7. Позиційні і комбінаторні зміни фонем.

Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв'язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови, і, по-друге, впливати один на одного. Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. (Наближнення [е] до [и], а [и] до [е].

Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються.

Протеза – внаслідок історичних змін поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови (ocmpuu - гострий, улиця – вулиця). Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна - Ганна, она - вона, оспа - віспа, аблуко - яблуко [іаблуко].

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, метатеза.

8. Сучасний український правопис як система загальноприйнятих правил написання і переносу слів.

Правопис (орфографія) є системою загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення мови на письмі. У історії українського правопису виділяють чотири періоди.

Перший період (XI XVI ст.) пов'язаний з пристосованою до особливостей староукраїнської мови орографічною традицією відомих просвітників та проповідників християнства Кирила й Мефодія.

Другий період (XVI XVII ст.) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов'янської орфографії.

Третій період (XVII початок XIX ст.) започатковано виданою 1619 р. «Граматикою» українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Орфографічні норми Смотрицького здобули загальноукраїнське визнання.

Четвертий період починається з першої чверті XIX ст., коли відбувалося формування нової української літературної мови на народній основі. Власно кажучи, саме цей період нам найбільше і цікавий, тому що саме в той час починається та розвивається формування сучасного українського правопису.

9. Принципи українського правопису. Поняття орфограми та її типи.

Орфограма — правильне написання, що вибирається із ряду можливих, але неправильних. Більшість написань не належать до орфограм, бо вони єдино можливі: тара, відро. Коли ж існують графічні варіанти, один з яких відповідає орфографічним нормам, то таке написання є орфограмою: село (неправильний варіант — сило), бо села. Орфограми бувають буквені і небуквені (написання разом, окремо, через дефіс, перенос слів, апостроф).

Українська орфографія базується на чотирьох принципах: фонетичному, морфологічному, історичному, або традиційному, і смисловому, або диференціюючому.

Фонетичний принцип полягав у повній відповідності між написанням і літературною вимовою: будинок — [будинок], субота — [субота].

За морфологічним принципом значущі частини слова (морфеми) завжди пишуться однаково, незважаючи на відмінну вимову їх у різних формах слова або в споріднених словах: миєш [мийеш] — миєшся [мийес':а].

Згідно з історичним, або традиційним, принципом зберігаються написання, що усталилися здавна і правилами не пояснюються: лиман (при вимові [леиман], [лиеман]), юрба, щур.

Смисловий, або диференціюючий, принцип застосовується при написанні омонімічних слів для їх розрізнення: запорожець (людина) — «3апорожець» (автомашина); по-вашому (нехай буде) — по вашому (сліду).