7. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.

Згідно із засновником скептицизму Пірроном (365 – 275 рр. до н. е.), філософом є кожний, хто прямує до щастя, яке він розумів як внутрішню незворушність і відсутність страждань. Той, хто до нього прямує, має бути переконаний, що не можна назвати якийсь вчинок достеменно справедливим чи несправедливим. Так само не можна назвати якийсь спосіб пізнання достеменно істинним чи хибним.Тому важливим кроком до щастя є утримуватися від будь-яких оцінок стосовно речей чи подій. Єдине, чому людина має довіряти, – це її чуттєві враження, бо це її враження.

Розуміння щастя як відсутність страждань, що його сформулював скептицизм, властиве Епікуру (341 – 271 до н. е.). Головний сенс– у “відхиленні від незадоволення”, ідеться, перш за все, про шлях, який веде до мудрого життя – самозаглиблення, відсторонення від злигоднів і переживань повсякденного життя, до так званої “атараксії” (незворушності).

Засновником стоїцизму вважають Зенона Кітіонського. Джерело знань перебуває у відчуттях та сприйняттях. Душу новонародженої дитини стоїки уподібнювали чистому аркушеві паперу, який постійно заповнюється знаками. Їх фізика ґрунтується на визнанні того, що об’єктивно існують тільки тіла. Але в систему світобудови вписані Бог і боги, душа й душі, Логос як світовий розум.

Особлива увага відводилася вогню, суміші вогню з повітрям – пневмі. Згідно зі стоїками, світ – це єдине ціле, пройняте Богом-пневмою. Тому у світі все відбувається строго детерміновано й доцільно. Пневмі внутрішньо притаманна сила, що встановлює світовий порядок. Це – фатум, доля.

Вищою метою всіх чинів і прагнень людини є щастя. Щастя людини – це життя, яке не лише узгоджене з природою (як у тварин), а й узлагоджене з нею.

Римська філософія – практична. Сенека Він розглядав філософію як учення про досягнення морального ідеалу й щастя в житті. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; удосконалюючись, рівнятися на Бога, а в дечому навіть перевищувати його, сперечатися з ним. Найвищу шану, на думку філософа, люди повинні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж – уміння добре ним послуговуватися.

Неоплатонічна школа. Її засновником був відомий мисленник еллінської доби Плотин (ІІІ ст. н. е.). Існують люди піднесеної душі, яка спрямовує їх до осягнення духовної межової основи всякого буття – Єдиного. Єдине не обмежене ні будь-чим іншим, ні собою, воно самодостатнє, бо первісніше за все, замкнене в собі. За Плотином, самодостатність Єдиного вказує на те, що воно Благо, але не для себе, а для іншого буття. Єдине не можна пізнати звичним способом. Зате можна осягнути, вчути. Річ у тому, що Єдине як універсальна основа всього істного, присутнє в кожному предметі як його душа. Душа – це істотність предмета, а тому в кожному предметі можна виявити Єдине. Цього не можна зробити ні за допомогою чуттів, ні думки, ні слова, а лише зосередженням на предметі пізнання.

Єдине як Сонце є джерелом тепла та світла. Творення світу пов’язане з еманацією. Латинське походження цього терміна має значення – “виливатися, вимиватися”. Нижче спливає з вищого. Перше, що є необхідністю, походить від Єдиного, є Розум (Nus). Розум пов’язаний з буттям, він існує. Не все поширюване Єдиним світло поглинається Розумом, а поширюється далі. Його результатом є Світова Душа. Завдяки Душі з’являється час. Світова Душа у своїй нижчій іпостасі постає природою. У феноменальному світі душа дробиться. Є душі небес, зірок, планет. Душа землі породжує душі рослин, тварин, людей.