Чуттєве і раціональне у пізнанні

Чи можуть чуття бути джерелом достовірного знання? Це питання тісно пов’язане з попередньою темою і має таку ж тривалу історію. Вже в античності з цього питання висловлювалися дуже різні точки зору. Так, наприклад, Платон думав, що чут­тєве пізнання не дає людині вірного уявлення про дійсність.

Згадаємо його символічну картину співвідношення справжнього і несправжнього світів. Бранці, що сидять у печері спиною до виходу з неї, бачать несправжній світ. Його образ нам дають органи чуттів. Справжній же світ (у Платона — це «світ ідей») у принципі побачити і пізнати можливо, правда, — не всім, а тільки тим людям, душа яких розумна і вони мають здатність до інтуїції (вона ж діалектика), що дає можливість душі згадати про своє знання, отримане нею тоді, коли вона жила у світі ідей.

Платон не був самотній у зневазі до чуттєвого пізнання, він продовжував у цьому питанні точку зору елеатів та їхнього попередника Ксенофана (570—478 до н. е.), який вважав, що розумовий зір тьмариться від­чуттями. А от Геракліт був упевнений, що відчуття обманюють лише в тому випадку, якщо належать грубій душі, а Протагор (480—410 до н. е.) взагалі стверджував, що дум­ка і є відчуттям. Мабуть, лише Анаксагор (500—428 до н. е.) намагався діалектично поєднати почуття і розум, визнаючи джерелами знання як те, так і інше.

Особливо яскраво розходження філософських позицій про роль чуття і розуму у пізнанні було виражене у відомій супе­реч­ці сенсуа­лістів (від лат. sensus — сприйняття, чуття, відчуття) із раціоналістами (від лат. rationalis — розумний, ratio — {89}

розум). Перші прагнули весь зміст пізнання вивести з діяльності органів чуттів, а другі основою пізнання і поведінки людей визнавали тільки розум.

Суть суперечки між сенсуалізмом і раціоналізмом можна було б у стислій формі передати викладом знаменитого заперечення раціо­наліста Лейбніца сенсуалісту Локку. До твердження Джона Локка «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у від­чуттях» Лейбніц зробив маленький, але досить принциповий додаток: «Крім самого розуму», тобто здатності осягати не тільки окреме і випадкове, але й загальне, необхідне. Оскільки, мір­кував Лейбніц, можливо передбачення раніше будь-якого досліду, остільки зрозуміло, що ми при цьому прив­носимо у знання щось від самих себе. Відчуття і досвід дають розуму лише спонукальні мотиви. Загальну необхідність знанню, за Лейбніцем, дає розум. У ньому, вважає він, багато природженого, — таких, наприклад, понять, як буття, субстанція, єдність, тотожність, причина і т. д. Саме завдяки цим поняттям, у розумі пробуджується загальна необхідність.

Знову-таки і в даному випадку ми бачимо дві протилежні моделі, що приймають процес пізнання таким, яким він наданий безпосередньо, хо­ча ця безпосередність і виявляється у цьому випадку досить ­полярно.

Суперечка між сенсуалістами і раціоналістами затяглася тому, що як ті, так і інші непогано пояснювали певне коло явищ, якими зайнята теорія пізнання. Так, емпірики-сенсуалісти, виходячи з досвідного, чуттєвого походження усіх форм знання, у тому числі і логічних категорій, легко пояснювали творчий, синтетичний характер наших знань. Проте вони не могли обґрунтувати загальний і необхідний характер логічних категорій: адже, виходить, кожний інди­від повинен виступати логічною мірою всіх речей і повинен самостійно винаходити всі ці категорії.

Раціоналісти ж, виходячи з наявності природжених знань, знімали тим самим з обговорення проблему генезису логічних категорій, але заходили в безвихідь перед емпіричним фактом постійного розширення людського знання: адже, якщо суворо дотримуватись їхньо­го принципу, то система наявного знання не повинна і не може виходити за межі, поставлені вихідними знаннями. {90}

Фактично у цьому випадку ми знову (але тільки в конкретному аспекті співвідношення найважливіших форм пізнання) повертаємося до розглянутого вище вихідного принципу теорії пізнання, що розв’язує проблему співвідношення суб’єктивного та об’єктивного у пізнанні. Сенсуалізм і раціоналізм — це дві сторони медалі, викарбуваної з однобічності підходу до проблеми процесу пізнання. Сенсуалізм абсолютизує об’єктивне, раціо­налізм — суб’єктивне у пізнанні.

