Соціально-діяльнісна сутність людини та основні форми її дійсності

Сутність людини не є абстракт, притаманний кожному окремому індивідові, у дійсності своїй вона є сукупністю (ансамблем) всіх суспільних відносин. Це, дане К. Марксом, визначення сутності людини викликає інколи критику, головним аргументом якої постає приблизно таке питання: «Невже ж суть людини полягає в якихось там зовнішніх суспільних відносинах, а не в її душі?» {188}

У тих, хто задає таке питання, відчувається явний брак діалектичного розуміння категорій внутрішнього і зовнішнього: адже те, що зовні виявляється у людини у вигляді процесу виховання і захисту своєї дитини, внутрішньо обов’язково має форму почуття любові та ніжності до рідної маленької людини; те, що зовнішньо виявляється у вигляді висококваліфікованої трудової діяльності, внутрішньо має форму любові до своєї професії і вміння робити свою справу краще за інших; те, що зовнішньо виявляється у вигляді патріотичного вчинку, усередині людини має форму любові до батьківщини тощо. Так що властивості душі людини суть її інтеріорізовані (переведені ззовні усередину) суспільні відносини.

Людина реалізує свою сутність у суспільстві і тільки в суспільстві, тобто в указаній вище системі зв’язків і відносин. Сус­пільство виявляє стосовно людини відносну самостійність, виступаючи особливою формою інтеграції життєдіяль­ності індивідів. Індивід не може існувати ізольовано від суспіль­ства. Тому завжди треба мати на увазі, що основним суб’єктом, носієм суспільних відносин є цілісна, неподільна на складові частини система — «суспільство і особистість».

Поєднання трудової діяльності людини з необхідними умовами її здійснення породжує складну соціальну систему. Згадаємо гегелівське: «Коли всі умови наявні, предмет необхідно має стати дійсним». Які ж ці форми людської дійсності?

У відповіді на це питання заслуговує на увагу позиція авторів одного з відомих підручників філософії [52, 195-234]. З їхньої точки зору, засадними формами людської дійсності є: суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство. Заслуговує на увагу тут не тільки само виділення цих форм, але і методологічний підхід до них.

Автори, з одного боку, виступають проти того, щоб змішувати ці форми (інколи їх уживають як синоніми), а з іншого боку, вони проти різкого альтернативного протиставлення однієї з форм іншій (наприклад, суспільно-економічної формації — цивілізації). З точки зору вказаних авторів, виділяючи ці форми людської дійсності, ми виділяємо різні аспекти останньої як різні форми виявлення і буття людської сутності. Ця точка зору здається нам логічною та обґрунтованою, тому скористаємося нею у подальших міркуваннях. {189}

Суспільно-економічна формація, з цих позицій, є структур­но-змістовним аспектом людської діяльності. Це конкретно-історична форма існування та функціонування суспільства, яка охоплює собою всі структурні елементи суспільного життя в їх органічному взаємозв’язку. Головні структурні підрозділи суспільно-економічної формації — це продуктивні сили, які складаються, у свою чергу, зі знарядь праці, засобів виробництва, а передусім — з людей, здатних використовувати і те й інше, виробничі (економічні), а також міжособистісні, шлюбно-сімейні, побутові, ідеологічні та інші суспільні відносини. Виробничі відносини є відносинами людей з приводу знарядь, предмета, засобів праці, відносин власності, відносин розподілу, обміну та споживання виробничих продуктів.

Продуктивні сили та виробничі відносини складають основу суспільно-економічної формації. Ця основа зветься способом виробництва. Якісна визначеність, яка відрізняє одну формацію від іншої, — це суспільний лад, інтегрований вираз усіх сус­пільних відносин у рамках суспільно-економічної формації.

Співвідношення структурних елементів суспільно-економічної формації дуже добре показане на схемі (див. рис. 2) [59].

Загальний розвиток структури суспільно-економічної формації починається з власно матеріального виробництва, що на рисунку передається стрілочками, спрямованими догори. Однак із виникненням кожного наступного структурного елементу виникає діалектична взаємодія його з попереднім, що передається стрілочками, спрямованими донизу. Історичний і логічний пріоритет базисної частини структури суспільно-економічної формації підкреслюється більшою кількістю стрілок, спрямованих догори. Стрілки, розташовані по периметру кожного структурного елемента мають показати, що це — відносно самостійні сфери виробництва людини.

Кожна наново виникаюча структурна одиниця щоразу впливає на розвиток матеріального виробництва, яке, як дотепно зауважує О. В. Перцев, у вихідному пункті є повним натуральним господарством «різнобічно нерозвиненої особистості».

З виникненням торгівлі купцю цілком слушно здається, що без нього виробництво неможливе: хто ж підвезе сировину та реалізує готову продукцію? Фінансистові здається, що це він — головна фігура у торгівлі й у виробництві. Політик основне {190}

значення вбачає у своїй діяльності, правознавець — у своїй, а філософ, визнаючи, що необхідний порядок у суспільстві багато в чому залежить від ефективної політики і від справедливої системи законів, у той же час заявляє, що без розуміння того, що таке справедливість і несправедливість взагалі і звідки вони з’являються у світі, ніякої правосвідомості і правотворчості бути не може.

І всі вони праві. Але не слід забувати, що перед нами діалектична взаємодія. Інакше можна впасти у помилку ідеаліста, який бачить тільки «донизу спрямовані стрілочки», або у заблудження вульгарного матеріаліста, який звертає увагу тільки на праву (у схемі) частину генетично-причинного зв’язку цих елементів.

