3. Головні функції філософії. Філософія і наука.

Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначився ряд постійних, "інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання. До функцій філософії належать:

1)світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обґрун­тувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення жит­тєвих пріоритетів та цінностей)

2)пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем піз­нання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань)

3)логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах)

4)соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного жит­тя і виробити власну соціальну позицію)

5)критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдо­сконаленого, людяного світу)

6)виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовихо­вання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів)

Спільна націленість філософії та науки на пізнання загального спрямована принципово по-різному. Наука «схоплює» загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок — і в цьому плані наука репре­зентує, так би мовити, «незацікавлене», «байдуже» знання. Щодо філософії, то вона обов'язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як діалектичну єдність дійсного і можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки як суще, але й як належне. Таким чином, на відміну від науки філо­софія завжди є знання «зацікавлене», «небайдуже», тобто знання світоглядне.

Відмінність між науковою і філософською орієнтацією виявилася досить чітко вже на ранніх етапах становлення науки та філософії як специфічних форм суспільної свідо­мості. Розділяючи «мудрість» (філософію) і «знання» (науку), античні мислителі вказували на їх якісну несумір­ність — «нагромадження знання не навчає мудрості», зауважував Геракліт ще у VI ст. до н. е. Коли ми говоримо, що на перших етапах свого існування філософія являла собою «сукупне знання» про світ, яке містило в собі елемен­ти фізичних, хімічних, біологічних та інших знань, котрі згодом, протягом тривалого періоду розвитку філософії поступово «відпочковувалися» від філософського «загалу», перетворюючись на самостійні галузі наукового (не філо­софського!) знання, слід мати на увазі таке: елементи фі­зичних, хімічних та інших знань не були науковим («незацікавленим») знанням у доні філософії. Лише в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації та «ав­тономізації» (перетворення на автономну галузь) ці знання «звільнялися» від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.