Обидва розглянуті нами напрямки трактують співвідношення між чуттєвим і раціональним викривлено, тому що метод їхнього філософствування емпіричний, описовий.

Теоретичний синтез першого і другого напрямку став можливий тільки в результаті розвитку реальної практики людства. Тут ми маємо справу саме з тим класичним випадком, коли тільки досягнення практики і відповідно — науки, змогли покласти край філософській дискусії, що затягнулася. У наш час ми точно знаємо, що мислення людини розвивається не з її чуттєвості, а з її матеріально-перетворюючої діяльності. Саме остання знаходиться в основі розвитку як мислення, так і здатності людини до відчуття. Сенсуалісти праві — чуттєвість дана людині при народженні від природи, але вона сама якісно перетворюється і обумовлюється культурно-історичною су­спільною діяльністю. Дійсно, чуттєве передує виникненню раціонального, але лише в тому розумінні, що воно є єдиним природним зв’язком індивіда з навколишнім світом, передумовою і необхідною умовою існування всіх форм свідомості людини. Але фор­ма чуттєво­сті і здатність до відчуття, розвиваються разом із розвитком мислен­ня — саме тому, що в основі того й іншого лежить єдина субстанція.

І все ж, яким чином, звідки дитина або первісна людина одержують перший раціональний смисл? Адже, крім відчуттів, у них немає для цього іншого каналу.

У психології є поняття розділеної предметної дії. Воно означає такий спосіб засвоєння зовнішньої предметної дії, при якому дія спочатку виконується дитиною разом із дорослим, а далі, з певного моменту, дитина здійснює її вже самостійно. Такий спосіб освоєння людської предметної дійсності і є генетично вихідною формою. Ра­ціональний зміст у ній існує безпосеред­ньо у формі чуттєвої дії. Зміст пляшечки з молоком, сорочки {91}

і штанців дитина освоює через зоро­ві, слухові, нюхові, дотикові і смакові відчуття. Чуттєве і раціональне тут безпосередньо тотожні, але якщо людина не навчиться бачити та чути по-людсь­кі, тобто знаходити у чуттєвій інформації соці­альний зміст, то вона не навчиться і мислити. Не якийсь абстрактний звуковий, світловий та інший сигнал, а тільки чуттєва форма ціл­ком визначеного раціонального змісту, — ось що вводить маленьку ­людину у світ соціуму, у світ людської культури. Органи чут­тів люд­ського індивіда несуть у собі від природи лише можливість сприймати світ по-людські. Дійсною ця можливість стає тільки в процесі практично-чуттєвого освоєння людської дійсності. І це ­стосується як окремого індивіда, так і людства в цілому. Як відзначав К. Маркс (1818—1883), «око стало людським оком точно так само, як його об’єкт стає суспільним, людським об’єктом, створеним людиною для людини».

Адекватне сприймання предмета, отже, і ініціюється і під­твер­джу­ється, тобто опосередковується, матеріально-практичною діяльністю з ним. На початку становлення дитини і дикуна їхні сприй­няття і знання тісно переплетені між собою, але проходить час, і ця початкова тотожність чуттєвого і раціонального розпадається: крім свого безпосереднього продукту, предметно-прак­тич­на діяль­ність створює як свої власні моменти: а) чуттєву форму сприймання і б) ідеальну ­форму мислення. Розпадаючись, вони, проте, продовжують плідно взаємодіяти, постійно створюючи, з одного боку, ­художника, який виражає в чуттєвих образах захоп­люючі людей ідеї, а з іншого боку, — мислителя, у якому мистецтво формує здатність до творчого уявлення.

Усе сказане про загальний генезис і взаємодію цих двох форм пі­знання слід пам’ятати і тоді, коли ми знайомимося з їхніми внут­рішні­ми елементарними формами. Щодо чуттєвого це — відчуття, сприйнят­­­­тя та уявлення, щодо раціонального — суд­ження, умовивід і ­поняття.

