Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Одеська Державна Академия Будівництва та Архітектури

Архітектурно- художній інститут

Кафедра основ архітектури та дизайну архітектурного середовища

Методичні вказівки

до виконання графічної роботи

Соціальна активізація історичного середовища

під культурно-соціальні комплекси

з навчальної дисципліни

«Методика проектування в архітектурно-історичному середовищі

для студентів 5 курсу

освітнього кваліфікаційного рівня - магістр

зі спеціальності 8.120101 – Архітектура будівель і споруд

Одеса – 2012

УДК 744.425 (07)
Методичні вказівки розглянуто і рекомендовано до друку на засіданні кафедри основ архітектури і дизайну архітектурного середовища. Протокол №1 від «29» серпня 2012 р.
Укладачі: Проф., к. арх. Єксарева Надія Максимівна Доц., к.пед.н. Тюрікова О.М.
Рецензенти: Доц. к.арх. Греков А.С. Доцент кафедри
В методичних вказівках розглянуто особливості дослідження і проектування в архітектурно-історичному середовищі, прийоми соціальної активізації фрагменту міського середовища під культурно-соціальні комплекси.
Відповідальний за випуск:	завідувач кафедри основ архітектури і дизайну архітектурного середовища проф., к. арх. Єксарева Н.М.

ЗМІСТ

ВСТУП

Особливості проектної діяльності в умовах активізації історико-архітектурної спадщини.

РОЗДІЛ1. ФЕНОМЕН АРХІТЕКТУРНО-ІСТОРИЧНОГО СРЕДОВИЩА (ФАКТОРИ I РОДУ)

1.1. Визначення потенціалу історичної структури

1.1.1. Аналіз містобудівної ситуації

1.1.2. Історико-культурний аналіз

1.1.3. Структурно-функціональний аналіз

1.1.4. Композиційний аналіз з урахуванням особливостей сприйняття

1.1.5. Асоціативно-образний аналіз середовища, його емоційно-образна спрямованість.

1.2. Історична зона

1.3. Фрагмент історичної забудови. ХАРАКТЕРИСТИКИ.

1.4. Ознаки й аспекти цінності історичних будівель.

РОЗДІЛ 2. ІДЕАЛЬНІ НОРМАТИВНІ ВИМОГИ (ФАКТОРИ II РОДУ)

2.1. Методика формування громадських комплексів

2.1.1. Вивчення аналогів

2.1.2. Соціально-демографічний аналіз

2.1.3. Направленість проектно-концептуального пошуку

2.2. Особливості коректування функціональної моделі

РОЗДІЛ 3. ПРИЙОМИ ПРИСТОСУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ЗАБУДОВИ

РОЗДІЛ 4. СТРУКТУРА І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ГРАФІЧНОЇ РОБОТИ

ВСТУП

Кожній стадії проектного процесу притаманні власні закони і секрети перетворення утилітарно-практичного в естетичні категорії.

В.Т. Шимко

Методичні вказівки виконані у відповідності до програми навчальної дисципліни «Методика проектування в архітектурно-історичному середовищі». Дана дисципліна повинна сформувати професійне ставлення до архітектурної спадщини, примусити замислитися про збереження та спадкоємність розвитку архітектурно-історичного середовища, про принципи розміщення сучасних об’єктів в історичній забудові, про нове використання об’єктів історичного середовища. Основою для розрабки цих вказівок послужили Закон України «Про охорону культурної спадщини», державні норми з проектування, наукові праці провідних теоретиків і практиків в царині дослідження і проектування в архітектурно-історичному середовищі – Гутнова О.Э., Єфімова А.В., Манусевича Ю.П., Минервіна Г.Б, Мироненко В.П., Пруцина О.И., Раппопорта А.Г., Рунге В.Ф., Шимко В.Т., Арнхейма Р., Дэй К., Линч К. и др.

