Структуралізм і постструктуралізм у пошуках об’єктивної структури наукового пізнання світу (к.Леві-Строс і м.Фуко, ж.Деріда).

Вступ

XX ст. методологія соціогуманітарного пізнання - структуралізм.

Появився бо в європейській культурі відбувся розрив між гуманітарним і природничим знанням, який структуралізм прагнув подолати шляхом впровадження в опис явищ культури точних методів, зокрема математичних та кібернетичних. Надати гуманітарним наукам статус точних наук.

Суть структуралізму як методу полягає у виявленні та аналізі структур, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість при перетвореннях і змінах. Структура здатна до трансформацій, має свої власні, суто системні закони самозбереження або збагачення. Структура піддається формалізації, що дає змогу виражати її у формі логіко-математичних рівнянь або у вигляді кібернетичної моделі.

Етапи: лінгвістичний структуралізм (20-50-ті роки XX ст.), культурологічний структуралізм (50-70-ті роки XX ст.) і постструктуралізм (від 70-х років XX ст.).

Другий етап репрезентує Клод Леві-Строс (нар. 1908)

Принципом організації культури є бінарність, що виражає споконвічну суперечність людського життя. Засобом її вияву є мова та мовні опозиції.

Вивчаючи культуру первісних племен, учений "дійшов висновку, що в структурі людської діяльності визначальну роль відіграє сфера несвідомого.

Несвідоме ховає в собі структуру, тобто сукупність регулятивних залежностей, соціальних взаємин, що виявні в мові спілкування. Отже, воно - ірраціональне, а тому виявити ірраціональну структуру культури можна лише символічно, користуючись засобами мови.

Особливе місце в етнології посіла мовна опозиція: "природа-культура". Вона фіксує факт якісної відмінності людини від тварини, бо життєдіяльність людини, на відміну від тварини, підпорядкована певним правилам. До природи належить те, що є універсальним і спонтанним, не залежним від будь-якої окремо взятої культури та від жодної визначеної норми. Натомість до культури належить те, що залежить від системи норм, які регулюють життя в суспільстві, а отже, може змінюватися від однієї суспільної структури до іншої.

Скандал: заборона інцесту. Вона універсальна, і в цьому аспекті її можна вважати природною; але вона є також забороною, системою норм та засобів стримування - і з цього погляду вона належить культурі.

В основі людської діяльності лежить концептуальна схема, що вкорінена в несвідомому і постає активним формоутворюючим моментом діяльності. У такий спосіб у культурі можна виявити упорядкованість і закономірність, тобто здійснити раціоналізацію несвідомого. Структура культури містить у собі пайпотаємніші смисли, які ховають праобрази або архетипи колективного несвідомого.

Третій етап еволюції репрезентує Жак Дерида (1930-2004)

Теорія письма, що має свій зміст, який необхідно розшифрувати.

Перевага мовлення над письмом, фонеми над графемою, фонології над граматологією - це та філософська спадщина, яку отримав структуралізм.

До 50-х років XX ст. філософія нехтувала письмом, розглядаючи слово як вирішальний і фундаментальний вияв думки. Цю перевагу слова, живого мовлення Ж. Дерида назвав логоцентризмом.

Він прагне відкрити "археписьмо" (праписьмо), яке повинно повернути мислення до метафізики присутності.

Деконструкція - сперта на утаємничення присутності, полягає у такому відчитуванні тексту, яке видобуває з нього ті напружені точки, які розхитують добре вкорінену в ньому присутність.

Тому "праписьмо" - це, по суті, письмо після деконструюванпя історичного факту першості мови. Праписьмо залишає слід на письмі у формі лакун, системи фігур замовчування, які засвідчують здатність письма до "просторування". Слід - це абсолютне джерело сенсу. Праписьмо - це те, що не є, "є" не-присутнє.

Головним гаслом деконструктивістської стратегії стає децентрування структури, відсіутносгі центру; структура - це нескінченна гра різниць у скінченних межах, і тому вона не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілісність.

Вся західноєвропейська філософія - це логоцентричні тексти. Подолання логоцентризму називає деконструкцією, завдання якої виявити аспект, завдяки якому відбувається центрування тексту. Як наслідок, текст постає багатовимірним смислоутворенням, на тлі якою можна побачити "сліди" різноманітних "щеплень", включення інших текстів,