3. Філософія і наука.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), якого вважають першим філософом Нового часу, бо саме з нього починає домінувати в філософії цього часу тлумачення людини як частини природи, акцентує увагу на необхідності розкриття сутності людини.

Ф. Бекон розглядає людину як частину природи, а її дух головним чином як розум, що повинен відображати увесь світ. Людина вийшла з природи, є її частиною і входить в суспільство, а її розум призначений відтворювати природу. Ренесансний образ людини-творця у Ф.Бекона не­чіткий. В центрі його уваги людина як частина природи з її розумом, що споглядає реальність, відображає природу подібно дзеркалу, а лише потім — змінює її.

Згідно з Ф. Беконом, розум людини точно віддзеркалює предмети і процеси природи, але внаслідок дії різного роду зовнішніх причин ("ідолів" або "привидів") розум може помилятись. Причина помилок, каже Ф.Бекон, коріниться не лише в наших відчуттях, але і в самій природі людсько­го розуму, що "уподібнюється дзеркалу з нерівною поверхнею, яке, відби­ваючи промені будь-яких предметів, ще і домішує до них свою власну природу". У зв'язку з тим, що розум має змогу діяти самостійно, він не заслуговує довіри.

Він виступив з критикою раціоналізму схоластів, метод яких полягав в абстрактних міркуваннях про предмети, бо базувався винятково на прин­ципах формальної логіки. Назвою свого трактату "Новий Органон" Бекон свідомо протиставляє своє розуміння завдань науки і її методу індукції тому розумінню, на якому грунтується праця Арістотеля "Органон".

Органон (гр. organon — знаряддя, інструмент), у Арістотеля — це назва логіки як знаряддя наукового пізнання. Дослід Арістотель ігнорував. Він вважав, що закони природи можна відкривати лише завдяки логічним міркуванням. Істинні знання людина здобуває не за допомогою відчуттів, а лише завдяки розуму.

На противагу схоластиці перипатетиків (філософська школа Арістоте­ля), містиці піфагорійців і скептицизму, Ф. Бекон розробляє вчення "при­родної" філософії, згідно з яким основа всього — це пізнання природи. Людину треба озброїти знанням природи. Тільки істинне знання дає лю­дям можливість збільшувати свою владу над природою.

В природній філософії, за Беконом, теоретичною наукою виступає фізика, а практичною — метафізика. Фізика вивчає загальні начала речей, будову Всесвіту, а також всю різноманітність об'єктів природи. Метафізика є частиною науки про природу, але більш вищим, більш абстрактним розділом фізики. Математика є вагомим додатком до природної філо­софії, бо без її допомоги і втручання не можна глибоко зрозуміти, пере­конливо довести і надійно використати на практиці все те, що існує в природі. Недаремно стародавні приділяли велику увагу фігурам і числам. Так, Демокріт бачив основу всієї різноманітності речей у фігурах атомів, а Піфагор вважав, що природа речей складається з чисел. І сьогодні ми не можемо не віддати належне Беконовому розумінню значення математи­зації наук. Використання фізиками математики приводить до створення ще більшого числа галузей прикладної математики.

Основним методом дослідження, з погляду Бекона, в природній філо­софії є індукція. Це метод узагальнення дослідного знання, що дозволяє поступово проникати в сутність досліджуваних явищ. Усе пізнання повинно виходити з досліду. Проводячи дослід, необхідно зробити поділ і відбір матеріалу. Спираючись на велику кількість фактів, треба поступово підніма­тися до узагальнень і на основі індукції виводити аксіоми і все це перевіря­ти на досліді.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився та­кож у поглядах на світобудову Ніколая Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548-1660).

Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована Н. Коперніком, по­вністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею без­кінечності Всесвіту та множинності, в ньому світів, стояв на позиціях пан­теїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адек­ватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філо­софи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.