6.3 Характеристика англійського права. Особливості загального права, права справедливості та норм права.

Система права Англії включає загальне (прецедентне право), право справедливості та статутне (писане право) .

Загальне право середньовічної Англії створювалося королів­ськими (вестмінстерськими) суддями. Поступово затверджувала­ся однаковість підходів до вирішення аналогічних справ для всі­єї країни. При розгляді справ прагнули додержуватися раніше винесених судових рішень. Вироблена роз'їзними королівськими суддями система норм права замінила форми правосуддя, що використовувалися рані­ше: місцеві, канонічні, міські і суди баронів. Ця система норм стала іменуватися загальним правом і мала обов'язкову силу як для королівських, так і для нижчих судів.

У Англії загальне право виникло на основі королівської вла­ди і раніше, ніж у країнах континентальної Європи. Це поясню­ється тим, що тут раніше, ніж в інших країнах Європи, затвер­дилася сильна централізована монархія.

У той час, як у країнах європейського континенту римське цивільне право активно рецепувалося (приблизно з 1400 р.), за­гальне право в Англії сформувалося і укоренилося без випереджа­ючого впливу римського права — завдяки позитивним місцевим властивостям. Воно було орієнтовано головним чином на засоби правового захисту. На сто років загальне право випередило кон­тинентальне право розробкою засобу захисту від зловживання: піддавати своїх ворогів позбавленню волі без суду і слідства. Про це свідчить наказ про хабеаз корпус, що означає: «ви повинні пред'явити (у суді) тіло (затриману особу)». Відповідно до хабеаз корпусу доставлена в суд особа може бути звільнена суддею, якщо для її затримання немає юридичного виправдання.

Загальне право Англії було сформовано (і значною мірою функціонує й зараз) як неписане право, яке ґрунтується на про­фесійній традиції, а пізніше — на міркуваннях суддів при вирі­шенні справ. Одним із фундаментальних його засад було те, що кримінальні справи і більшість цивільних справ (починаючи з XIII ст.) розглядалися судом присяжних.

Іншим важливим елементом англійського права є право справедливості. Суд справедливості виник як правомочність монарха здійсню­вати через лорда-канцлера право пом'якшення суворих судових рішень, посилаючись на загальні принципи права, поняття доб­ра і гуманізму, а не на конкретні прецеденти. Суд лорда-канцлера заповнював прогалини загального права. Наприклад, канцлер надавав силу зобов'язанню особи управляти майном на користь третьої особи і передавати їй одержані прибутки. При цьому не порушувалася норма загального права, відповідно до якої особа, що одержала майно в результаті передача (довіри) його іншою особою для управління в інтересах третьої особи, стає єдиним власником цього майна (так звана довірча власність).

Лорд-канцлер втручався в розгляд справи «в ім 'я справедливос­ті». Він брався за справу лише тоді, коли міг застосувати санкції до відповідача, який порушив його розпорядження. Не претен­дуючи на зміну норм, установлених судами, він по сутності ви­робляв додаткові норми, що називалися нормами права справед­ливості. Був накопичений і систематизований значний обсяг типових випадків, що Грунтувалися на юрисдикції канцлера, утворилися низка концепцій (концепція зловживання впливом і введення в оману та ін.) та інститутів (основний із яких — довір­ча власність).

Згодом лорд-канцлер позбавився можливості на власний роз­суд вирішувати справи. Його суд перейшов до вирішення спору на підставі прецеденту. Так склалися дві рівнобіжні системи прецедентного права, що мали низку відмінностей у нормах матеріального і процесуального права. Згодом це ускладнило процедуру судового розгляду справ.

Судова реформа 1873—1875 рр. (Новий акт про судоустрій) фактично поєднала загальне право і право справедливості, канц­лерські суди із судами загального права. Після 1875 р. норми загального права і права справедливості стали застосовуватися тими самими суддями, при цьому прецеденти права справедли­вості утворили органічну частину одного прецедентного права Англії.

До сфери дії права справедливості входили спори про неру­хомість, відносини довірчої власності, справи про торгові това­риства, про банкрутство, спадкування. Предметом загального права стали договірні відносини, інститути цивільно-правової відповідальності, кримінально-правові справи та ін. Принципо­вого розмежування між ними не відбулося. Понятійно-категорі­альний апарат у них спільний. Відбувається взаємне сприйняття термінів, понять, норм, інститутів. Причина цього полягала у тому, що суди в Англії мають загальну юрисдикцію, розгляда­ють різні категорії справ (цивільні, кримінальні, торгові тощо), зацікавлені в однаковій термінології.

Суттєвою специфікою по відношенню до норм континентального права характеризуються норми права Англії. В державах англо-американського типу права існують два види норм: законо­давчі і прецедентні. Законодавчі норми, як і норми романо-германської системи права, є правилами поведінки загального ха­рактеру. Прецедентні норми — судове рішення (або його части­на) у конкретній справі.

Прецедентна норма права містить:

1. юридичний висновок у справі (визначення рішення);

1. аргументоване обгрунтування рішення (положення або принцип, що полягають у підставі для визначення рішення).

Ці два елементи складають сутність рішення. Фактично тіль­ки прецедентна норма носить обов'язковий характер. Усе інше в рішенні вважається «мимохідь сказаним» з метою переконати, схилити до тієї чи іншої позиції у питанні, яке не є предметом рішення. «Мимохідь сказане» не має обов'язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних справ. Правда, його прак­тично важко відокремити від прецедентної норми. Це заважає чіткому формулюванню норми.

Прецедентна норма принципово відрізняється від норми права романо-германського типу своєю конкретною, «казуїстичною», індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагаль­неного змісту загального характеру. Прецедентна норма стано­вить «модель» конкретного рішення, а не абстрагування від окре­мих випадків, що властиве нормам права романо-германських країн.

Для винесення судового рішення в Англії відправною засадою служить не готова норма, а казус правового значення, який мав місце рані­ше і є аналогічним випадку, що розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає, який прецедент для нього є обов'язковим. Оцінивши факти, суддя у ході судово­го розгляду може керуватися або точними логічно-раціональни­ми побудовами, або ідеєю справедливості. Це відкриває йому шлях для відходу від обраної прецедентної норми без її скасу­вання (якщо таке скасування належить до його повноваження). Виходить так, що не суддя підкоряється нормі права, а норма права залежить від його суб'єктивних настанов.

Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й законодавчі норми, як правило, мають казуїсти­чний характер викладу. Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні — відмінна риса системи загального права.