27. Небезпчена гра,

Пустельник з’явився без попередження.

Софійка марно бігала по хаті, панічно приводячи до ладу повапновану зачіску, бо дядько Сергій прийшов не для того, щоб зайвий раз побачити родичку (а може, якраз?). Був чимось дуже схвильований.

Як завжди, н хаті саме гостювала баба Валя, і всі терпляче пили з нею чай. Ну, і з її пундиками також, але зараз було трохи не до того... Втім, усі чемно всміхались, розпитували про життя, про звички її чоловіка, про Фантикове здоров'я.

Нарешті баба розцілувалась із Рости ком та Чорно-білкою і пішла.

Тепер ще перечекати, поки Вірка, Любка й Надька доборються за право присипляти Ростика, а потім — коли самі вкладуться.

Пустельник міряє кухню нервовими кроками. Софійка сидить у темному кутку, заховавши в тінь від торшера немиту голову і зморшкуватого лоба.

Як він змахує пасмо з чола, як недбало закладає його за вухо! А очі! Упірнути в них, утопися, ніколи не виринати!.. Гарний, як бог! Куди зараз дивляться ті очі, невже геть зовсім не хочуть поглянути в бік торшера... Ні! Як вона сміє таке припускати? Такий майже родич (як-не-як, чоловік рідної тітки) і такий — навіки недосяжний... Навіщо доля покарала її цим раптовим несамовитим коханням?!

—           Все, ми готові тебе слухати! — повідривалися від справ тато й мама.

—           Та не переживайте ви так! Це я аж занадто вас ізбаламутив, просто, розумієте, у мені все аж кипить, а висловитись нема кому. Сніжана ж так нічого й не знає.,.

Хоч тут Софійчина перевага!

—           Є свіжі факти? — нетерпеливиться тато.

—           У цьому й головна біда! — зітхнув Пустельник. — Підмінених картин виявилось цілих сім. До попередніх авторів додалося ще одне полотно Шишка,

«Осіннє очарування» Миколи Глущенка і «Зимовий вечір» Донцова.

—           Правильно, вже як красти, то красти! — татові якби смішки.

—           Але Й не це головне. Недавно якраз ці сім картин побували на виставці. Причому не де-небудь, а в приміщенні нашої міліції! Місячник прилучення до мистецтва, чи як він там звався...

—           Щось ніби виховна година? Тоді нащо картини нести в міліцію? Чому людей не повели на екскурсію в галерею?

У тім-то й питання! Елеонора каже, що її зразу те насторожило, але просили такі чини, яким не відмовиш!

Елеонора! Знайшов подружку!

—           Але вона ж не мала права!..

—           Ну, тут і вийшла слабинка: завідувачка не хотіла виказувати недовіри шанованим людям... А може, боялась перечити...

Софійка згадала вчорашню поїздку, розмову під дулами автоматів і примовкла.

—А там уже справа техніки: знайшли якихось художників, ті скопіювали картини. Копії після місячника поїхали до музею, а оригінали...

—           До когось додому... — продовжив тато.

—           І до кого ж? — Софійка ніяк не могла позбутися думки про чорні окуляри і затемнене скло...

—           Якби ж знаття! Ясно тільки, що хтось із верхів, із ду-у-уже високих чинів... Може, навіть столичних. Одні зброю колекціонують, інші — старовину, мистецтво...

...І черняхівські раритети, Софійка знає!

—           Одного не второпаю. Виходить, крадіжка сталася за сприяння міліції? — все-таки не здавалась.

Хоч після вчорашньої археологічної пригоди її вже ніщо не мало б дивувати.

—           На жаль, Софіє, аферисти всюди трапляються...

—           А коли повертали, що, ніхто не помітив підміни? У музеї ж не якісь неуки працюють, мали б здогадатись.

—           Тепер-то Елеонора Семенівна каже, що її одразу насторожило прохання позичити картини. Як згадує нині, після повернення полотна аж надто пахли фарбами й лаком замість пилу й вогкості. Але хто б посмів не довіряти правоохоронцям?

