3*. Природа філософських проблем, їх зв’язок з фундаментальними питаннями людського буття. Людиновимірна сутність людського буття.

Отже, як ми вже довідались, філософське знання має свою специфіку, яка полягає в його плю­ралістичному (поліфонічному), діалогічному й во­дночас толерантному стосовно інших (відмінних) точок зору характері. Зазначене дає змогу розгля­дати філософію як «мудрість», як знання «софійного» (від грец. «софія» — мудрість) типу. Проте філософія є муд­рістю лише «в ідеалі», реально ж вона є постійним прагненням до мудрості, пристрасним бажанням її, любов'ю до неї (буквальний переклад грецького слова «філософія» і означає любов до мудрості: «філео» — люблю, «софія» — мудрість). Цим і зумовлений процесуальний характер філософського знання, його діяльно-активний ха­рактер. Розглядувана в цьому плані філософія виступає в ролі своє­рідного мистецтва, вміння «вчити мислити», вміння читати «полі­фонію смислів» тексту (а не лише буквальний смисл), вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити.

Отже, предметом філософії є світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний від кутом зору суб'єкт-об'єктного відношення. Інакше- кажучи, пред­метом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі. а відношення «людина —світ».

4. Предмет філософії. Відношення “людина-світ” як предметне поле філософії.

Предмет філософії: є історично змінним, оскільки історично змінни­ми постають самовиявлення та самоусвідомлення людини

- уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окрес­лити "топографію " людськості

Отже, предметом філософії е світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб'єкт-об'єктного відношення.

Вже перші старогрецькі філософи окреслили два напрямки у вивченні основного питання філософії — відношення «людина — світ». Перший напрямок репрезентували так звані філософи природи— Фалес, Анаксімен, Геракліт, Демокріт, Емпедокл та ін., які концентрували свою увагу на нвченні природних процесів, причин виникнення світу і його будови. (другий напрямок був представлений софістами і Сократом, частково Ілатоном, Арістотелем. Ці мислителі зосереджували свою увагу, в основному, на питаннях, які стосувалися людини, суспільства, держави а її управління.

Перші філософи стародавньої Греції окреслили межі предмета філософського вивчення систем «людина — світ». В зміст поняття «світ» вони вкладали і людське оточення, і природу, і весь Космос, і духовне життя індивіда, але саме людина як першооснова, як творче начало займає чільне місце у дослідженнях старогрецьких філософів. «Людина є мірою всіх речей»— це висловлювання софіста Горгія означало, що світ опосередкований людиною, що зміст речей визначений рівнем її матеріальної і духовної діяльності.

В умовах середньовіччя основна проблема досліджень мислителів тієї епохи зводилась до вивчення відношення «Бог — людина». Людина розглядалась як творіння Боже, як володар всього живого на землі, влада якому дана самим Всевишнім. Завдяки християнству, середньовіччя було епохою значних філософських дискусій. Ні в одній іншій великій релігії дискусії не відігравали такої великої ролі, як у християнстві.

Філософія епохи Відродження своїм предметом визначає відношення “людина — Бог». Не споглядальне відсторонена від світу, а ініціативна, підприємницьки націлена на його перетворення людина стоїть в центрі уваги філософського дослідження. Цінність особи визначається її реальними справами, головним дороговказом її життя є біблійне положення «Віра без справ мертва!». Служіння Богу — це прояв беззавітної пошани до нього, помноженої на активну діяльність в сфері торгівлі, промисловості та духовної царини — у мистецтві, літературі, архітектурі. Ідеалом Відродження є людина, інтерпретована як титанічна істота, з рисами напівбога.

Відношення «людина — світ» є предметом філософії також французького Просвітництва, але, на відміну від філософів XVII століття, головна увага в їх поглядах зосереджена на інтересах людини, і в т. ч. на виясненні причин, які спонукають людину діяти саме так, а не інакше часто в ідентичних ситуаціях. Визначаючи інтерес як усвідомлену потребу і прагнення досягти певної мети, французькі мислителі тим самим намагалися розкрити суттєві ознаки відмінності людини від тварин. Звичайно, і до філософії Просвітництва ці ознаки намагалися виявити Арістотель, Фома Аквінський, ф.бєкон, Р.Декарт та ін., але саме французькі філософи XVIII ст. вийшли за межі чисто споглядально-зовнішнього визначення людини, в зміст поняття про неї ввели ознаку цілеспрямованості думок і дій, що суттєво відрізняло людину від тварини.

Французький філософ-матеріаліст Клод Адріан Гельвецій . Головні праці "Про розум" та "Про людину".

Завдання своєї філософії Гельвецій вбачає в пошуку можливого суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності і досягнення щастя. Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає як частину природи, проте враховує, що суттєві ї характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему поход­ження свідомості, він наголошує на зв'язку розвитку відомості не просто з суспільним життям, а насамперед трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуван­ням знарядь праці. Без цієї діяльності, на його думку, поди не змогли б вийти із стану дикості і створити.