1. Філософія раціоналізму.

Філософія Нового часу формувалась під впливом наукової рево­люції XVII ст., становлення експериментального природознавства. Найсут­тєвішою її рисою була орієнтація на методологію наукового пізнання, на розробку та обгрунтування методів пізнання природи. На цій основі в філософії XVII ст. формуються два протилежні напрямки — емпіризм та раціоналізм — філософські течії, орієнтовані на теорію пізнання. Раціо­налізм — принцип опертя на розум (гаііо) як критерій істинності наших знань.

2. Філософія р. Декарта.

Рене Декарт (1596-1650) розглядає людину як розумне тіло, як "мислячу річ ". Він розробляє "метод сумніву", де намагається довести право людського розуму на сумнів у речах, щоб убезпечити людину від помилкових думок, хибних поглядів і омани. Не засвоєння чужих думок, а створення власних — такий лейтмотив декартівського принципу суб'єктив­ної достовірності. "Філософія, — міркує Декарт, — розроблялася протягом багатьох віків прекрасними умами, а проте нема жодного пункту, який не викликав суперечок і, отже, не був би сумнівним." "Філософ не повинен визнавати нічого істинним, доки він у цьому не переконається... Без крити­ки вірити відчуттям не можна". Фізика, астрономія, медицина й інші науки, які залежать від розгляду складних речей, за Декартом, — сумнівні і недо­стовірні.

Абсолютно безсумнівним Декарт вважав судження "Я мислю, отже, я існую." Цей висновок був послідовним розвитком античного скептицизму і вчення А.Августина, який на підставі сумніву стверджував вірогідність існування мислячої істоти. "Ми можемо, — доводив Декарт, — зробити припущення, що нема Бога, неба, землі і що навіть у нас самих нема тіла, але ми не можемо думати, що ми не існуємо, в той час як маємо сумнів в істинності всіх цих речей."

Отже, за Декартом, існує два рівноправних і незалежних один від одного начала. Перше начало — душа, або свідомість. Друге — речі тілесні, тобто фізичні, які протяжні в довжину, ширину та глибину. Мислення існує само по собі, воно не залежить від предмету сумніву — "Я мислячої речі." Цей напрямок в філософії одержав назву дуалізм (лат. dualis - подвійний). В основі світу лежать дві субстанції: духовна і матеріальна, душа і тіло. Відрив духовного від матеріального, тіла від душі стало результатом "об'єктивістського" тлумачення реальності. Подолати цей відрив Р. Декарт намагався шляхом звернення до Бога, його всемогутності. Бог у Декарта є творцем усього, що знаходиться в світі, він — джерело усіх істин.

Процес пізнання Р. Декарта починається з теоретичного рівня. Він досліджує математичні методи пізнання, а саме: аксіоматичний метод, ме­тод математичної дедукції. За основу береться геометрія Евкліда.

Ототожнюючи матерію з простором, Декарт вважав, що всяке тіло геометричне, а сама геометрія — наука про тілесний світ. Увесь світ він розглядав як механізм, як гігантську систему сконструйованих машин, а вивчення природи мислив на зразок конструювання геометричних об'єктів. Інструментом конструювання у нього виступає метод дедукції.

Для того, щоб відшукати істину, за Декартом, необхідно дотримува­тися чотирьох правил методу:

перше — треба уникати поспішності. Включати в свої судження лише те, що ясне і чітке розуму. Приводу до сумніву не повинно бути;

друге — досліджувані труднощі слід ділити на стільки частин, скільки це можливо для кращого їх подолання;

третє — треба керувати ходом своїх думок. Потрібно поступово йти від простого до пізнання найбільш складного;

четверте — робити всюди повні переліки, щоб бути впевненим у відсутності упущень.

Отже, перше наголошує на тому, що істинними є тільки ті положен­ня, які не викликають ніяких сумнівів. Піддавай усе сумніву — вимога першого правила. У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природи. Кожну складну проблему слід ділити на простіші, доки не досягнеш ясних і самоочевидних для розуму суджень. Третє правило вимагає починати пізнання з найпростіших проблем і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосеред­кованого дедуктивного виведення, що спирається на інтелектуальну інтуї­цію. Четверте правило вимагає повного переліку, детального огляду усіх опосередковуючих ланок дедуктивного виведення. Критерій ясності та самоочевидності змушує Декарта доповнити раціоналістичну дедукцію мето­дологією інтелектуальної інтуїції, яка і дає такі самоочевидні вихідні для дедукції судження.

Декарт стверджував, що не можна досягти ніякого знання інакше, як шляхом індукції і дедукції. Згідно з його універсальним дедуктивним мето­дом, уся система знань виводиться з аксіом, а самі аксіоми є "природженими ідеями". "Під природженістю ідей ми розуміємо лише те, — писав Р. Де­карт, — що у нас є здатність викликати їх", а самі вони дані від Бога.

Як наслідок, дедуктивний метод привів Р. Декарта до дуалізму. Пе­ренесення критеріїв істинності мислення в саме мислення означало відрив мислення від буття. Його раціоналістична методологія виявилася одно­бічною, бо була спрямована на відрив пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, тобто метод його мислення був метафізичним, відмінним від діа­лектичного розуміння принципів буття і пізнання.