В методичних вказівках розглянуті особливості методики досліджння та проектування в архітектурно-історичному середовищі, види аналізу особливості формування середовища, його якісних характеристик (потенціалу) і спрямування, принципи формування сучасних комплексів культурно-громадського призначення на основі історично сформованого середовища. Уточнюються основні поняття, специфіка дослідження і проектування в архітектурно-історичному середовищі. Визначаються форми існування і механізми формування історико-культурної традиції, формування концепції проектного рішення, спадкоємність розвитку фрагменту архітектурно-історичного середовища.

Постідустріальна цивілізація усвідомила великий потенціал культурної спадщини, необхідність його збереження і ефективного використання як одного з найважливіших ресурсів світової економіки. Втраченні культурні цінності незворотні. Накопичування та збереження культурних цінностей – основа розвитку цивілізації.

Основи формування сучасного ставлення до історичної забудови, документальна база і законодавча основа принципів взаємодії з історичною забудовою і пам’ятками архітектури були закладені Венеціанською хартією (1964р.), Конвенцією про охорону всесвітньої культурної спадщини (1972р.).

Об’єктивний процес руху історичної забудови в часі, відбуваючись стихійно, не завжди зберігав найцінніше. Необхідно свідоме управління цим процесом. Правильно підтримана, реконструйована та використана історична забудоваа завжди сучасна на будь-якому етапі свого існування і з’єднує минуле з майбутнім через сучасне.

Реконструкція, що приводить центр у відповідність до ситуації, що змінилася – неминучий процес, що періодично повторюється протягом історії міста. Закономірно і нове будівництво в межах міських центрів. Питання не в тому, як зберегти ядро міста від змін, а в тому, щоб у процесі реконструювання не загубилися накопичені містом культурні цінності. При всіх змінах розвиток центру повинен спиратися на спадкоємність культурних традицій. З особливою дбайливістю слід зберігати якості просторової структури й архітектури ансамблів, вельми істотні для формування центру міста, його образу. Стратегія повинна забезпечити сутнісні, правові і процедурні аспекти перетворення і вдосконалення міського ландшафту, сутність яких визначається формулою «збереження через розвиток, розвиток через збереження».

Таким чином, кінцевою метою будь-яких архітектурних акцій в забудові, що склалася, є відновлення або підтримка цілісності, безперервності функціонально-просторової структури оточення, з урахуванням сучасного розуміння природи міського середовища.

Головні положення в сутності спільного підходу до соціальної активізації, реконструкції історичної забудови:

- історична забудова - важлива складова частина спадщини містобудування і потребує охрони поряд із пам’ятками архітектури;

- в усіх реконструктивних заходах найбільш результативним є комплексний підхід;

- в залежності від характеристик історичної забудови, найбільш відповідні для неї функції - культурно-просвітницька, обслуговуюча.

Іл. 1 Схема створення комфортного середовища життєдіяльності людини в історичному центрі

Особливості проектної діяльності в умовах соціальної активізації історико-архітектурної спадщини.

Организація простору в архітектурі визначається змістом діяльності, що проектується. Від функції до морфології – таким є звичайний шлях архітектурної думки. При проектуванні в історичній забудові цей стереотип зламується: вирішується завдання протилежне традиції. Замість формування простору, що найкраще відповідає тому чи іншому виду діяльності, виникає необхідність підбору функції для існуючої будівлі. Рішення цього завдання – результат процессу з’єднання реально існуючої та умовно необхідної просторових структур.

В процессі пристосування історичної забудови під сучасні функції, проектувальник оперує двома групами факторів: реальної історично утвореної матеріально-просторової форми (фактори I роду), й ідеальным (нормативним) соціально-функціональним змістом (фактори II роду), що визначають два напрямки думки. У першому з цих напрямків перважають процеси підбирання відповідних прийомів реконструкції споруд для визначенної функціональної моделі; у другому – процеси підбору, коректування і конструювання функції для визначенної просторової структури. Ці напрямки сплітаються і, на різних етапах, то один з них, то інший переважає (табл.1).

Об’єкт має бути дослідженим в усій сукупності його властивостей та зв’язків (принцип СИСТЕМНОГО підходу). На початковому етапі здійснується якісний аналіз елементу історичного середовища, що досліджується – будівлі, группи споруд, фрагмент та ін. – в залежності від обсягу проектного завдання. Якісні характеристики об’єкту дослідження можуть виражатися в різних одиницях вимірювання – м, м2, м3, етажність, площа, об’єм - і суттєво визначають направленість пошуку проектного рішення.