Щоб остаточно зорієнтуватися в діалектиці початку і кінця в системі, що розвивається, звернемося за прикладом до біологічного процесу розвитку. Тривалий процес цього розвитку привів до того, що одноклітинні організми з’єдналися в багатоклітинні, для координування діяльності яких вони виробили центральну нервову систему. Задамо ж собі питання: що важливіше, що первинне і що похідне — голова чи окрема клітина {191}

живого організму? І можна переконатися, що однозначної відповіді на це питання не існує. Історично клітина є первинною, але центральна нервова система у складному організмі керує життєдіяльністю кожної окремої клітини. Проте якщо ми будемо раптом говорити про деякий другорядний характер клітин, ми впадемо у помилку: якщо погано буде клітинам, погано буде всьому організмові і мозку — у тому числі.

Тому, коли відомий соціолог П. Сорокін, полемізуючи з Марк­сом, прагне довести, що економічна система має не вихідний, а похідний (від науки, техніки, а також — моралі і права) характер, то він немовби вириває з цілісної системи одну її сторону і один із напрямків розвитку, не бачачи цю систему в усьому багатстві її розвитку.

Цивілізація є організаційно-регулятивним аспектом людської дійсності. Цивілізація, як відомо, приходить на зміну варварству, виникаючи в період розкладання первіснообщинного суспільства і характеризується такими принциповими змінами: розподілом праці, заснованим на розвиткові виробництва, виокремленням сім’ї як господарчої одиниці суспільства, виникненням майнової нерівності та класів, розвитком духовного життя, появою писемності, заснуванням публічної влади, головним органом якої стає держава, ствердженням системи норм і законів.

Людина перестає бути членом роду і стає громадянином, життя якого регламентується всіма названими вище нормами і закладами.

Підкреслимо у зв’язку з вищесказаним роль, значення держави. Тривалий час у вітчизняній філософській літературі держава розумілася в основному як знаряддя класового гноблення. Насправді ж роль держави дуже важлива і цікава для соціальної філософії. Гегель, продовжуючи естафету Платона, Гоббса й інших філософів, які ретельно досліджували проблему виникнення і функціонування держави, висуває навіть ідею про божественність держави. Зрозуміло, говорячи так, Гегель має на увазі ідеалізовану державу, адже ж, як ми вже бачили, людиною ідеалізується будь-який об’єкт дослідження, тобто будь-який об’єкт завжди розуміється як деяка мета, породжена інтересами людей.

І. О. Ільїн, розвиваючи відзначену думку свого духовного вчителя, говорить про державу як про організм, але в тому ро- {192}

зумінні, що не державу варто уподібнювати тварині, а, навпаки, у тварині варто бачити недосконалу подобу держави. «Держава є, власне кажучи, духовним організмом» [36, 418], — підкреслює цей відомий правознавець і філософ, тим самим фактично вважаючи державу закономірним продуктом еволюції не тільки людини, але і всієї біосфери.

Сучасна держава ще дуже далека від того, щоб ми могли наз­вати її духовним організмом, але важлива сама тенденція розвитку, яка визначає шлях вирішення сучасних проблем державного устрою як шлях до повного і конкретного гуманізму.

У зв’язку зі сказаним варто підкреслити важливість ідеї побудови правової держави і у цілому погодитися з класичним лібералізмом, який цю ідею пов’язує з проблемою прав і свобод особи, маючи на увазі, що ця будова означає виконання певних умов у взаєминах громадян і держави. Вважається, що цими умовами повинні бути такі:

«По-перше, джерелом права визнається особистість, а не держава, де людина від народження має сукупність споконвічних, нерозривних з її існуванням прав, тоді як держава і політична система суспільства повинні будуватися відповідно до цих прав.

По-друге, держава стає правовою завдяки тому, що не суперечить правам людини і не порушує їх, а зміцнює і захищає їх» [60, 5].

Оскільки правова держава — це істинна держава, то, повертаючи до думки І. О. Ільїна, відповідно до якої держава — це еволюційне продовження живого організму, ми можемо вдатися і до такого порівняння: справжня, правова держава так повинна піклуватися про кожну окрему особистість, як мозок, який нормально функціонує, піклується про кожну клітинку керованого ним організму.

До сказаного тільки слід додати, що і людина повинна з повагою ставитись до держави і піклуватися про неї.

Усе сказане свідчить про те, що цивілізація забезпечує зростання рівня самоорганізації і саморегулювання суспільства. Географічні, етнічні, економічні, соціально-політичні особли­вості історії того чи іншого суспільства надають кожній цивілізації неповторної, конкретно-історичної форми.

Культура є соціально-діяльнісним аспектом людської дійсності. Культура, за своїм походженням і за своєю сутністю, {193}

протистоїть «натурі», тобто природі. Культура — це сукупність матеріальних і духовних способів освоєння світу, спрямованих на створення і відтворення людини як соціальної істоти. Культура — це міра людського в людині. І в цьому зв’язку, найважливішою та вихідною є культура праці, але, оскільки праця можлива тільки за наявності цілої системи внутрішніх умов, остільки важливими формами культури виступають культура спілкування, культура духовного життя, у тому числі — мислення і мови, культура потреб і способів їх задоволення, культура свободи і творчості.

Людство являє собою суб’єктивне буття суспільства. Сус­пільство характеризується за допомогою цього поняття як суб’єкт діяльності, як «певний імператив, якому повинні підкорятися люди у вирішенні своїх нагальних проблем», як певна ноосфера, яка перебуває у процесі становлення, «в якій людський розум, як певний абсолют, визначає загальні установи цілепокладаючої діяльності людей» [52, 233].