37. Пристрасті краківські

От хіба тут уроки в голові? Своїм фізичним тілом Софійка присутня на фізиці, але думки її чинять активний опір вчительському поясненню. Бо в голові формувалось те, що у фізиці зветься інерцією, тобто і досі колотяться підозри та відкриття, зроблені протягом цієї знов безсонної ночі.

По-перше, Пустельник. Він уразив її ще й своєю новою рисою — вишуканим почуттям гумору. А таємниця, що віднедавна єднала їх двох, тільки двох, додавала особливого чару Софійчиним почуттям. І нехай!

Нехай він знову і знов повертається до своєї Сніжинки, хай пірнає у вир професійного життя, але у світі завжди буде одна людина, яка вірно й самовіддано чекатиме його з будь-яких життєвих випробувань!.. Ні, трошки не так: після будь-яких життєвих штормів у нього завжди буде острів, на якому він може вилити душу... Ні, краще: відпочити душею!..

По-друге, за цю ніч Софійка розгадала, хто така найбіліша Ірка, що переказувала Пустельником вітання. Це, та, з якою познайомились торік у київському дворі дядька Сергія! Дочка від першого шлюбу забраковано-го Сніжаниного нареченого! Отого Валентина Білого, яким недавно дорікала тітоньці на кухні і який... Ет, Бог із ним! Біла дівчинка — ось що головне! «Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться у нього там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!..» — саме так мовила бабуся зі сну! А вистроювали хатку вони в альтанці запущеного дядькового двору! Гм... Гласності крадіжка досі не набула. Телебачення тільки має приїхати... Отже, картини ще ніхто не підкидав. Це добре чи погано? Може, цьому варто запобігти? У будь-якому разі треба побалакати з самим Сергієм.

По-третє, вулиця Поштова. На неї зараз тягло Со-фійку, мов магнітом, і вона вже вирішувала, як знову підмовити Леську відвідати Квашу. Це не зовсім правильно, що ітиме туди без відома і вказівок Пустельника, проте ходила ж раніше, і нічого! Досвід усього її попереднього життя показав, що вона й сама дещо може!

Добре, що бали за тему Софійка встигла набрати на попередніх уроках! Тепер учителі її не турбують,

і можна більш-менш спокійно чекати підсумків навчального року. І думати-мріяти-думати!..

—           Ти бачиш, бачиш? — хтось штовхнув Софійку ліктем під бік.

—           Га? Що?

Перед Софійкою стояла схвильована Радзивілка, позаду якої гомоніла шкільна перерва.

—           Оно в куток, у куток дивись!

В кутку, точніше у вузькому коридорчику навпроти бібліотеки, зчепились Кулаківський і Альбабарін.

—           Відсохни, я сказав! І зійди з дороги! — шипів на противника Вад.

—           Це хто кому має вступатися? — стояв непорушно аківець.

—           Ти, шнобель обковбасяний, що, зовсім нюх загубив? — бризкав слиною Кулаківський. — Не знаєш, із ким заїдатись, а з ким на ви!

—           Нобеля колись матиму. За очищення світу від такого мажорного сміття, як ти! А чого на ви, якщо не секрет?

—           Не секрет! — Вадим закипав. — Як братків натравлю, то лишишся не те що без Нобеля, але й без свого тупорилого нюхала, гарантую! Скинься в тюбик, бо зараз так будку розхитаю, що з рейок зійдеш!

—           Ио! — спокійно, але міцно вхопив Кулаківського за груди Альбабарін. — Перелякав, аж у самого в шкарпах, тобто в шкарпетках мокро! Так?

—           Точно з’їхав! — прохрипів Кулаківський. — Ти що, крейзі? Та я тобі зараз... А-а-а!

Не встигли дівчата нічого второпати, як Вадим по-летів-поточився у протилежний кінець коридорчика.

—           Дурень закоцаний! — примовляв, спинившись аж під стіною і зсуваючись по ній додолу.

Думаєш, як сам укурений, то всі такі? Я тебе попереджав, це востаннє!

Алі-баба, гидливо переступивши поваленого супротивника, гордо покрокував далі.