—           І що ж далі? — нарешті одночасно подали голос мама й тато. Усі здогадуються, що мимоволі ув’язуються в дуже небезпечну гру.

«Мовчи та диш»! — чомусь згадалась дівчинці порада від чорного джипа, але вона відразу її відкинула. Тим паче, як там радила їй у сні Хазяйка? «Знай же, що повороту назад нема»!..

—           А що далі? — всміхнувся Пустельник. — Тримайте усе в таємниці, надто від Сніжани. А я вже — що зумію, бо лишати цього так не можна!

—           Я теж так вважаю, дядечку! — мало не підстрибнула Софійка.

А й справді, він, по суті, повторив і її вчорашні слова! Боже, вона зараз кинеться на нього й розцілує!

«Мій же ти хороший, мій же коханий, найдорожчий!» — забувши про всі застороги і про зморшку на лобі, сяяла до нього блакитним поглядом. Тільки так і мав би сказати найсправжніший у світі чоловік! Господи, та вона ладна заради нього віддати життя!

«...Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо», — це ж так і Хазяйка просила! Вправо — це ж —

в бік правди, права, по закону тобто!.. Ще й наказувала: «І не збочуйте, чуєте?»

Заснути довго не могла. Шалене биття закоханого серця змішалось із пережитими хвилюваннями, тривожними передчуттями та марними пошуками відповідей.

І те, як Пустельник позавчора простягнув їй ту старовинну монету... З того всього навіть не завважила, чи зреагував на копійку зі скарбу малий Сергійко — колишній Загублений у часі... Цікаво, що відчував, коли торкався її долоні? Чи ж його пропалювала хоч сота частка того вогню...

Дзе-е-ень! Есемеска! Невже дядько Сергій зараз теж думає про неї?

На жаль, не дядько Сергій... «Вибач, давай помиремось», — це вже чи не десята за сьогодні Сашкова есемеска! Не рахуючи з двадцять скинутих нею викликів! Дістав уже! Спершу писати без помилок навчився б! Точно, селюк нещасний!

Шкря-а-аб!.. Хрусь-хрусь-хрусь...

Леле, ще тільки цього бракує! Знов той самий звук із нижньої квартири...

Шкря-а-аб...

Софійка вкрилась із головою: як мовить бабця Ліна, чого очі не бачать, те животу не вадить... Од тієї квартири вже колись були неприємності: кожної повні там відбувались загадкові танці-гупотіння... Але ж зараз там живуть люди, і ніяка нечисть уже не повинна б...

Хрусь-хрусь...

Але, мабуть, це й стало тією краплею, що остаточно переповнила чашу Софійчних страждань, бо дівчинка несподівано вимкнулась і провалилась у сон.

28. В АРХІВАХ

Пані Вікторія Щербанівська, Хазяйка, за віком Юлієві Мокренку якраз у матері годиться! Гм... А може... Мала двох синів і дочку... Як там казала Елеонора на екскурсії? Мокренко — це начебто його псевдонім, справжнього прізвища не встановлено!.. По батькові ж — Олександрович... Як звали Хазяйчиного чоловіка?.. Тепер хоч приблизно знає, чого шукати!

Софійка сиділа в найглухішому кутку музею і перебирала архіви. Тобто папірці, які їй тихцем позносила Елеонора Семенівна. Завідувачка не хотіла, щоб колеги бачили, що вона зважується видавати документи безпаспортній школярці! Дівчинка почувалась ніби злодійкою, бо всамітнитись із папірцями таки не виходило: хоч відвідувачів не було, на потилиці відчувала нав’язливий погляд музейниці. Не довіряє. Таки далися взнаки перипетії з картинами!

Проте це не вадило Софійці аж тремтіти від захвату: вона торкається давнини! Хай не такої глибокої, як привезене позавчора лісове череп’я, а ближчої в часі, та від того — дорожчої, реальнішої. Тут навіть запах особливий...

— Не дуже нюхай, це шкідливо! — різонув застережливий голос Елеонори Семенівни. — Всі папери в радянські часи від шкідників пересипані дустом, а це дуже страшна отрута!

Ох, ще ці начальниці-повчальниці!..

