Китай на початку XX ст.

Китай залишався незалежною державою, але наприкінці XIX ст. Китай фактично поділили на сфери впливу. Англія, Франція, Росія, Німеччина, Японія, США, спираючись на військово-феодальні угруповання, створювали своєрідні «держави в державі», поставив під контроль все життя країни.

У 1898 р. група патріотично налаштованих китайських аристократів та вчених за підтримкою імператора Гуансюй ініціювала проведення в країні серії реформ з метою здійснення модернізації країни та здобуття економічної незалежності. Однак ці реформи здійснювалися всього 103 дні і були скасовані імператрицею Цисі. Головних реформаторів було заарештовано та страчено.

Скасування реформ і розправа над опозицією викликали у 1899-1901 рр. народне повстання, що увійшло в історію як «повстання іхетуанів» - «загони справедливості та згоди». Для придушення повстання Англія, Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, Японія, США, Росія та Італія організували інтервенцію в Китай, втопив повстання в крові. Згідно з мирним договором 1901 р., Китай мав сплатити величезну контрибуцію, що згубно позначилося на економіці країни.

На початку XX ст. у Китаї були запроваджені реформи, спрямовані на підтримку китайської буржуазії - були зняті існуючі раніше заборони на розробку природних ресурсів, впорядковувалась монетно-грошова система, була дозволена організація торговельно-промислових палат, діяльність різних акціонерних товариств і торговельних спілок. Розвиток національної буржуазії сприяв піднесенню національного руху в Китаї, наприклад рухів за бойкот іноземних товарів : у 1905 р. бойкот американських товарів, у 1907—1908 рр.- японських, а у 1908 р. — німецьких.

Нове піднесення національного руху в Китаї на початку XX ст. очолив Сунь Ятсен, який у 1905 р. створив товариство Тунменхой (Об'єднаний Союз), яке проголосило своєю метою повалення правлячої маньчжурської династії та проголошення буржуазно-демократичної республіки. У жовтні-листопаді 1911 р. повстання охопили декілька провінцій. У лютому 1912 р. монархія була повалена. Цей рік китайською називався «сінь-хай», тому і революція отримала назву сіньхайської. Внаслідок цих подій розгорнулася громадянська війна. На півночі Китаю владу захопив генерал Юань Шикай (1859-1916), а на півдні, було проголошено Китайську республіку, президентом якої став Сунь Ятсен. У серпні 1912 р. товариство Тунменхой було реорганізовано у нову партію «Гоміндан» (Національна партія).

Революція 1911-1913-х рр. повалила монархію, але не об'єднала країни. Проголошена республіка була фіктивною. Парламент не мав впливу на життя країни. Влада центрального уряду поширювалася на невеликі частини Китаю. Інші території контролювали феодально-мілітаристські угруповання, що орієнтувалися на різні іноземні держави. Тому головним завданням революції було знищення військово-феодальних угруповань і об'єднання країни, без якого було неможливе визволення Китаю та його подальший розвиток.

Індія на початку XX ст.

На початку XX ст. Індія залишалась британською колонією. Капіталістичний устрій в економіці продовжував зміцнюватися. В Індії вже працювали великі підприємства з виробництва тканин, чаю, кави, цукру. Обладнання для них надходило з Англії. Зростала довжина залізниць, збільшувалася кількість акціонерних компаній, чисельність робітників. Основною сферою діяльності індійських фабрикантів залишалася бавовняна промисловість, плантаційне господарство, гірничодобувна промисловість, більшість млинів і рисорушок, олійниць, а також друкарень. У 1911 р. у м.Джамшедпур (Біхар) індійський капіталіст Тата побудував перший металургійний завод, у 1915 р. гідроелектростанцію. Поряд із фабрично-заводською промисловістю продовжувала розвиватися мануфактура.

Незважаючи на розвиток капіталізму Індія залишалась відсталою аграрною країною з пануванням феодальних пережитків та експлуатацією селян з боку англійської буржуазії, поміщиків та торгово-лихварського капіталу.

На початку XX ст. широку підтримку отримали суспільні течії, спрямовані на досягнення незалежності країни - свадеші (ратували за вітчизняне виробництво, зокрема — виготовлення індійських тканин та відмову від імпортних англійських тканин) і сварадж (власне правління).

Наприкінці грудня 1885 р. у Бомбеї з'явилася перша в країні політична партія — Індійський національний конгрес (ІНК). Одним з лідерів ІНК стає Мохандас (Махатма) Ганді (1869-1948), який був послідовним противником будь-якого насильства. Головним гаслом Конгресу стала мирна опозиція колоніальному режиму.

Загальні тенденції розвитку країн Латинської Америки на початку XX ст.

1. Політична незалежність латиноамериканських держав поєднувалася з економічною залежністю від Британії (протягом XIX ст.) та США (з повоєнного періоду).

2. Найвпливовішими й великими були Бразилія, Аргентина і Мексика.

3. Республіканська форма правління. Законодавча влада належить Національному конгресу, що складається з двох палат; сенату і палати депутатів. Главою держави і главою уряду є президент. Однак парламентаризм багато в чому був формальним. Влада належала, як правило, різноманітним кланам латифундистів і набувала форми особистої влади вождя (каудільо), який безпосередньо спирався на армію. Величезну роль в житті латиноамериканських країн відігравала верхівка армії — генерали та офіцери, що зазвичай походили з середовища землевласницької аристократії. Армійська верхівка часто визначала напрямок політики країни, здійснювала військові перевороти і ставила у влади того або іншого каудільо.

4. Існування великих земельних володінь – латифундій і використання праці безземельних селян — пеонів, індійців та африканців-рабів. Основна маса населення бідна, неписьменна.

5. Поява великої кількості мулатів (нащадків білих і африканців) і метисів (нащадків білих та індійців).

6. Регіон відіграв роль аграрно-сировинної ланки: вивозили продукцію гірничодобувної промисловості, сіл/господарську сировину і продовольство, а завозили машини, обладнання і споживчі товари

7. Монокультурний характер господарства: кожна з країн виробляла здебільшого щось одне: Бразилія — каву, Аргентина — збіжжя і м'ясо, Уругвай — вовну, Чилі — мідь та селітру, Болівія — олово, Перу — срібло Й бавовну, Венесуела — нафту і залізну руду. Коста-Ріка і Гватемала — банани.

8. Протиборство демократичних і диктаторських сил