Лесьчин погляд крізь затуманені коханням окуляри полетів за переможцем, а Софія наблизилась до Вада:

—           Ти цілий?

—           У-у-у, я йому... Блі-і-ін! Я йому ще зро-о-облю! — товкся об стіну головою чи від болю, чи то від розпачу сердешний Кулаківський.

—           Покажи лице, — присіла біля нього Софійка. — Ти цілий?

Вадим зиркнув на неї таким набряклим оком, що стало водночас і смішно, і страшно.

—           Бігом до медпункту! — дістала з кишені й притулила до його ока мокру серветку.

—           Він мене покалічив! — нив Кулаківський, і Софійці вже ставало більше противно, ніж комічно чи страшно.

—           Слухай, чого він на тебе в’ївся? І про що попереджав? — Софійка подала Вадимові руку, той звівся, і вони пошкандибали до медсестри.

—           У-у-у, весь фасад попсував! — тулив до ока Софійчину серветку.

—           До весілля загоїться, ще й нове скоїться, — обережно втішила. — Краще поясни, що сталось.

—           Це він, усе він! Софко, як раптом що, ти ж мене вирулиш, добре? Скажеш, що він перший на мене напав, скажеш, що то не я, а він траву покурює, добре?

—           Вадиме, ти про що-о-о? — знов стало страшно.

—           Тільки тобі, як другу... — Вадим підійшов до дзеркала в коридорі й уже спокійніше роздивлявся підбиту

пику. — Він сьогодні... Мене в туалеті з цигаркою застав...

—           Велике диво!

—           Ну, не з простою цигаркою, ми... Короче, ми з пацанами трохи вирішили планом побалуватись... Не я: мене пригостили!..

—           Наркотиками? — в Софійчиному голосі, певно, стільки переляку, що Вад бігом завиправдовувався:

—           Дуже легкими! І тільки раз!.. Другий!.. Клянусь тобі, Соф, усіма своїми кінцівками, що востаннє! Я лиш другий раз підряд, а він уже мене і просік, гад! І доколупується, наче право до мене має, наче я йому сто доларів винен!

—           Та за це, — скривилась дівчинка, — ще й від себе зацідила б тобі в друге око, та не хочу рук мурзати!

—           Ти права, Софко, як завжди, права! Тобі замість нашої вчихи лекції читати... — Вадим ще раз дослідив око — до медпункту іти передумав. — У мене самого депресуха від того, що на траву, на ширку спокусився, віриш? Воно ж геть і не вставляє толком, лиш кумарить! А тут ще й той ідіот по кумполу дає, наче в рідні батяні найнявся!

—           Наступного разу хай покличе мене, я добавлю! — справді готова була зараз його телепнути чимось замашним по тому красивому, але порожньому рудому кумполу.

—           Наступного разу не буде, Софко, обіцяю! Ти ж знаєш: порожняка не жену! Он як сказав училці, що по інтернет-клубах на уроках не буду зависати, і не зависаю! От і зараз, глянь: міг би в медпункт злиняти, а не линяю, на ботаніку суну! Лиш... ти нікому ні слова, ага? Коли що, то ти ж за мене, добре?

Софійка тяжко й осудливо зітхнула.

—           Ти ж мене знаєш, ти ж для мене завжди була не шоха-ботанка, не якась занюхана мандоліна, — підлещувався Кулаківський. — Ти реальний кореш, чула, Софко?!

—           Боже, яка честь! Та мовчатиму вже, куди подінусь?! — зітхнула ще тяжче.

—           Мерсі-мерсі-мерсі! Ти завжди мені була найкайфовіша подружка!

—           Іди вже, гер-р-рою! Від слова «героїн»...

—           М-м-му! — зліпив і послав їй долонею повітряного цілунка Вад. — Зустрінемось на уроці!

Як мовить її тітонька-лікарка, що з нього візьмеш, окрім аналізів?..

От Альбабарін — інша справа! Молоток хлопець! Закохатися в такого чи що? Ностальгійно глянула в той бік, де подаленіла ашникова струнка постать і куди, очевидно, полинула заворожена Радзивілка. Тільки ради подруги не робитиме цього! Ну, й ради Пустельника, звісно!