Відчуття є образом, відображенням окремих властивостей предметів або явищ об’єктивного світу.

Сприйняття — це цілісне чуттєве відображення предмета.

Уявлення — вища форма чуттєвого пізнання, яка відображає в цілісному вигляді відсутній у даному випадку предмет.

Хотілося б підкреслити головну особливість цих форм: усі вони носять яскраво виражений активний характер. Навіть, {92}

здавалося б, найпростіші з них, наприклад, — зорове відчуття, не є подобою пасивного фотографічного відбитку.

Експериментальні дослідження процесу зору довели, що око, зіниця немов «обмацує» об’єкт, який спостерігається. Нерухоме око не здатне що-небудь побачити. Тим більше сказане стосується сприйняття й уявлення, що зайвий раз свідчить про діяльнісне походження будь-якої форми людського пізнання.

Судження. Умовивід. Поняття. У філософській літературі висловлюються різні точки зору на послідовність розгляду цих форм раціонального пізнання: одні вважають, що вихідним пунктом є поняття, інші — судження.

Оскільки, на відміну від формальної логіки, де головне при роз­гляді цих форм — це їхня специфіка, особливості, для діалек­тичної логі­ки головне — їхній зв’язок, спільність, тотожність, остільки доведення субординації цих форм обґрунтовується можливістю пояснення цього їхнього генетичного зв’язку.

Здається, що більш переконлива точка зору, згідно з якою істо­рично первинною формою виступає саме судження. Відомий логік С. Б. Церетелі таким чином обґрунтовує цю точку зору: «Оскіль­ки поняття має ознаки (зміст), приписання ж ознаки до чого-небудь є судженням, остільки на основі судження створюється поняття, тобто судження первісно стосовно поняття і, звичайно, умовиводу. Найпростіша форма думки є судження, що і є початком си­стеми логіки» [32, 779].

Можна про це сказати й інакше. Справа в тому, що міркувати про первинність і вторинність у цьому випадку доводиться знову-таки не у формальному, а у діалектичному значенні. Можна погодитись з тим, що поняття в процесі пізнання є і справжнім початком, і закономірним результатом. Але у вихідному пункті розвитку пізнання понят­тя виступає в неадекватній його природі формі — у формі судження.

Перехід від чуттєвого споглядання до раціонального мислення починається саме з суб’єктно-предикатної форми судження. «Резуль­та­ти первісної обробки, аналізу і синтезу матеріалу чуттєвого спо­глядан­ня (сприйняттів і уявлень), розумового розкладання образу, виді­лення ознак і закріплення їх за певним суб’єктом, — словом, уся початкова стадія духовної діяльності людини проходить у формі акту судження і закріплюється в ньому» [9, 15-16]. І далі: «Невідповідність цієї форми логічного {93}

вираження своєму предметному змісту створює його внут­рішнє протиріччя, що «виштовхує» його із себе, не даючи йому застигнути і закостеніти, змушує одвічно рухатися, прагнути дорости до власного змісту і виразити його відповідно до його сутності і загальності»  [9, 16].

Таким чином, ми бачимо не байдужі по відношенню одна до одної форми раціонального пізнання, а живу низку розвитку форм: від судження — до умовиводу і від них — до поняття. І це все є суперечливим процесом формування поняття як адекватної логічної форми відображення дійсності.

За висловленням К. Маркса, чуття людини безпосередньо у своїй практиці стають теоретиками. Деяка загадковість цієї фрази зникає, якщо її використовувати для аналізу настільки ж загадкової для багатьох дослідників форми осягання дійсності, що називається інтелектуальною інтуїцією.

Інтуїція — це по своїй яскравості і несподіванці подібна блискавці здатність побачити й усвідомити щось, раніше ще ніким невидиме і неусвідомлюване. І ця дивна здатність народ­жується саме з міцного сплаву високорозвинених чуттєвої і раціональної форм пізнання.