Визначального значення на спрямованість проектного рішення і пошук можливих прийомів реконструкції історичної структури набувають її якісні характеристики – історико-культурний, містобудівний, функціональний, матеріальний ступені цінності. Потенціал історичної форми визначається на передпроектному етапі в ході дослідження всіх аспектів її цінності (див. параграф 1.1.)

Далі необхідно провести АНАЛІЗ ВИМОГ ІДЕАЛЬНОЇ ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ, тобто відповісти на запитання:

- які з необхідних функцій культурно-побутового обслуговування на даному етапі розвинути недостатньо;

- які з видів діяльності відповідають цим функціям, в яких формах вони можуть бути реалізовані;

- які вимоги цих видів діяльності до предметно-просторового сердовища.

У підсумку можна зіставити характеристики історічного об’єкту і проектні вимоги. Окреслюється наступна схема прийняття рішень:

Блок I Блок II

Аналіз реальної форми Аналіз ідеальної моделі - в історичному аспекті - в функциональному аспекті

- в архітектурно-художньому - в соціальному аспекті

- в середовищному - в психологічному

- в функціональному - в технологічному

Блок III Концептуальні проектні пропозиції

Блок IV Економічний аналіз

Блок V Проектна пропозиція

Наслідком стає КОМПЛЕКСНЕ РІШЕННЯ, яке лягає в основу концептуальної пропозиції. Відповідність реальної й ідеальної просторових структур може бути досягнута лише при виконанні цілого ряду вимог: естетичних, функціональних, містобудівних.

Складний характер питань і великий обсяг робіт, що вирішуються при соціальній активізації, пристосуванні історично сформованого матеріального фонду, знаходить відбиток у різноманітності термінів, що застосовуються – реконструкція, модернізація, реновація, гармонізація, ревіталізація, re-use та ін. Такий широкий діапазон визначень не сприяє виявленню сутності обсягу робіт, що проводяться, нівілюють сенс, зміст процесу адаптації історичної забудови під нові функціональні вимоги.

Під соціальною активізацією, пристосуванням історико-архітектурної спадщини з культурною метою запропоновано вважати царину реконструктивної діяльності, яка передбачає зміну функції будівлі з метою спадкоємного розвитку історичної матеріально-просторової структури і системи об’єктів культурного призначення.

.

Іл. Схема процесу пристосування

Відповідно до виявленної схеми прийняття концептуального рішення адаптації історичної спадщини під сучасні суспільні комплекси переходимо до розгляду, відповідно, факторів I роду (потенціал реальної форми) і факторів II роду (вимог ідеальної функціональної моделі).

РОЗДІЛ1. ФЕНОМЕН АРХІТЕКТУРНО-ІСТОРИЧНОГО СРЕДОВИЩА

(ФАКТОРИ I РОДУ)

Я вірю в те, що архітектура - розумний спосіб організації простору.

Л. Кан.

Створення (а сьогодні необхідно говорити і про відтворення) середовища життєдіяльності, побудованого на гармонії людини і природи, стає одним з пріоритетів не тільки в межах зон техногенних катастроф або окремих депресивних районів, але й на всіх її рівнях – від локального до глобального. «Середовище» в широкому розумінні трактується в словниках, як «суспільні, матеріальні та духовні умови, що оточують людину, сприяють її існуванню, формуванню, розвитку та діяльності» (Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – 840 с.)

«В процесі розвитку цивілізації людина протиставила природі місто як наибільш масштабну і змістовну форму просторової організації суспільства». Просторове середовище міст завжди було відбитком певного часу та рівня культури. Архітектурне середовище розуміють як царину існування різноманітних способів життєдіяльності.

«Середовище» – ключове поняття кардинальної трансформації методів, результатів і цілей творчої діяльності в проектній культурі, що здійснється сьогодні [6]. Цим поняттям (на відміну від інших видів середовища –інтелектуального, сценічного, соціального та ін.) означають ту, частину нашого оточення, яка утворена архітектурно (художньо) обґрунтованими об’ємно-просторовими структурами, системами обладнання і благоустрою, що обєднані в цілісність за законами художньої єдності.

