7. Свіжі прикрощі

Смуга невдач не миналась. Обходивши ближні вулиці, Софійка не знайшла ані натяку на будинок із мальвами.

Сутеніє, але ще бодай до Фадійчука навідається: як там він зі своїми ремонтами?

Видовище колись рідного куточка, як мовиться, тепер було не для слабких нервів. Кругом розрито,

розкидано, завалено!.. В одному з рівчаків щось вовтузилось, те «щось» виявилось замурзаним по вуха Сашком.

—           Оце несподіванка! — його зуби щасливо забіліли в щирій усмішці.

Софійки на усмішку якось не вистачило, але мужньо пробурмотіла:

—           Тобі, може... Помогти?..

—           Ще чого бракувало! — бадьоро вистрибнув на поверхню. — Щоб русалонька стала якоюсь мишею-землерийкою? Зажди, вмиюсь, хоч посидимо трохи, розкажеш про свої справи!

Поки Сашко хлюпався біля колонки, дівчинка збирала всі зусилля та вроджену й прищеплену чемність, аби утриматись від коментарів. Бо ж супроти цього розгардіяшу всі музейні конфузи — дитяча забавка!

Вони сіли на колоду в кінці стежечки: лавочка стала на заваді рівчакові, тож її довелось викопати. Над ними стартував до розквіту здоровезний кущ жасмину.

Софійка спершу обережно, а потім — з усіма емоціями й образами — виклала-висипала історію «екскурсії» в галерею з Пустельником. Сашко не зрозумів тривоги музейників:

—           Як думаєш, чого вони так трусяться над тими картинами? Зачаровані вони чи що?

—           Не знаю... Тільки ясно: там якісь проблеми, якісь таємниці. Правду кажуть, що в кожного — свій скелет у шафі!..

—           Скелет?

Сашко здригнувся, чи то лиш здалося? Зрештою, усмішка його чомусь давно пригасла.

—           Ну, не справжній же! Навіть не фабричний, як у нашому ботанічному кабінеті! Фразеологізм такий! Або ще кажуть: «У кожного власні таргани в голові».

—           Угу. Або: «В кожному болоті свої чорти водяться», — ти бач, Сашко нехотячи ще й український відповідник дібрав! — Знаю, що цей, як його, фразологізм... І не здригнувся я зовсім!

—           Ану, друже, признавайся: крім ремонту, тебе мучить ще якийсь клопіт?

Хлопець наче сполохався, але й зрадів:

—           Софійко, ти, як завжди, мене бачиш наскрізь! Ти єдина... єдина мене розумієш!

Добре, що в сутінках не видно, як обоє зніяковіли. Коли ця хвиля спала, Софійка повторила:

—           Отже, я уважно слухаю...

—           Є що розказувати, а нема чого слухати... Справді. Недавно прислала нам листа двоюрідна тітка моєї мами, баба Ксеня чи як її... Пише, що дуже хвора, і просить маму приїхати її доглянути до смерті... Дітей у неї нема... І все б нічого (ну, крім того, що самої баби шкода, звісно), якби не жила так далеко! А то аж у якійсь Матвіївці, я навіть по карті у школі дивився: вісімдесят кілометрів звідси, не менше!

—           Стривай-стривай! А ти як без мами? А сестри? Її що, сюди не можна перевезти?

Сашко розвів руками: бачиш, мовляв, які тут умови. Та й куди — в одну кімнатину? Далі ж пояснив:

—           Баба хоче померти в рідній хаті. Хата простора, двір і город великі. «Переїжджайте, — пише, — сюди геть і жити, не пошкодуєте».

—           Поїдеш?

—           Я ні! В мене тут робота і все... Та й Вірці, Надьці й Любці хоч би перший клас тут закінчити! Любка після

твоїх занять, здається, на похвального йде, та й Надька не відстає, хоч і бере не так знаннями, як проворністю!

—           І що ж тепер?

—           Та оце ж пробую видумати! Мені то ще й краще, як вони під час ремонту не будуть під ногами плутатись.

—           Може, дівчат, той... до нас? До кінця травня? Я з мамою пораджусь...

—           Ні в якому разі! Щоб вони вам своїми теревенями всі мізки позабивали? — замахав руками Сашко. — Тобі вдома тиша потрібна — уроки вчити. У вас ще й дитина мала, і кицька: вони ж обох заносять на руках і позаціловують! Ні, пробач, але свої проблеми я звик і повинен вирішувати сам!

Самостійний який!

—           І що ти плануєш? — не без полегкості запитала Софійка: одну із сестер вона ще витримала б, але трьох — тут Сашко як у воду дивиться!

—           Та, як сказати... Почерк-то у баби Ксені ще ого-го! Ну, не хворий зовсім! А що це значить? Просто хоче собі товариства на старість, а біля хати помічників! Коли так, то наша сім’я ще довго буде, як твоя бабуся Ліна каже, хто в лісі, хто в стрісі.

—           То так їй і напишіть!

—           Але ж це лиш мої здогади! Мама вірить, переживає, готова хоч зараз відпустку брати, нас забирати й у Матвіївку летіти!

Сашко сидів понуро, втупившись у безвість, гострими ліктями зіпершись на коліна, худі, але жилаві, міцні руки зчепивши поперед себе. Мало не світова скорбота! Понапридумував!

Софійка всміхнулась і погладила його плече:

—           От уже Шерлок Холмс і доктор Ватсон в одній особі! Знаєш, є в англійців казка, «Трос розумників»

називається. Там герої придумали собі горе і над ним, придуманим, ридають! Та все ще сто раз вирішиться, все буде добре!

—           Думаєш? — прояснів Сашко.

—           Певна! Варіант А: мама з бабою Женею не зійдуться характерами, і за тиждень-другий кожен залишиться при своїх інтересах, тобто при своїх хатах! Варіант Б: баба Женя за місяць одужує, щаслива мама з кошиком гостинців од вдячної пацієнтки повертається додому! Варіант В... М-м-м... Зараз придумаю!

Сашко щиро сміявся і мов аж поривався її обняти, але вчасно згадав, що не дуже чистий, що в робочому одязі, тож не наважився. Тільки вхопив її руки і гарячково-ніжно затиснув у досі неприступний замок своїх долонь.

—           Звичайно, якщо ти більше нічого, справді страшного, не приховуєш! — змовницьки сяйнула на нього очима.

Ой, краще б вона цього не казала! Бо хлоп’яка мов струмом ударило, а чолом наче просунула темна хмара.

—           Ні, нічого! — заявив якось аж надто поспішно. — Хіба тільки, що я тебе... Що ти в мене... Що ти найкраща!

Поривчасто притягнув її замкнені руки до своїх вуст і... поцілував їх!

—           Ти що? Це я мала би!.. — леле, оце бовкнула! Жар пронизав Софійку з голови до п’ят, вона різко визволилася з полону.

—           Все, бувай, скоро стемніє. За мною вже спохопились! — і рвонулась до хвіртки.

—           Пожди, я передягнусь і проведу!

Але Софійка була вже далеко.

Бігла з усіх сил, не помічаючи темряви. Гамувала гарячість щік не менш розпашілими долонями, калатання серця — розкуйовдженими думками.

...Вона хотіла поцілувати його руки... З поваги до його працьовитості чи від напливу ніжності?..

...Втікала — від нього чи від себе?..

...Вся палає — від сорому чи від блискавок, що проскакують між ними?..

Справді Сашка іще щось мучить, чи лише здалося?