Слово «інтуїція» походить від латинського intuitio — «пильне придивляння». Інтуїцією можна назвати здатність безпосеред­нього, без раціонального обґрунтування, бачення істини. В історії філософії інтуїції приділена дуже велика увага. Як факт її визнають усі, але пояснення дають різноманітні. Платон, Арістотель, Хома Аквінський, Микола Кузанський приймають інтуї­цію за позачуттєве сприйняття особливої містичної дійс­ності. Декарт, Спіноза, Лейбніц указують на інтуїцію як на вищий вид інтелектуального пізнання, що дає людині можливість досягнення нового знання безпосереднім, що не спирається на який-небудь доказ, розсудом розуму. Фіхте, Шеллінг, Бергсон, Гуссерль, Лосський бачать в інтуїції деяку містичну здатність проникати в глибини індивідуальної свідомості, осягаючи тим самим сутність «Я», волі, життя, екзистенції і т. д.

Усі ці, настільки різні, точки зору поєднує, по-перше, те, що інтуїція їхніми авторами розуміється як метод збагнення істини, не пов’язаний з дискурсивним, логічним мисленням, а по-друге, те, що чуттєве пізнання тут виявляється як би ні причому. {94}

У Канта позиція явно інша: по-перше, він визнає інтуїцію як безпосереднє чуттєве сприйняття світу, по-друге, він будь-який, навіть самий елементарний, вид пізнання розуміє як синтез даних досвіду з апріорними логічними формами.

Л. Фейєрбах (1804—1872) також не погоджується з містичним і позачуттєвим тлумаченням інтуїції, вважаючи, навпаки, що таємниця інтуїтивного пізнання зосереджена саме в чуттєвості.

Задамося питанням: може бути, і в розумінні інтуїції можливо діалектичне об’єднання позначених вище двох позицій? Напевно, і Фейєрбах і Кант праві щодо того, що чуття якимось чином задіяні в процесі інтуїції. Але в чомусь праві і ті, хто говорить про те, що феномен інтуїції надчуттєвий, що вона принципово відмінна від звичайного чуттєвого пізнання і є «розсуд розуму». З одного боку, переходячи від безпосереднього чуттєвого пізнання до пізнання опосередкованого, повністью від чуттєвого пізнання людина не звільняється. З іншого боку, це вже не чуттєве пізнання у звичайному розумінні цього слова. Чуттєве пізнання як би «знімається», перетворюється, переводиться на внутрішній план розумової діяльності. На предмет дослідження людина дивиться не за допомогою очей, у буквальному розумінні цього слова, а немов би за допомогою деякого «внутрішнього ока», здатного до творчої уяви. Ну, а щодо музичної творчості, то дозволено було б, напевно, говорити про «внутрішнє вухо». Якщо здатність до творчої уяви в людини не розвинена — а розвивається вона за допомогою мистецтва — вона не здатна до теоретичного мислення.

У наш час доведено, що чуттєві образи продукуються у біль­шості людей корою правої півкулі мозку. Причому мова у цьому випадку йде не тільки про образи чуттєво-конкретних предметів, а про людську здатність «бачити» так звані «ейдоси» цих предметів, тобто загальні, сутнісні образи останніх. Коли Діоген дорікнув Платона в тому, що той, нібито, доводить, що крім от цієї конкретної чашки десь ще існує як щось самостійне ще й образ цієї чашки, той заперечив йому, що мова йде не про якусь конкретну чашку, а про «чашність» узагалі.

Таким чином, чи назвемо ми інтуїтивні образи чуттєвими, чи надчуттєвими, ми все одно повинні визнати, що інтуїція виражається не інакше, як у формі образів, яки мислитель «бачить», «розглядає» за допомогою добре розвиненого ним у собі {95}

творчого уявлення. Принципова відмінність інтуїтивного образа від звичайного уявлення полягає в тому, що перший виникає не тоді, коли людина цього бажає, а раптово, і в тому, що цей образ містить у собі не щось усім відоме, а саме щось раніше ніким не бачене.