Простір як об’єкт архітектурної діяльності, безумовно, може бути проаналізовано і навіть структуровано. Він має властивості перервності і безперервності, характеризується доступністю, ступенем відкритості та ін. Однак, «мовою архітектури» (що найважливіше) ми можемо наділяти простір також конкретним сенсом, олюднювати його. Простір в архітектурному мисленні не подібний до абсолютного простору ньютонівської фізики або до простору-часу загальної теорії відносності. Скоріш, це – культурний простір, що переживається людиною, який не тільки віддзеркалюється в мисленні, але й породжується ним [15].

В книзі «Человеческие аспекты городской формы» Амоса Раппопорта простір специфікується як проектний, природний, абстрактно-геометричний, священий, профанний, когнітивний, суб’єктивний, сенсорний, культурний, уявний і т.д.

У більшості теоретичних праць, присвячених архітектурному простору, розрізняють: реальний, перцептивний і концептуальний простір. Під реальним розуміють простір, у якому протікають різноманітні процеси поза людською свідомістю, під перцептивним – реальний простір, віддзеркалений людським сприйняттям, а під концептуальним – ідеальний, умоглядний простір абстрактних моделей та понять.

Простір як структура розглядається, зазвичай, як взаємозв’язок об’єктів, приміщень, територій (зон). При цьому увага звертається на особливості функціонального використання різних частин простору; неоднакові можливості руху в ньому в різних напрямках (анізотропність); конфігурації зв’язків та відносин між подіями та темпами їх змін, що складаються у просторі.

Процес швидкого опанування нових територій й ущільнення історичного центру, породжує основну проблему сучасних міст – втрату просторового середовища, яке відповідає психофізіологічним параметрам людського сприйняття.

Місто як просторова багаторівнева модель разглядається у вигляді системи міських просторів, розвиток якої йде по вертикалі, починаючи від рівня об’єкту (табл.) Їєрархїя АИС Окрема будівля (архітектурний ансамбль) розглядається як елементарний об’єкт цілісного історичного середовища міста.

1.1. Визначення потенціалу історичної структури

У Законі України «Про охорну культурної спадщини» № 1805-III від 08.06.2000 підкреслено значення комплексних наукових досліджень, спрямованих на здобуття вичерпної інформації про об’єкти культурної спадщини, історичні населені місця, характер середовища.

З метою обґрунтованого відбору рекомендованих Законом видів науково-практичної діяльності на конкретному обєкті культурної спадщини –консервація, музеєфікація, пристосування, реабілітація, ремонт, реставрація – здійснюється попередня науково-пошукова, дослідницька робота.

У відповідності до Державних норм України «Проектування. Зміст, склад, послідовність розробки, узгодження та затвердження науково-проектної документації для реставрації об’єктів нерухомості культурної спадщини ДБН А.2.2 -6-2008» (п.2.4), комплексні наукові дослідження є науковим обґрунтуванням проектних рішень і обов’язковою складовою науково-проектної документації та вміщує:

- історико-архівні і бібліографічні дослідження;

- натурні дослідження.

Комплексні наукові дослідження проводяться задля одержання відомостей про культурну, історичну, наукову цінність пам’ятки, архітектурні параметри, інженерні і технологічні характеристики.

Визначальний вплив на ухвалення проектного рішення має група якісних характеристик матеріально-просторової структури, що історично склалася, її сукупний соціокультурний потенціал.

Для цього фрагмент забудівлі, що історично склалася, досліджується:

- у середовищному аспекті – як сукупність вагомих поведінкових ситуацій або деталей;

- в історичному (меморіальному) аспекті – як місце, що пов’язане із пам’яттю про історичну подію, персону або пов’язане з творами літератури та мистецтва;

- у містобудівному аспекті – як зразок поетапного формування містобудівної структури з урахуванням усіх аспектів містобудівної композиції, як зразок забудови певної епохи;

- в архітектурно-композиційному аспекті - як елемент історичної забудови; зразок архітектурного стилю;

- у функциональному аспекті – як набір видів діяльності, що реалізовані в цьому об’єкті;

- у матеріально-технічному аспекті – як зразок рішення інженерно-технічних завдань у певну епоху.

