48 Мудра балачка

— Дивись, що я ще познаходила! — Радзивілка вивалила на Софійчине ліжко гору книжок і паперів. — А ось, глянь: перелік цінностей нашого музею до війни!

Вироби часів Білокрилівської культури, скіфська зброя і прикраси, десятки тисяч срібних, мідних і зо-

лотах монет, старовинна китайська порцеляна, європейські гобелени, скульптури й середньовічні меблі... А ще стародруки, полотна Рембрандта, Ван-Дейка, Фроса, Веніга, Торіналії, Кассака, Лампі, Айвазовского, Рібейра!..

—           І де ж воно все поділось? — не тямилась від здивування Софійка. — Ну, припустимо, за картину Рембранта я знаю із прощального листа Кирила Щербанівського: її розпиляли навпіл, «аби краще можна було оглядати». А решта?

—           Ось тут ось написано. — Радзивілка шупорталась у паперах і дістала якусь роздруківку. — Що все це вивезено у другу світову війну! Німцями! Нібито на початку війни експонати просто завантажили в німецький ешелон. А далі — суцільний морок! Нібито й колекція до Райху не дійшла, і вагончик щез! Зник, розчинився!

—           Може, ці, як їх... Бомби? — Софійка пригадала вчорашнє грозове мінне поле й зіщулилась.

—           Припустимо! Але із такої кількості раритетів бодай щось мало вціліти! Хто і де їх порозтягував? А тут ось, дивись, що пишуть: усе зникле майно, оцінене, до речі, у сім мільйонів радянських карбованців, супроводжував працівник музею.

—           Ясно! Не сумніваюсь, що це був черговий сексот! Тобто секретний співробітник, бо інших на той час у більшовицьких музеях просто не тримали! Чи намагався просто втекти, чи німцям продався?

—           До речі, сам він теж пропав безвісти!

—           Загинув? — засумнівалась Софійка. — Чи десь, може, й понині мільйончики ті проїдає? Бо як розуміти, що картина Айвазовського «Босфор місячної ночі» експонується в галереї сучасної Венеції... А в тому перпеліку зниклих вишнопільських речей, що ти показувала... Ага, ось: саме вона і називається, дивись!

—           Ого, точно! Я й не помітила!

—           Чи не продав її у Венецію саме наш музейний працівничок? — 3 Софійки був би добрий не тільки депутат, а й прокурор!

—           Але як тоді розуміти ось це: «зберігаються у Московському і Петербурзькому музеях»? — запитала Радзівілка про деякі особливо цінні монети з вишнопільського переліку.

—           Недарма Кирило Щербанівський протестував проти розбазарювання колекції! Вже у двадцяті-тридцяті роки почали розкрадати! Потім на другу світову списали! Це ж зручно, правда? І дошукуватись ніхто не стане!

—           А в цій-ось газеті вістка про те, що недавно посол Німеччини урочисто повернув Вишнопільському музеєві роботу фламандського живописця!

—           Господи, світ навиворіт! Нападники-німці — повертають, а свої — крадуть! — Софійка демонстративно впала у крісло.

—           Але певна: жоден із цих переліків не показує всього, що було в музеї за Щербанівських! — стриманіша Леся просто сиділа в йогівській позі серед паперів на килимі. — Годі й уявити, скільки у нього було вкладено!

Софійка мовчала, товаришка міркувала далі:

—           Хоч колись це не було дививижею. Було модно давати на будівництво церков, монастирів. Ну, хай, таким чином кожен рятував насамперед власну душу. Але ж поглянь, скільки набудували Петро Могила чи Іван Мазепа! А Григорій та Василь Тарновські! А Григорій Галаган!..

Це той, що поклав скарби до англійського банку? — Так-так, Софійка щось чула!

—           Скарби поклав Полуботок, а це Галаган, — делікатненько підправила Радзівіла, і Софійка мало не провалилась під своє крісло від сорому. — В Києві досі є споруда колегії, що він збудував на пам’ять про свого сина Павла!

—           А, це той Павлусь, що молодим помер? — тихенько промимрила Софійка.

—           О, це вже воно! До речі, є легенда, що Галаганів рід за Мазепину зраду й перехід до Петра Першого ніс прокляття сім поколінь! Останнім і був нещасний Павло...

—           Легенди я не чула, а про сім поколінь доводилось! — У Софійчиній голові промайнули лякачки з історії роду Кулаківських.

—           Між іншим, чому всі: Галаган, Галаган?! Катерина, його дружина, добра не менше робила!

—           Стовідсотково згодна! Ану їх, усіх, тих Кулаківських, Альбабарінів із Козирними Тузами! І взагалі, може, нам цими поробитися... Феміністками! — в Со-фійці знову озвався великий оратор.

—           Ти маєш на увазі мецентатками? — Нишпорить у книжчині Леся. — О, слухай: Галшка Острозька заповіла величезні кошти на шпиталь та Острозьку академію. Галшка Гулевичівна подарувала землю для майбутньої Києво-Могилянської Академії...

—           Куди я, до речі, маю вступати! — 3 цією Леською не встигаєш розумного слова вставити!

___ Мати гетьмана Мазепи Марія-Магдалина, —

вела далі гостя-відмінниця, — сестри-княгині Юліяна та Анастасія Заславські, сестри Олена й Софія Чарторийські, сестри Софія та Марія Русови, Єлизавета

Скоропадська (в заміжжі Милорадович), Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Олена Пчілка, Марія Круковська, Альвіна Яконович, Катерина Скар-жинська, Христина Алчевська...

—           Не тільки Христина, — захищала своє айк’ю Со-фійка, мимоволі стаючи адвокатом ще й для чоловіків. — В енциклопедії ціла родина тих Алчевських! Ну і, звісно ж, Чикаленки, Симиренки!

—           І Щербанівські! — уточнила подруга.

—           Прийшли до того, з чого починали! — розсміялась. — Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову... Пропоную поставити крапку й випити чаю! Бо ти вже мене своїм інтелектом, Їй-Богу, заморила!