40. Таємна Вечеря

Сашко цього вечора завітав лиш на п’ять хвилин раніше за Пустельника. З букетом півоній, при параді:

—           Спеціально ради тебе роботу кінчив раніше! Ходімо погуляємо такою погодою.

Ох, ну що вона за подруга така?! Як пошуковцем у Вікторівку — то хоч зараз готова з ним їхати, а як зробити приємність прогулянкою — так уже й сил немає!..

—           Сашку, знаєш... І ти ж утомився... А коли просто вдома посидимо, з нашими дітьми пограємось...

—           З нашими дітьми? — аж засвітився.

—           Ну, з твоїми сестрами й моїм братом! Якраз мама надумала татові зробити сюрприз: піде його з відрядження зустрічати. То й приглянемо за малими!

Не встиг Сашко погодитись — дядько Сергій у двері (аж дивно: як це баби Валі цього разу не принесло? Здогадалась, що її викрили?). Звісно, яке вже тут гуляння!

А тут і мама дядькові навпроти:

—           О, Сергію? Заходь-заходь! Ти вже, Софійко, будь за хазяйку, а я — на вокзал!

Почалася звична процедура ділового чаювання. Присмачена, правда, вже не бабиними, а маминими пундиками, спеченими з нагоди татового приїзду. Добре, хоч навколо гасали-галасували діти, бо так розмову буде важче підслухати: всі троє переговорників мимоволі озирались у бік баби Валіної квартири.

Спочатку Софійка похвалилась дядькові, що розгадала, хто така біла дівчинка, і, не згадуючи Хазяйки, переказала сон про картину в альтанці. Тоді вирішили з Калиничем. Дядько Сергій, окрім грошей, забезпечив їх ще й маленьким диктофончиком.

Тоді Софійка, завмираючи серцем, переповіла про несанкціоновані відвідини Поштової. Дяка Богові, Пустельник не розсердився, навіть схвалив Софійчине рішення купити блокнота. Дав п’ятдесят гривень і знов нагадав про диктофончика. Правда, спохопившись, трошки покартав за необережність, але окриленій Софійці те вже не вадило. Далі, запинаючись, дівчинка натякнула, що чула, ніби депутат Вербовський... Ну, що він дуже цікавиться мистецтвом, і... Словом, чи не може він бути покупцем картин, і настільки реально це довести, і... І покарати винних...

Наостанок вони з Сашком поділилися планами відвідати Вікторівку, на що Пустельник тсказав:

— На пошук полотен це навряд чи вплине, але поїхати, звісно, можна... Інша справа, чи ви не забагато на себе набрали: неповнолітні, а вирішуєте, як дорослі... Але хай щастить, тримайтесь мені мужненько, ти, Сашку, бережи нашу красуньку! А я побіжу, мені ще кілька питань утрясти... — Завмер на хвильку і, кинувши погляд на півонії, змовницьки підморгнув хлопцеві: —Спасибі за підказку! Ти нехотячи нагадав мені, що маю Сніжинці дещо купити!

Софійка вже приготувалась тяжко зітхнути і тяжко запечалитись од вічної світової дилеми, коли виходять ті, хто тобі найбільше потрібен, а зостаються ті, хто... Але раптом помітила, що у вазі з півоніями немає води. Забула налити — Пустельник перебив! Знітилась і побігла по склянку. Це ж і з самим Сашком вона так, як із цими нещасними квітами!..

Проте хлопця зараз хвилює інше:

—           Софійко, ти... Портрет отой, що Калинин тебе... Розумію, що я тобі його подарував, але... В тебе ще й той, що Павлик малював, є, і копія з нього... А мені...

—           Ти хочеш його собі? — після провин Софійка, як правило, добрішала. Тим паче, Пустельник і так уже встиг побачити, яка вона там гарна, і похвалити. — Ну, забирай, дарую!

—           Ти серйозно? — аж підхопився з крісла. — Боже, я... Я такий радий! Такий вдячний тобі! Ти... Ти така... Тільки я не на зовсім — я ксерокопію зроблю.

А тут і мама з татом у хату! Щасливі, наче сто років не бачились! Тато — ще й із купою гостинців. Розбуркавши напівсонного Ростика і роздавши всім подарунки (перепало не тільки Вірці, Надьці й Любці, а й Сашкові), батьки з малим подались на кухню, дівчат Сашко погнав спати, а Софійка з Фадійчуком зостались у ніяковій тиші самі.

—           Ти коли за блокнотом підеш до того Квашні?

—           Не Квашні, а Кваші. Знаєш, я б уже з самого ранку хотіла. Мені, чомусь чим далі, тим тривожніше, що передумає він чи перекупить хто... Але це ж треба робити так само вдвох з Радзивілкою, щоб не викликати підозри. А Леська в суботу любить поспати.

—           По-моєму, ви з нею дуже схожі! — пожартував Сашко.

—           Та не без того... Отже, зранку не вийде...

—           Словом, так: повернетесь від нього — маякнеш мені на мобільний. Нам же ще до Калинина йти.

—           Маякну, звісно.

—           Що ж, пора мені, мабуть... — невпевнено підвівся з крісла.

—           Зараз я запакую портрета...

І тут зненацька почулось уже знайоме, хоч і призабуте в клопотах: шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб! Хрусь-хрусь-хрусь...

— Чуєш? — прошепотіла, вхопивши Сашка за руку. — Останнім часом так часто... Від баби Валі. Тобі не здається це підозрілим?

Сашко уважно прислухався:

—           Кажеш, часто?

—           Еге. Вечорами! От лиш не завважила, чи в повню почалось, чи не в повню...

—           Кажеш, вечорами? — замислено насупився Фа-дійчук.

—           Ну, коли всі збираються... Що? Ти щось підозрюєш?

—           З боку сусідчиної квартири? Здається, здогадуюсь.

—           Господи, скажи, не муч!

—           Спокійно, Софійко, спокійно! — він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. — Тс-с-с! В такій делікатній справі шуму не треба!

—           А що? Що треба?

—           Завтра побачиш! — лагідно-таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало... Наче... Наче

поцілував!.. — А зараз... Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!

Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь... Дорослий... І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а — он як витягнувся, підріс! Наче... Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!

Надто ж якщо цей ранок суботній...