1.1.1. Аналіз містобудівної ситуації. Визначення ступеню містобудівної цінності.

Містобудівна цінність обумовлює містоформуюче значення об’єктів історичного міського середовища в процесі його сприйняття з найбільш оптимальних точок, маршрутів, візуальних басейнів.

Визначення ступеню містобудівної цінності вміщує:

- перші дані про забудову ділянки;

- хронологічні межі етапів історичного розвитку фрагменту середовища, що досліджується;

- вивчення поетапного формування його містобудівної структури з урахуванням усіх аспектів містобудівної композиції. Базою для вивчення слугують історичні плани міста, опис основних споруд, розташованих в композиційних вузлах структури, морфологічні особливості житлової забудови.

На історичних планах повинні бути зафіксовані:

- основні природні вісі;

- домінанти;

- планувальні сітки вулиць; (планова мережа вулиць)?

- морфологічні типи забудови;

- основні вузли містобудівної композиції.

Графічні матеріали можуть супроводжуватися текстовыми описами архітектурних об’єктів. Результати дослідження еволюції містобудівної структури повинні бути представленими на зведеному історико-опорному плані з перерахуванням усіх видів пам’яток історії і культури. Історико-опорний план є обов’язковим розділом генерального плану міста.

Найбільшу значущість мають обєкти, що формують силует міста, панорами та їхні фрагменти, основні вузли містобудівної композиції (головні суспільні, торгівельні площі, ансамблі центральних вулиць). Цінність мають також ділянки міського ланшафту, історичного планування, що фіксують просторово-ритмічний характер історичної тканини міста.

Ступінь унікальності окремих обєктів – пам’яток архітектури – при умові збереження історичного планування, цінної рядової та фонової забудови слугує умовою характеристики архітектурної своєрідності, художньої виразності і цінності містобудівної композиції історичного міста.

1.1.2. Історико-культурний аналіз. Визначення ступеня історичної цінності.

Історико-культурний аналіз сприяє рішенню наступних завдань:

- виявлення історико-культурного потенціалу історичного міського середовища, історичної забудови;

- фіксування форм його матеріального втілення засобом окреслення історично сформованих структурних елементів міського середовища, диференційованих за ступенем історичної, архітектурної, містобудівної цінності;

- формування системи значущості цих елементів в залежності від ієрархії міських просторів.

Історико-культурний аналіз – це вивчення змін в часі (соціальных, структурно-функціональних, композиційних і семантичних) аспектів фрагмента середовища.

В результаті даного аналізу виникає "історична легенда" зони, фрагмента забудови: історія формування забудови; історичні функції зони; характер забудови ; пам’ятки архітектури, у тому числі і втрачені; видатні особи і події; меморіальні будівлі. Фіксуються системи цінностей, які домінували у свідомості суспільства і отримали відображення у характері забудови. В ряді випадків історико-культурний профіль зони може й повинен бути підтриманий та розвинутий у нових комплексах.

При визначенні історико-художньої цінності матеріально-просторової форми необхідно пам’ятати про діалектику поняття "історична забудова". Під архітектурною цінністю розуміють не тільки приналежність будівлі до певного стильового напрямку, але й оригінальність технологічного, просторового рішень задля виокремлення фун­кції, зв'язок із історичними подіями та іменами видатних особистостей. Градація історико-художньої цінності на «значну» і «незначну» умовна, оскільки конкретна споруда має, вцілому, індивидуальні характеристики.

Соціокультурна цінність об’єкта, що була визначена на першому етапі, стає основним критерієм при вирішенні питання про ступінь різноманітних змін, прийомів соціальної активізації, пристосування.

