33. Марксистська філософія. Матеріалістичне бачення історії. Неомарксизм.

У 40-х роках XIX ст. в філософії з'являється напрямок, який впродовж 50 років був широко відомий в усьому світі і, по-різному інтерпретований, та й не тільки філософією, але і спробою соціально-економічних перетворень в багатьох країнах Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Це — марксизм. Його основоположники Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), глибоко засвоївши і творчо переосмисливши гегелівську діалектику і антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха, а також матеріалістичні концепції античності, Середньовіччя і Нового часу, створили філософію діалектичного матеріалізму, яка в соціальній основі була спрямована на боротьбу за досягнення справедливого суспільного ладу шляхом перетворення матеріальних умов існування людей.

Опрацювавши величезний науковий матеріал по становленню сучасної йому капіталістичної економіки, Маркс приходить до висновку про неминучу загибель капіталістичного суспільства, яке у своїх надрах породжує власну протилежність.

Перенісши метод матеріалістичної діалектики на соціальний розвиток, .Маркс і Ф.Енгельс створили теорію історичного матеріалізму. Прогрес суспільства, вважали вони, визначається діалектикою продуктивних сил виробничих відносин. Під продуктивними силами К.Маркс розумів ;предмет праці та людей з їх виробничими навичками і знаннями. Виробничі відносини — це ті відносини, які складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу і обміну матеріальних благ. Сутність виробничих відносин, згідно з Марксом, визначається формою власності на засоби виробництва. Люди, писав Маркс, постійно розвивають продуктивні сили, які, досягнувши певного кількісного рівня, вимагають переходу до якісно нових виробничих відносин.

Другим важливим висновком марксизму є положення про роль народних мас як творця історії. Говорячи про народні маси, Маркс і Енгельс мали на увазі перш за все пролетаріат XIX ст., однак теза про всесвітньо-історичну роль пролетаріату вже в середині XX ст. виявилась історично-хибною.

Неомарксистська філософія представлена, в основному, двома напрямками:

1. Марксистами, які присвятили розробці і захисту ідей Маркса значну частину свого життя, активно займаючись творчою діяльністю в царині марксистської філософії, але згодом через різні обставини відійшли від її світоглядних принципів, а деякі з них навіть стали на неомарксистські позиції (Е.Блох, Л.Альтюссер, Р.Гароді, Д.Лукач, А.Шафф). Частина з них активно поєднувала філософську і політичну діяльність (Л.Альтюссер, Р.Гароді, А.Шафф), а більшість займалася виключно філософськими проблемами марксизму (Е.Блох, Л.Колаковський та ін.).

2. До другого напрямку неомарксизму належать філософи і філософські школи, погляди яких були інспіровані марксизмом. Найбільш виразно його репрезентують діячі франкфуртської школи (Т.Адорно, М-Хоркхаймер, Г.Маркузе та їх послідовники — Ю.Хабермас, А.Шмідт та ін.). Характерною їх рисою є критичне ставлення до капіталізму і, водночас, до соціалізму і марксизму-ленінізму. Теодор Адорно — один із головних представників цієї школи — визначав філософію передусім як спосіб критичного ставлення до всякої дійсності. У праці «Негативна діалектика» Адорно наголошує, що саме діалектика повинна вносити у мислення дух непримиренної критики всіх сторін суспільного життя. І капіталізм, і сучасний соціалізм, вважав Адорно і його однодумці з франкфуртської школи, є потворними формами суспільного устрою, відчужені від людини. В праці «Одномірна людина» інший представник цієї школи — Г.Маркузе прийшов до висновку, що соціалізм і капіталізм по своїй суті є модифікацією індустріального суспільства, в якому технічний прогрес сприяв утворенню тотальної системи державного регулювання.