17. Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.

У загальному вигляді наука - це діяльність людини по виробленню, систематизації і перевірці знань. Отримані знання дозволяють пояснити і зрозуміти досліджувані процеси, здійснити пророкування на майбутнє і відповідні наукові рекомендації.

Наука, маючи численні визначення, виступає в суспільстві в трьох основних іпостасях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань, або ж як соціальний інститут.

Третє, інституціональне розуміння науки, підкреслює її соціальну природу й об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Тут наука зв'язана з іншими формами суспільної свідомості: релігією, політикою, правом, ідеологією, мистецтвом тощо. Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, ставить певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, а й організацією її матеріально-технічної бази.

Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути:

-репродуктивна ф-я - наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності;

-селективна ф-я - розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями;

-соціомобільна ф-я - як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві;

-комунікативна ф-я - наука є організованим спілкуванням.

Звичайно, взаємозв'язок науки і суспільного розвитку по-різному виявляється в різні історичні епохи.

18. Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм к.Поппера.

На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження (Башляр). Отримані результати спостереження є відносним знанням, оскільки їх зміст залежить від застосовуваних засобів.

Критеріями раціональності некласичної науки є: теоретичний опис ідеального об'єкта, його математизація та формалізація.

Суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль. Більше того, конкретний теоретичний опис однієї і тієї ж реальності, тобто емпіричної бази, може бути багатоваріантним.

На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Наукове знання є гіпотетичним і може бути спростоване емпіричними фактами, що збурюють теорію. Модель розвитку науки, за К. Поппером, можна подати у вигляді такої структури: формулювання проблеми; спроби розв`язання її шляхом висунення гіпотез; фальсифікації гіпотез, вибору кращої з них, тобто такої, що має більше число потенційних фальсифікаторів; експериментальної перевірки та відбору наслідків, що мають принципово новий характер; нової та точнішої постановки проблеми в результаті критичної дискусії. У такий спосіб у науці постійно відбувається перебудова теорій.

Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Поппер застосовував у дослідженні суспільства. К. Поппер розробляє теорію відкритого суспільства. Поппер вважав, що можна говорити лише про тенденції у розвитку суспільства, які істотно залежать від умов та конкретно-історичних ситуацій. Існує безліч умов, за яких тенденції можуть зберігатися або змінюватися.