Заплутавшись у протиріччях, зневірившись у можливості логічно вирішити поставлене перед собою завдання, особистість, яка мислить, усі свої сподівання націлює на можливість раптового осяяння. І, о диво! — осяяння приходить. Підказкою вірного, ясно «побаченого» рішення частіш за все буває асоціація, викликана віддаленим, іноді навіть кумедним збігом, схожістю. У мавпах, що зчепилися між собою хвостами та кінцівками на ґратах зоопарку, відомий хімік-органік Ф. А. Кекуле «побачив» циклічну формулу бензолу; у каламутній дощовій воді, що обгинає і зрушує з місця покладену у потік цеглину, основоположник аеродинаміки М. Є. Жуковський «побачив» струми повітря, що піднімають угору крило ще не створеного літака; у випадково виниклій на обідньому столі конфігурації ножа і виделок відомий електротехнік П. М. Яблочков «побачив» спосіб ­роз­ташування електродів у першій у світі «електрич­ній свічі», що отримала згодом його ім’я.

Наведені тут приклади мають одну суттєву особливість — це приклади інтуїтивних осяянь «переможців». А скільки інтуїтивно знайдених ідей кануло в Лету! Їх набагато більше, ніж вдалих знахідок. К. А. Тімірязєв стверджував, що своєрідний закон добору діє й у мисленні вченого або винахідника. Найбільш плідним у науковому відношенні виявляється той мислитель, який у муках народ­жує безліч нових ідей, а потім випробовує їх на істинність і безжально знищує, залишаючи лише одну, найбільш життєздатну.

Це, так би мовити, конкуренція внутрішня, викликана самокритичністю вченого. Її доповнює конкуренція зовнішня — конкуренція між ідеями різних учених. Скільки було висунуто варіантів періодичної системи хімічних елементів, а залишилася жити тільки одна — таблиця Д. І. Менделєєва! І лише тому, що підтвердила свою істин­ність на практиці: за її допомогою були передбачені властивості ще не відкритих до того часу хімічних елементів.

Таким чином, яскравість і виразність інтуїції зовсім не є абсолютним доказом однозначної її вірності, істинності. {96}

Яскравість і виразність впійманого інтуїцією чуттєвого образу (за виробництво якого, як ми вже знаємо, у більшості людей відповідає права півкуля мозку) викликає ще одну гносеологічну ілюзію — ілюзію його спонтанності, самочинності. Цей яскравий чуттєвий ­образ немов затьмарює собою дуже важливу підготовчу роботу (яку робить кора лівої півкулі), роботу суто раціональну, що полягає у постановці завдання, у формулюванні виявлених протиріч, — роботу, без якої не було б і самого «осяяння» і яку ще знов і знов доведеться робити вже після «осяяння», оскільки суть і істинність останнього без вираження в логіці понять не можна ні перевірити самому, ні тим більше довести іншим.

Сутність і можливість інтуїції ще до кінця не розкриті. Існують різ­номанітні розуміння її природи та її типології. Однак більшість дослід­ників цієї найважливішої форми осягання дійсності цілком або частково згодні з тим, що вона має характер яскравого, безпосереднього образу і пов’язана із взаємовідносинами чуттєвого і раціо­нального способів пізнання. Зокрема, ці взаємовідносини полягають у тому, що мислитель через інтуїцію — свідомо чи несвідомо — намагається ві­дій­ти від певної вже використаної ним логічної моделі, що виявилася безпорадною у розв’язанні поставленого ним завдання. Він шукає нового принципу, нового «кута зору» і знаходить його в досві­ді, що породжує порівняння. Цей досвід може бути безпосереднім, миттєвим спостереженням або ж — минулим досвідом, зафік­сованим у пам’яті і найчастіше навіть немов забутим, зануреним у підсвідо­мість.

Отже, спочатку дослідник створює різні логічні моделі, з’ясовує їхню нездатність вирішити поставлене завдання, а потім, після появи інтуїтивного образу, знову оформляє його в логічні одяги з метою сприйняття цього образу іншими людьми. Однак питання про співвідношення інтуїтивного образа і логіки набагато складніше. Головне тут зовсім не в історичній послідовності «роботи» у людському мисленні логіки й інтуїції, а в їх тісному причинно-наслідковому зв’язку. Чи здатна логіка продукувати інтуїтивне відкриття, появу принципово нової ідеї? — ось питання!

Однак відповіді на це питання у цьому розділові ми дати не зможемо, тому що розмова про феномен інтуїції має бути ще {97}

продовжена у контексті теми співвідношення змістовного і формального у процесі пізнання.