Результат історико-культурного аналізу – виявлені особливості фрагмента міського середовища, що досліджується, і які, залишившись незмінними протягом деякого часу, сформували неповторний колорит цього місця. Дані, що були отримані в процесі історико-культурного аналізу, оформляються у виглядів поетапних схем розвитку ділянки із стислим текстовим поясненням.

На цій стадії аналізу рекомендується використовувати метод вивчення літератури, а також метод структурно-функціонального, композиційного, асоціативно-образного аналізу для вивчення відповідних рис середовища у різні періоди історичного розвитку.

1.1.3. Структурно-функціональний аналіз. Визначення функціональної цінності, ємності.

Згідно з визначенням А.В.Іконнікова, функція в архітектурі – це «загальний комплекс різноманітних матеріально-технічних та інформаційних завдань, що вирішує архітектура».

Структурно-функціональний аналіз – це вивчення змісту та умов процесів життедіяльності, що відбуваються в архітектурному середовищі. Він здійснюється з метою отримання даних про технології використання об’єкта, ієрархії взаємозв’язков між основними складовими функціональних процесів, а також з метою визначення передумов організації простору та меж проектного пошуку.

Можна виокремити два рівні структурно-функціонального аналізу: вивчення архітектурного об’єкта, як елемента більш великого містобудівного утворення (аналіз зовнішних зв’язків) та дослідження функціонування самого об’єкта (аналіз внутрішніх зв’язків). Систему життєдіяльності архітектурного об’єкта можна уявити як взаємодію певної кількості функціональних процесів. Останні, в свою чергу, можна класифікувати як функціональні режими і ситуації життєдіяльності.

Під функціональними режимами розуміють відносно стійку послідовність дій, що піддається технологічному описові. Тобто є процеси, які можна зафіксувати кількісно у вигляді схем розміщення в просторі, графіків праці й переміщень. Ситуації жизттєдіяльності відображають процесси, які не піддаються технологічному описові, однак передають індивідуальну специфіку «місцевості» і характерні риси певних користувачів. Перш за все, до них треба віднести різноманітні форми спілкування.

З позицій сучасної типології історичне середовище умовно розчленовують на п’ять основних елементів – будинок, двір, вулиця, квартал, площа, що відповідає таким елементам простору в топології, як точка, місце, шлях, вузол, зона. Розгляд такого зв’язку дає більш глибоку трактовку, якщо просторові параметри і якісні характеристики забудови нерозривні й дозволяють наблизитися до поняття «середовище».

Ці типологичні елементи міста або їхні модифікації вміщують в собі всі можливі варіанти функціонально-просторової організації комплексів усіх розмірів – від найпростіших до складних мегаструктур. Навіть звичайний історичниий будинок – це приклад внутрішньої структури, що втілює «мікрокосмос» людського буття, та вміщує всі віди діяльності: житло, ремесло, торгівля, відпочинок (Проскуряков).

Цілі Місця формують особливу атмосферу, в якій живе дух, але так само поводить себе й приміщення усередині одного будинку - одна кімната або навіть частина однієї кімнати, наприклад, являє собою вогнище, гаряче спільне серце будинку, а не просто, центральну точку будівлі (К.Дэйс.166).

Безумовно, елементи міської структури характеризуються «величиною», але, в основному, це стосується якісних показників – число функцій, їх ранг, рівень обслуговування. Формуються так звані «місця дії» – місця, з якими пов’язяна певна суспільна діяльність. Топологічний аналіз структури міста та дослідження з виявлення природно сформованої концентрації міських функцій дозволяє вважати функціонально-просторові елементи міського середовища історичними «прецедентами» сучасних багатофункціональних комплексів.

На етапі структурно-функціонального аналізу рекомендовано використовувати методи аналізу функціональних режимів, моделювання ситуацій життєдіяльності, рольового аналізу [6,8], а також метод формулювання завдань, метод системних екзаменів, метод морфологічних карт. [2]

Результати структурно-функціонального аналізу:

- перелік процессів життєдіяльності, що здійснюються на ділянці, яка досліджується; функціональне зонування території, розміщення об’єктів з різноманітними функціями;

- шляхи руху пішоходів та транспорту (виокремлюють основні та другорядні зв’язки, зазначають інтенсивність руху в різний час доби, у будні, вихідні, святкові дні, фіксуються мета переміщення – транзитні проходи, входи в будинок тощо.)

