7. Істотні умови господарських договорів

Істотні умови господарського договору є одними з тих умов, що формують його зміст.

Відповідно до ч.1 ст. 180 ГК, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Отже, зміст господарського договору - це умови договору, на яких базується угода сторін.

Види умов договору:

1) Істотні умови.

Істотні умови - це умови: 1) визнані такими за законом; 2) умови, необхідні для договорів даного виду; 3) умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнена згода (ч.2 ст. 180 ГК).

Господарський договір вважається укладеним лише тоді, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (ч.2 ст. 180 ГК).

Відповідно до ч.8 ст. 181 ГК, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (Глава 83 ГК - Набуття чи збереження майна без достатньої правовоі підстави).

Загальними істотними умовами для всіх господарських договорів є предмет, ціна і строк договору (ч.2 ст. 180 ГК).

2) Звичайні умови господарського договору - це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті й стають обов’язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору.

Від істотних звичайні умови договору відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов’язково застерігати у тексті договору.

Наприклад, відповідно до ч.1 ст. 320 ГК, що визначає права замовника за договором підряду на капітальне будівництво, замовник має право, не втручаючись у господарську діяльність підрядника, здійснювати контроль і технічний нагляд за відповідністю обсягу, вартості і якості виконаних робіт проектам і кошторисам. Він має право перевіряти хід і якість будівельних і монтажних робіт, а також якість матеріалів, що використовуються.

Замовник матиме зазначені права незалежно від того, чи передбачено це у договорі, чи ні.

Право сторін на перевизначення у договорі звичайних умов госп. договору.

Необхідно пам’ятати про ч.3 ст. 6 Цивільного кодексу, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Іноді про це зазначається у самих актах (диспозитивна норма):

Приклад.

Наприклад, відповідно до ч.1 ст. 288 ГК, орендар має право передати окремі об'єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди.

В свою чергу, у договорі оренди сторони мають право перевизначити цю звичайну умову договору, та заборонити орендарю передавати окремі об’єкти оренди в суборенду.

Обмеження щодо перевизначення у договорі звичайних умов.

Водночас у зазначеній ч.3 ст. 6 є обмеження, щодо можливості перевизначити звичайні умови господарського договору, а саме - сторони не можуть відступити від положень актів цивільного та господарського законодавства, якщо:

1) в цих актах прямо вказано про це;

Наприклад, відповідно до ч.4 ст. 179, сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Інший приклад: сторону можуть “перевизначити” залікову неуйстоку

Відповідно до ч.1 ст. 232 ГК, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Згідно ч.2 ст. 232 ГК, законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли 1)допускається стягнення тільки штрафних санкцій; 2) збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; 3) за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

2) обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті відносин між сторонами.

Відповідно до п. 37 Інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. №01-8/211 “Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України”, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано "сторони в договорі не можуть відступити від положень..." або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов'язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).

Якщо ж, навпаки, в нормі сказано "якщо інше не встановлено договором" або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Часто в нормі не сказано прямо ні "сторони в договорі не можуть відступити від положень...", ні "якщо інше не встановлено договором", та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.

Таким чином, питання чи є відповідна норма законодавства, що встановлює звичайну умову договору, імперативною ци диспозитивною якщо це прямо не зазначено) буде вирішуватись судом у кожному конкретному випадку, якщо щодо договору виникне спір.

Приклад імперативної норми: Відповідно до ч.5 ст. 292 ГК, не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.