21. Онтологія як галузь філософського знання. Буття та його структура.

Онтологія – поняття, що означає вчення про існуюче, або вчення про буття взагалі. У давній історії філософії під онтологією розуміли так звану “першу філософію”, поняття якої запровадив Арістотель. У середні віки використовують поняття метафізики як рівнозначне до онтології.

Поняття онтології: “об’єкт”, “предмет”, “річ”, “існує”, “є”, “суть”, “буття”, а також “час”, “простір”.

Термін “буття” вживається у філософії у трьох основних значеннях:

а) як синонім до “об’єкта;

б) як синонім слова “все;

в) на окреслення буттєвості (існування) загального буття або основи його існування в значенні “субстанції”.

Термін “річ” позначає у філософії таку категорію об’єктів, що характеризуються самостійністю існування, автономністю, індивідуальністю, конкретністю.

Структура буття. Субстанція. Категорія субстанції була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог.

І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі.

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі .

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень.

Причинність. Причинність —це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

22. Основні ідеї християнського світогляду і середньовічна філософія. Теоцентризм філософії а.Августина.

Основна теза – несумісність філософії і релігійної віри. Відкидається антична філософія, протиставляється моральність – чуттєвості, релігію – філософії.Божиста мудрість безмежно досконала, тоді як людський розум обмежений і недосконалий. “Вірю, тому що це абсурдно”(Тертуліан).

Аврелій Авґустин. Зупинився на неоплатонізмі. Трактує Бога як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Виходячи з принципу, що Бог первинний, Авґустин робить висновок про вищість душі над тілом, волі і чуттів над розумом.

Авґустин відкидає деїзм, згідно з яким колись створений світ розвивається далі сам. У Богові захований ідеальний зразок реального світу. Богові належить вічність та всепроникність (безмежність), а світові – час і простір, тобто просторово-часова обмеженість.

Про час. На думку Авґустина, дійсне існування притаманне лише теперішньому й тільки за його допомогою щось можна мислити як минуле чи як майбутнє. Минуле пов’язане з пам’яттю, а майбутнє – з надією. Не визнає пізнавальні права розуму. Першість віри над розумом.

Етика. Світ як витвір Бога не може бути недобрим. Але існування зла не підлягає сумніву. Немає абсолютного зла, абсолютне лише добро. Зло є там, де не твориться добро. Зло – це відвернення від добра, від вищих цілей, це або погорда, або пожадливість. Людина відповідає за зло, а не за добро. Божисту благодать (ласку) і божисте призначення (предестинація): Бог передвизначив одних людей до добра, спасіння і блаженства, а інших – до зла, загибелі і мук. Людина сама, за власною волею здійснює свободу вибору, за що несе відповідальність перед Богом і перед собою.

Соціально-політична доктрина Авґустина уосновлена на ідеї нерівності, яка визначається вічним і незмінним принципом суспільного життя. Земна ієрархія – відображення небесної ієрархії, на чолі якої стоїть Бог. Усі люди рівні лише перед Богом як своїм праотцем.

Два “гради”: світську державу – царство зла і християнську церкву – царство Боже на землі. Всі служать церкві.