- місця скупчення людей (диференціюються в залежності від подовженного або короткотермінового перебування людей; мети їхнього перебування – планового або випадкового; динаміки пребувания в різну пору доби, в різну пору року, в будні та свята).

Результат структурно-функціонального аналізу – опис особливостей комунікації, перебування людей на території, яка досліджується.

Дані, що були отримані в процесі структурно-функціонального аналізу, надають у вигляді схем, фіксуючих місцезнаходження та шляхи переміщення різних категорій людей, а також предмети, об’єкти та зони, що формують середовище їхньої життєдіятельності [дод. 5-7].

1.1.4. Композиційний аналіз. Визначення потенціалу структури простору, об’ємів з урахуванням особливостей сприйняття.

Композіцийний аналіз – це виявлення закономірностей організації фрагмента міського середовища засобами об’ємно-просторової композиції. Здійснюється з метою моделювання композиційної структури природного і антропогенного ландшафту, дослідження будівель, що відіграють значну роль у формуванні образу середовища.

В ході аналізу необхідно виокремити основні елементи архітектурного середовища – площа, вулиця, транспортний вузол, сквер, будинки, монументи, міське обладнання, засоби візуальної інформації й орієнтації та ін., спрямувати увагу на наявність композиційної єдності елементів планування та забудови, ступінь стильової єдності архітектури і предметно-просторового наповнення середовища, відповідність масштабному строю його компонентів, відповідність конструктивного рішення обладнання, виразність кольоро-графічного рішення засобів візуальної комунікації, декоративні властивості озеленення та дорожного покриття. Дослідник оцінює можливість урахування особливостей зорового сприйняття, робить висновки щодо якості та кількості інформації, яку сприймає спостерігач. У підсумку в дослідника формується уявлення про естетичний рівень організації середовища та можливі заходи щодо його вдосконалення.

На этапі композиційного аналізу рекомендовано використовувати методи виявлення пропорційних, метроритмічних, масштабних закономірностей [3], методи колористичного аналізу[4], методи візуально-технічного дослідження елементів архітектурного середовища [13], метод визначення зон впливу декоративно-пластичних характеристик міського простору на глядача [15], та інші прийоми і методи композийно-містобудівного аналізу.

Композиційну структуру простору визначають:

- композиційні вісі (природні, планувальні, головні, другорядні);

- ієрархія просторів;

- масштабність;

- співвідношення просторів та об’ємів, що їх заповнююють.

Композиційну структуру об’ємів визначають :

- ієрархія об’єктів (домінанта, акценти, фон);

- композиційні вісі обєктів (головні, другорядні);

- масштабність;

- стилістика будівель та споруд, розміри, колористичні рішення;

- характеристика предметного наповнення – дизайнерскої складової середовища.

Аналізу сприйняття середовища під час руху сприяють :

- точки зору, візуальні фронти;

- кут зору в горизонтальній та вертикальній площині;

- послідовність зорових кадрів.

Результат композиційного аналізу – визначення місця розміщення структури, форми та розмірів об’єкта, що проектується, у такий спосіб, щоб останій органічно вписувався в оточення. Дані, що були отримані в процесі композиційного аналізу, фіксуються у вигляді схем, замальовок, фотографій (дод.8-10??).

1.1.5. Асоціативно-образний аналіз середовища:

- асоціації та емоційний стан, що виникають у людини, яка знаходиться в середовищі, яке досліджується;

- семантика просторів та об’єктів, що знаходяться на ділянці;

- неформальні назви «місць» та об’єктів.

Результат асоціативно-образного аналізу середовища – визначення тематики проектного рішення.

Дані, що були отримані в наслідок асоціативно-образного аналізу середовища, фіксуються у вигляді схем та записів [дод. 11].

Мета усіх видів аналізу, що проводяться, – визначення потенциалу ряду умов, що обмежують проектний процесс та обумовлені існуючою історично сформованою ситуацією, а в концевому результаті – формування проектної концепції.