58. Академічна філософія кінця XIX—XX ст.

Академічна - бо розвивалася в університетах (Харківський, Київський, Новоросійський) Коли філософські рефлексії попередніх мислителів більше тяжіли до чуттєвого, символічного, то представники академічної філософії здійснили духовно-теоретичне осмислення світу, їх заслуга в тому, що вони відтворили найновіші досягнення філософської науки того часу Вони дали глибокий аналіз духовного життя суспільства і людини. Їм належить внесок в розвиток історико-філософської проблематики. Їх заслуга - у філософській освіті молоді. Є надзвичайно строкатою: вчення і напрямки від суб’єктивного раціоналізму до матеріалізму Але переважає ідеалістична орієнтація.

Напрямки: 1) позитивізм другого етапу його розвитку (емпіріокритицизм) Лесевич; 2) спіритуалізм Козлов, Геляров, 3) неокантіанство Челпанов;4) релігійно-теїстична філософія Лінницький; 5) історико-філософський напрям Новицький; 6) матеріалісти Максимович, Вернадський.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св. Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г. Шевченка, И.Максимович (1804-1873) певний час захоплювався ідеями Ф.Шелінга, що надихало його на уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Геґеля.

Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії вія постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він вик­лав у праці "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і прак­тичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії.

Філософські погляди: завдання філософії - пізнання дійсності на рівні свідомості у формі ідей; у філософії людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності; кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу; філософська думка розвивається від заглиблень у природу через власне самоусвідомлення - до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини у сфері самоусвідомленої думки та втілення Ті у практику; національна філософія повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах - на засадах синтезу ідеального і реального, ідей та життя.

59. Історіософія м.Грушевського.

Видатний український історик і політичний діяч М.С.Грушевський (1866-1934 рр.), Перший Президент Української Народної Республіки, він став свідком загибелі власного політичного дітища. Засновник цілої наукової школи, він був свідком її розгрому. Автор двох тисяч наукових публікацій з проблем історії, культури, освіти, літературознавства, він пережив знищення багатьох з них. Досягнувши світового визнання своєю діяльністю на ниві науки, культури, він помирає, зраджений багатьма учнями і помічниками, у передчутті страшних репресій, які чекали на його доньку та інших близьких.

Вже перебуваючи на посаді професора історії у Львівському університеті, куди його запросили в 1894 р. з Києва, Грушевський розпочинає працювати над фундаментальною «Історією України-Руси», з метою дати історичне обґрунтування поняття «національна ідея», активізувати процес становлення національної самосвідомості українського народу.

Палкий поборник української демократії, М.Грушевський закликав її представників «взяти на себе укріплення ідеї української демократичної державності, її поширення в громадянстві, виховання його в почуттях обов'язку перед нею, як найвищого стимулу громадського життя, який повинен об'єднати всю людність, весь народ її в однім пориві, перемагаючи партійні різниці й розбіжності там, де зачинаються основні інтереси держави». Після революції 1917р., спостерігаючи активізацію народних мас на економічне і національне визволення, Грушевський пише: «Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий; високо здатний до організації, до громадянської солідарності. Національні почуття — скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв'язали міцно, охопили національним обручем всі верстви українського громадянства — від панських і буржуазних груп до пролетарів. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним її вірності національній дисципліні».

Проблеми державності, національної ідеї стояли в центрі уваги українських мислителів Дмитра Донцова і Вячеслава Липинського.