Буття людини як центральна проблема екзистенційної філософії. М. Ґайдеггер “Буття і час”.

20-ті рр. XX ст. - екзистенціалізм. Мартін Гайдеґер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр.

М. Гайдегер "Буття і час" (1927), "Що таке метафізика?" (1929) - Фундаментальна онтологія.

Буття як присутність визначається через час, бо бути - означає існувати, перебувати в часі.

А чи є буття річчю? Який сенс всього існуючого? Буття не річ. Воно позачасове. Буття - це сенс існування.

Центральна проблема класичної онтології: чи існує зовнішній світ, як буття істого, - немає розв'язання, вона в принципі неможлива. Класична філософія розглядала буття незалежно від людини. Насправді, буття й людина взаємоналежать одне одному.

"Належати" - означає бути вкоріненим у буття, з ним співвідносити себе і відповідати йому. Лише людина здатна ставити питання про буття взагалі — про універсум і його цілісність, про своє місце в ньому.

Цілісний суб'єктивний світ людини, в якому концентрується буття - це не свідомість, що пізнає, досліджує, ставить мету, обмірковує, а свідомість, в якій постає система переживань людського перебування у світі: вона страждає, турбується, вчуває страх, надію, віру і зневір'я тощо.

Моє життя для мене значуще. Тому людське буття накладає на все існуюче людську специфіку - смисл. Отож, питання про смисл буття - головне питання онтології.

Фундаментальною структурою людини є турбота яка містить у собі три елементи. По-перше, - це зацікавленість своїм майбутнім, через само-проектування людина обґрунтовує своє майбутнє. По-друге, людина віднаходить себе, як "закинута" в світ. Співбуття з іншими та інтерес до себе, як "закинутого", обґрунтовує минуле. По-третє, людина як буття-у-світі, тобто серед речей, та пов'язаність із конкретними заняттями, обґрунтовує теперішнє.

Стурбованість - принцип буття людини в світі. Справжній смисл стурбованості - це часовість людського буття, його спрямованість до смерті. Смерть - онтологічна можливість людського існування. Смерть, скінченність є призначенням людського буття. Людина - це істота, яка приносить своє життя в жертву своєму призначенню. Однак це не означає, що людина готова пасивно йти до смерті або віддати своє життя без надання смерті сенсу. Людина прагне віднайти ідеал, вартий того, щоб заради нього пожертвувати собою.

Життєвий страх, викликаний перспективою втратити життя, змушує людину трансцендувати — виходити за межі конкретних обставин свого життя. Мета цього руху - це істинне буття (екзистенція), на відміну від "буття-в-світі" та "співбут-тя". Екзистувати - означає "бути поза собою".

Людина трансцендує від себе, як емпіричної індивідуальності, до себе, як самобутньої самості, тобто від того, що про неї думають інші і що вона думає сама про себе, до того, яка вона є насправді. Це її екзистенція . Вона - сутнісна характеристика людини.

Витоки та особливості філософської думки доби Київської Русі.

Філософ: спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, використав цю істину як основу власного життя. Філософія як практична мораль. Знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою творцеві свому.

Ізборник Святослава 1073 p.: мудрість не стільки знання істини, але життя в істині.

Два світи: світ наявний і світ Божествений, трансцендентний щодо людини і природи. Природа немає цінності, світ Божествений є сенсом буття. Світ земний тим самим зображується не як осереддя «зла», а як співпричетний до добра, що з'єднує світ цей з його творцем. А звідси оспівування краси цього світу. «Повчання» Мономаха: неможливо прославити сили твоєї і чудес: яке небо створено, яке сонце, все що створене помислом твоїм Божим.

Гносеологія: важива роль слова, адже у Біблії втаємничена істина, яку треба пізнати.

Серце: розум проник у серце і він забажав охрестити русь. Молися всім серцем.

Тіло і душа: Душа управляє тілом. «Посланні» Мономаху. Тіло — це плоть, з'єднана з душею. Протилежною відносно душі є плоть. Зло в плоті, що зіпсована гріхопадінням. Причиною зла вважається не матерія, а воля.

Людина: індивід, що особисто відповідає за вчинене протягом земного життя перед Богом.

Кожна людина повинна була діяти згідно з канонізованим сценарієм. Індивід виявляється злитим з родом, сім'єю, землею, вздовж якої він пересувається протягом життя.

Святий: роль опосередковуючої ланки між земним світом людей і потойбічним, трансцендентним світом. Він — «обранець» серед людей, але, по суті, належить не їм, а світу Божественому. Розповідь про тяжкий шлях, що його проходить видатна особа до реалізації вищої життєвої мети — обоження. Святість як втілений моральний ідеал поведінки, особливу позицію, що розуміється як жертовність.

«Слово про Закон і Благодать» Іларіона: закономірність розвитку історії. Епоха «Старого Заповіту»: взаємовідносини будувались на засадах рабства, безмежної покори, коли існував «Закон». Процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Роздуми про долю всього людства. Перевага "благодаті та істини" (Новий Завіт) над "законом" (Старий Завіт). Історична лінія постає висхідною, що пізніше виникло в історії, набуває вищої цінності порівняно із старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, що грунтується на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає свободу, істину і благодать. Закон розділяв народи, звеличуючи одні і принижуючи інші. Новий Завіт, "благодать" вводить усіх людей у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Благодать дарується усьому світові і не існує окремих боговибраних народів.

Філософська культура Київської Русі: синкретичний релігійно-філософсько-етичний комплекс.