3. Інші спеціально уповноважені державні органи, що здійснюють земельний контроль

До інших спеціально уповноважених державних органів, що здійснюють земельний контроль, відносяться:

• Міністерство охорони навколишнього природного сере­довища та ядерної безпеки України;

• Міністерство охорони здоров'я України;

• Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України.

До функції Міністерства охорони навколишнього природ­ного середовища та ядерної безпеки України відноситься дер­жавний контроль за виконанням природоохоронних вимог під час виділення земель під усі види господарської діяльності; дотримання екологічних норм під час розроблення нової техн­іки, технологій і матеріалів для обробітку грунтів, а також у ході розміщення, проектування, будівництва і експлуатації підприємств та інших об'єктів; попередження забруднення зе­мель стічними водами, пестицидами, мінеральними добривами, токсичними і радіоактивними речовинами; дотримання уста­новленого режиму використання земель природоохоронного, природно-заповідного і рекреаційного призначення; здійснен­ня передбачених проектами землеустрою та іншими проекта­ми заходів щодо недопущення і ліквідації процесів, що викли­кають деградацію і забруднення земель, а також щодо охорони грунтів і раціональному використанню земельних ресурсів; виконання робіт щодо рекультивації порушених земель; прове­дення заходів щодо недопущення знищення родючості грунтів.

Міністерство охорони здоров'я України за допомогою органів санітарно-епідеміологічного нагляду контролює дотри­мання санітарного законодавства у разі використання земель­них ділянок, встановлення охоронних, санітарно-захисних, оз­доровчих і рекреаційних зон, під час проектування і експлуатації підприємств, об'єктів щодо використання, перероб­лення і захоронення радіоактивних, токсичних матеріалів і відходів виробництва; недопущення забруднення земель інфек­ційними хворобами.

В компетенцію Державного комітету будівництва, архітек­тури та житлової політики України входить контроль за здійсненням усіх видів містобудівної діяльності у містах та інших населених пунктах відповідно до чинної містобудівної документації; дотримання норм і правил планування і забудо­ви міст та інших поселень; дотримання установленого порядку 286 використання території з особливим режимом містобудівної діяльності; недопущення самовільного будівництва, знесення будинків і споруд, вирубування зелених насаджень загального користування в містах і селищах; надання земельних ділянок у містах і селищах відповідно до їх цільового призначення і місто­будівних вимог.

4. Громадський земельний контроль

Громадський земельний контроль в Україні визначається як допомога громадських організацій, яку вони можуть надавати державним органам земельного контролю. Разом з тим гро­мадські організації не повинні розглядатися як слухняні вико­навці вказівок державних контрольних органів, що було харак­терно для їх діяльності в СРСР. Практика показує, що громадські організації недовго залишаються під опікою держав­них служб. Рано чи пізно відбувається процес "самопізнання", під час якого громадські організації починають усвідомлювати, що вони не завжди і не в усьому повинні залишатися придат­ком державних органів і виконувати лише їх завдання. Конт­роль за діями порушників нерідко приводить ці організації до конфліктів з контролюючими органами, якщо (на думку гро­мадськості) останні незадовільно ведуть боротьбу з порушни­ками природи.

З іншого боку, посилилась просвітянська роль багатьох при­родоохоронних організацій. За допомогою засобів масової інформації тепер майже всі верстви населення інформовані про велику кількість екологічних небезпек, пов'язаних з безконт­рольним використанням земель та інших природних ресурсів. Цьому сприяло введення екологічних дисциплін у навчальних закладах, а також пропаганда екологічних знань. Природоохо­ронні організації проявляють здібність "на рівних" виступати з державними органами і під час визначення природоресурсної політики, і в ході здійснення контролю за її виконанням. Іноді природоохоронці протиставляють громадські організації дер­жавним наглядовим службам у тому розумінні, що не довіря­ють останнім і вважають необхідним, щоб громадський рух виступав незалежно і не обов'язково в союзі з державою. Це примушує державні органи в ряді випадків шукати підтримки громадськості під час проходження спірних проектів чи приро- доресурсних законів.

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 26 червня 1991 р. із змінами і доповненнями станом на 5 березня 1998 р. передбачає участь громадськості в охороні природних ресурсів. Зокрема ст. 28 даного Закону пе­редбачає участь громадськості в проведенні державної екологі­чної експертизи.

Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. також передбачає участь громадян в охо­роні навколишнього природного середовища. Статті 26, 28, 30, 38 цього Закону вказують на те, що власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголо­шених заказниками, пам'ятками природи, заповідними урочи­щами, парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Громадськість має право активно здійснювати свої права в повному обсязі, виступати з власними ініціативами з різних питань екології, вносити пропозиції в органи державної влади. Позиція громадського об'єднання не обов'язково повинна співпадати з рішенням державних органів і їх посадових осіб.

Для широких кіл громадськості ближчі і доступніші питан­ня охорони природи, оскільки вони торкаються здоров'я гро­мадян і їх життєвого благополуччя. Питання господарського ви­користання земель перебувають на другому плані. Практично право звернення в суд мають лише громадські організації, які спеціалізуються на охороні природи, оскільки складні питання доказування забруднення земель і навколишнього середовища та виявлення винних вимагає спеціальних знань, поєднання зусиль цілого ряду експертів, включаючи правознавців. Судові позови можуть бути надіслані не лише проти забруднювачів, а й проти ініціаторів проектів, що можуть привести до забруднен­ня довкілля. Останній вид позовів полегшується тим, що крупні проекти, що вимагають затвердження з боку державних уста­нов, повинні містити екологічні прогнози, що відносяться до наслідків здійснення цих проектів. Відсутність чи неповнота таких прогнозів, невиконання процедури суспільного їх обго­ворення дають судам підстави відхиляти проекти і не дозволя­ти їх здійснювати.