15*. Філософія Стародавнього Риму. Тіт Лукрецій_Кар

Культура античного Риму постає як «запозичення» у греків. Часто навіть кажуть так: Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою куль­тури. І справді, вже у III ст. до н. е. після завоювання Римом грецьких міст на півдні Апеннінського півострова і в Сицилії, у римському суспільстві починає швидко поши­рюватися грецька культура. Процес цей стає настільки уні­версальним, що змушує деяких діячів культури (таких, як, наприклад, Катон Старший) виступити на захист римської самобутності.

Оригінальна римська антична філософія (всупереч оман­ливій видимості) - все ж існувала. Незважаючи на змістовну близькість римської філософії до грецького «оригіналу», існувала істотна відмінність між ними, яка полягала не стільки у буквальному змісті філософських вчень, скільки у принципово відмінних тлумаченнях цього змісту. На від­міну від грецької античної філософії, споглядальної за сво­їми настановами, римська філософія практична. Практи­цизм цей не був утилітарно-прагматичного плану і розкри­вався скоріше у таких рисах, як «експансіонізм» (прагнення домінування над природою), «місіонерство». «комфорт­ність», «індивідуалізм» (вірніше «приватизм»).

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мисли­телів наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура в Римі був Тіт Лукрецій_Кар. (І сг. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема «Про природу речей», у якій він детально виклав свою філософську (атомістичну, матеріалістичну) позицію. Етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина — це дитя живої творчої природи, згусток сил і цінностей.

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і від страху смерті як пер­шоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя і біду­вання. Пізнання природи, за Лукрецієм, єдиний засіб позбавлення людини від марновірства (ге1іgіо).

Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнання світу і самообмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодівав вершинами знань і мистецтв.

Багатоманітність явищ світу постає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Лукрецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргументи для вирішення проблем суспільного життя. разом із тим Лукрецій говорить про "винуватість" природи, її "приховану силу", що перевертає і топче людські права. Саме з цієї поеми ми і довідуємося про погляди Демокріта і Епікура (від них не збереглося жодного цілого твору).

У III-VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплатонізму.

Основне філософське джерело неоплатонізму — вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські “ідеї" перетворилися в неоплатоніків у численних богів демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію. Відволікаючи філософію від вивчення об'єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки ствер­джували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога. Сказане не означає, що результати цієї філософії мізерні. Вчення неоплатоніків, поряд з ученнями мілетців і піфагорійців, Геракліта і елеатів, атомістів і Платона, Арістотеля і стоїків, скептиків - це золотий фонд європейської і світової культури, це пам'ятники свого часу і прогнозування майбутнього.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єди­ного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продук­том Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє со­бою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму — Плотін та Прокл.

16. Особливості розвитку філософії в період Середньовіччя. Теоцентризм. Ідеологічно-світоглядним відображенням змін в орієн­таціях способу життя (з тілесно-речових на духовно-особистісні) було нове, духовно-ідеальне бачення світу. Оскіль­ки ж найдосконалішим виявом духовності, цієї справжньої, з позицій середньовічної свідомості, буттєвості світу, мислиться бог, знання про бога, то богослов'я, теологія підно­сяться на рівень «найголовнішого» знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі «загадки буття». Звертаючись до духовності, як до вищого віднині критерію реальності, но­ва християнсько-феодальна ідеологія проголошує «неістот­ними» тілесні характеристики людського індивіда, які ра­ніше (в античності) оцінювалися як найбільш значимі. «Нема різниці поміж гедеєм та гелленом», «нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі» Для феодальної суспільної свідомості світ набуває ха­рактеристик “двоїстості”. Перш за все це справжній (бо­жественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ. Розриваючи “спасти» людство, бог сам має «стати людиною», не залишаючи ні на хвилину свого бо­жественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши че­рез власну смерть — «смертю смерть поправ». Таким чи­ном, у міфологічній тематиці «покутування» і «спасіння» крізь товщу химерного теологічного змісту пробивається своєрідний християнський «гуманізм» — «спасіння» людині не просто «дарується», воно добувається людськими стра­жданнями, людськими життям і смертю.

Починається середньовічна філософія з періоду так зва­ної апологетики—захисту, представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії.

Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Серед­ньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуаль­ний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямуван­ня, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує дру­гого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй «десниці». Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог — це духов­на сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина — Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі «іскру Божу», тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті решт, через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).

ТЕОЛОГІЯ - термін, введений Арістотелем для позначення "першої філософії"; у перекладі значить богослов'я; за змістом - це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії ти пояснювати їх.