2. Практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла

Моральні явища відокремлюються від тих поведінкових актів і якостей людини, що є морально нейтральними. Людські вчинки і властивості набувають моральної якості, коли потрапляють у сферу протистояння добра і зла і осмислюються у цьому зв’язку.

Мораль має наступні риси:

1. Імперативність (форма вираження повелінь, спосіб їх реалізації, що орієнтує особистість на адаптацію до усталених у суспільстві стандартів поведінки). Вона є необхідністю, проте повинна бути доповнена особистою свободою.

2. Нормативність (норми програмують поведінку людини)

3. Оцінюваність (пов’язана зі схваленням та засудженням вчинків іншими людьми).

СПЕЦИФІКА МОРАЛІ полягає в тому, що вона ґрунтується на добровільному прийнятті зобов’язань слідувати нормам і підтримується тільки особистими переконаннями у їх необхідності.

Мораль існує у двох формах:

як особистісні моральні якості та як сукупність норм суспільної поведінки та оціночних уявлень.

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її спілкування із собі подібними і співіснування з ними, вони виступають і як риси характеру.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси певних соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Отже, можна говорити про мораль як соціальні стосунки.

Регуляція стосунків між людьми та людської поведінки буває інституційна і позаінституційна. До першої належить ПРАВО, до другої – МОРАЛЬ. Вони НЕ ДУБЛЮЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО, НЕ ТОТОЖНІ. Порівняння їх виявляє специфіку кожної.

Право : опредмечена форма (держава, політична влада ) встановлюється і видається від імені держави; спирається на силу держави; кодифікована (скінченна кількість); зовнішнє спостереження (уповноважені особи); кількісна міра покарання.

Натомість мораль : утворюється спонтанно; спирається на сумління; є нескінченною множиною; необхідне внутрішнє спостереження; якісне значення покарання із цінністю суб’єктивних чинників.

Структура моралі - система таких компонентів: моральна свідомість, моральна діяльність і моральні відносини.

Моральна свідомість вміщує норми, принципи, правила поведінки, поняття добра і зла, уявлення про щастя, сенс життя, почуття сумління, гідності тощо. Одним з головних компонентів моральної свідомості є совість. Отже, моральна свідомість може виявлятися як в раціональній формі понять і думок, так і в емоційній формі відчуттів, спонук, схильностей.

Моральну діяльність становлять вчинки, поведінкові акти, різні зовнішні прояви людини, що орієнтуються на вищі цінності, грунтуються на виборі у полі протистояння добра і зла.

До моральних відносин зараховують стосунки між людьми, відносини людини з природою, ставлення до культури тощо.

Норма моралі (лат. norma – правило, зразок) - це вимога, повеління, яке люди повинні неухильно виконувати в різних ситуаціях. Норма наказує, які вчинки конкретно повинна здійснювати людина Спорідненим щодо моральної норми терміном є заповідь – моральнісна вимога, яка, за існуючим переконанням, походить від певного авторитету або з абсолютного, Божественного джерела. Норми моралі характеризуються такими властивостями, як універсальність і імперативність. Універсальність вказує на те, що моральні норми стосуються кожної людини. Окреслені властивості яскраво проявлені у „золотому правилі”. У різних формулюваннях „золоте правило” було відоме багатьом народам.

Виникає питання, чому потрібно обирати саме ту, а не іншу норму? І звідки, взагалі, моральна норма одержує свою силу, чому ми повинні їй підкорятися? Виникає проблема обгрунтування моралі.

Обгрунтування моралі – демонстрація необхідності виконання моральних вимог, пояснення того, чому саме людина повинна бути моральнісною, що їй дає мораль.

Щодо можливості і шляхів обгрунтування моралі існують такі головні позиції.

Етичний релятивізм (лат. relativus - відносний) заперечує можливість обгрунтування моральних понять і принципів, визнає за ними тільки відносне, мінливе і умовне значення. З того факту, що досить часто у одних народів ганебним є те, що викликає пошану у інших, робиться висновок, що всі норми моралі є лише людським, довільним установленням. Прикладом релятивістської етики є емотивізм, що виникає у першій половині 20-го століття. Представники емотивістської теорії (Б.Рассел, Р.Карнап та інші) твердять, що моральні положення не можуть бути перевірені за допомогою досвіду, їх неможливо довести або спростувати. Отже, моральні твердження не є істинними і не є хибними. Їх значення суто емотивне: моральні судження виражають тільки емоції, схильності і бажання тих, хто їх вимовляє.

Автономна етика (гр.autos – сам, nomos - закон) – тип етичної теорії, згідно з якою моральнісні норми не можуть бути виведені з зовнішнього щодо моральності, джерела (волі Бога, соціального досвіду, матеріальних потреб, прагнення до щастя, користі і т.п.). Автономна етика намагається обгрунтувати норми моральності, виходячи з неї самої, надаючи її законам самодовліюче значення. Автономна етика твердить, що виконувати вимоги моралі потрібно заради них самих, а не задля позаморальних спонук. Прикладом автономної етики є філософія моралі І.Канта. Кант вважав, що поведінка повинна підкорятися моральнісному закону виключно заради поваги до нього.

Гетерономна етика (гр. heteros – інший, nomos - закон) – етичне вчення, що обґрунтовує моральнісні норми за допомогою зовнішнього щодо самої моральності начала. Прикладом може бути християнська етика, згідно з якою закони свого життя людина отримує від Бога, а наближення до Нього, спілкування з Ним є ціллю людського існування. Отже, норми моральності обгрунтовуються посиланням на Божественне походження цих норм.