3. Нові несподіванки

Фарба давно й легко відтерлась подолом шкільної спіднички, але той будиночок не йшов Софійки  з голови. Це ж не із якого-небудь сну! Із шафиного!

Увечері навідався дядько Сергій. Він був трохи сумний (тітонька Сніжана дусалась на нього за раптовий від’їзд), але й радісно-схвильований. Адже сьогоднішнього ранку в Леськовичі один із будівельників його викликав саме через новину: при копанні канави під комунікації знайшов монету. Пустельник виклав на стіл знахідку, Софійка з батьками заходились її розглядати. Двоголовий імперський орел, номінал три рублі, 1885 рік...

—           Червінець, так, здається, тоді називався... — мудрував тато. — У ньому має бути якийсь відстоток золота, не менше чотирьох грамі

О, це б Дмитра Іваненка поспитати: він у таких речах знається! Але ж їм із батьком лиш натякни — всі Леськовичі перекопають!

—           Щоб дуже старовинний чи рідкісний, то, може, й ні, —додав Пустельник. — Річ і не втому. Ось тут і тут подивіться — бачите відбитки інших монет?

Справді, по орлові — наче кружальця, сірувато-чорного кольору.

—           Отже, гроші можуть бути зі скарбу? — здогадався тато.

—           Саме це я й хочу сказати!

У Софійки похололо всередині. Скарб, про який не встиг повідомити Загублений у часі? Ні, цього не мусить бути! Ще рано, зарано йому знайтися! Дядькові наступні слова лиш підтвердили її тривогу:

—           Той чоловік одразу пригадав сільську легенду, нібито колишній власник садиби Дашківський, утікаючи од революції, найцінніше майно прикопав десь на території замку! Селяни давно все там перелопатили, нічого не знайшли, то й утихло.

—           Господи, як добре, що хоч я роду простого, не шляхетного, нема ніякісінької мороки з жодними тобі скарбами! — татові аби жартувати! — А якщо всерйоз, то нині варто це все тримати в таємниці. Бо чи ще є той скарб, чи нема, а шкоди замковій реконструкції нова золота гарячка може завдати ого якої!

О, це правда!!!

—           Того мене будівельник і викликав на світанку! Мовляв, добре, що робочих було ще мало, ніхто не бачив, як він одрив червінця! А поділитись новиною кортить, от він і до мене! Ми домовились, що про це поки що — мовчок. Чоловік порядний, думаю, слова дотримає. Зрештою, сам же він і подав чудову ідею: монету виставити згодом як реліквію. Хоч у майбутньому дитячому пансіонаті всі зали й будуть оформлені, як колись, але варто зробити й кімнату під спеціальний замковий музейчик, егеж?

—           Розумно! А скарб... Не для нас він призначався, не нам і відкопувати! — нарешті подала голос мама. — Може, якийсь Дашківський у якійсь Франції таки віднайдеться, хай сам і клопочеться тим багатством!

—           Чужому він щастя не принесе, — радо підхопила Софійка. — Мені Дмитрик розказував десятки історій, коли успішні шукачі скарбів, серед них і «колеги» його тата, розплачувались за скарби здоров’ям, а то й життям!

—           Так, після того, як Борис Мозолевський знайшов знамениту Пектораль, він також прожив недовго... — протягнув Пустельник.

—           Гм, це як дивитись: здається, не менше двох десятків... Дай, Боже, мені й без зачарованих скарбів ще стільки протягнути!

—           Тату! Знов ти за свій чорний гумор! Ви усі в мене маєте жити до ста, не менше, зрозуміли?

—           Домовились! — припечатав долонею по скатерці тато.

Все, здається, тривожну для Софійки розмову нарешті вичерпано. Можна поділитися власними турботами.

—           Ви краще скажіть, дядечку, що то за картина в нашій галереї? «Удома» називається? Хто такий Юлій Мокренко?

—           Тільки й знаю, що Юлій Мокренко — родом з Вишнополя, — здвигнув плечима Пустельник. — Нібито цікавий художник-модерніст.

—           А той намальований дворик із мальвами, об які я пальця замурзала — він ще десь зберігся у Вишнополі?

—           Мальви точно перецвіли! — пожартував тато.

Але Пустельника зацікавило інше:

—           Замурзала кажеш?

—           Ні, ну... Так, тернула трохи... Мені здалось, що за мальвами хвіртка, мимоволі хотілося їх розсунути... Але рука легко відмилась, а на картині, повірте, ні слідочка не зосталось!

—           Як могла фарба, нанесена більше ста років тому, залишити слід?!!

А й справді! Про це Софійка і не подумала! Торкнулася ж зовсім легенько!

—           Ти певна, що то була саме фарба? — не вірив дядько Сергій.

—           Ходімте разом — переконаєтесь!