З пожовклих квитанцій та довідок дізналася, що пан Щербанівський мав цукроварні й міг пити чай із са-

мого Цейлону. Більше того: міг дозволити собі навіть подарувати дружині ціле село! Все найцікавіше бодай коротенько намагалась записувати до блокнотика.

І головне — він звався... Олександром!

Тепер ще знайти імена їхніх дітей! Ага-ага: один із їхніх синів звався Кирилом, ось і газетна вирізка про нього. Замітка зветься: «Працівника Вишнопільського Пролетарського музею звільнено за наклеп на більшовицьку дійсність». Рік 1925-ий... Ух, оце закрутили, хай йому грець

Тільки й було зрозуміло, що оцей їхній Вишно-пільський музей, створений пані Щербанівською, у двадцятих роках звався пролетарським, а господарювання в ньому пролетарів було просто катастрофою. Також виходило на те (Софійка вловила, що й сама вже будує речення, як у старих газетах), що Кирилові Щербанівському його виступ самим тільки вигнанням з роботи не минеться...

Софійка протерла втомлені очі й знов узялась до пошарпаних аркушиків. Десь би ще знайти, як звали другого сина!

—           А я сказала, що нічого забирати не буду! — долинув з кабінету Елеонорин голос. Видно, хтось дуже її роздраконив, що так репетує! —І не треба мені погрожувати!

А, це ж вона по телефону! Кричить так, наче власним голосом на той кінець міста пробує догукатись!

—           ...І купляти мене не треба! Не в кав’ярні будем домовлятися, а в суді говорити! — кричала далі музейниця.

Софійка прислухалась. Щось тут не те!

—           Як це, доказів нема? — аж захлиналась до когось у слухавку. — Полотна підмінені? Підмінені! Ми? Самі

розпродали?! Гарно ж ви тепер забалакали! Та що ви кажете? Так? А ми доведемо! Угу... Ага...

Ого, та вона, виявляється, дуже принципова жінка! А Софійка вже не знати чого напідозрювала!

—           З роботи? Звільняйте!

—           Семенівно, скажи їм, що ми всі з тобою! — підкинув хтось із колег.

—           За мною весь колектив! Усіх не повигоните!

Елеонора Семенівна кинула слухавку. Почувся стогін і вигуки, уже не в телефон: «Води! Швидше несіть води!» Видно, знову собі знепритомніла: має таку звичку.

Софійка ще трохи посиділа, наслухаючи звуки з кабінету. Видно, Семенівну привели до тями, бо розмова пішла рівніша.

—           О, це правильно кажете! — знов задуднів її голос, але вже не сердитий, а переможний. — Піднімемо такий галас, що ніхто нас і торкнути не зважиться! Атож-атож, усю пресу сюди! І телебачення! І Сергія Яковича видзвоніть мені, будь ласка!

Для чого їй дядько Сергій, можна тільки здогадуватись, але з пресою і телебаченням це вони славно придумали, молодці.

Та-а-ак, отже, на чому вона зупинилась? Ага, як звали другого сина Щербанівських!..

Згадки про нього не було, натомість під дрібно списаними рядками ледь розібрала підпис: «Софія Олександрівна Щербанівська». Атож, рідкісним Софійчиного імені не назвеш! Не інакше як донька?

Заходилась розбирати бісерний почерк (як добре, що в них тепер нема цієї каліграфії з літерами-кучерями!), шукаючи бодай там Мокренкового імені. Це, мабуть, шматочок листа, деякі рядки обірвані й навіть

обпалені вогнем. Діло сунулось поволі, але згодом переписала собі до блокнотика:

«Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити. Старе вихованнє в його натурі донині відзивається. Ясно одно: по сему його життє круто...».

Екскурсоводка говорила, що Мокренка всиновлено від якогось жебрака! Чи не про нього йдеться? Отже... Отже, Юліан може бути не рідним сином, а прийомним? Тим більше честі Щербанівським, що виховували чужого, як рідного! Тепер лиш знайти ім’я їхнього другого сина, і те ім’я має бути ніяким іншим, лиш Юліан!

Проте далі йшли великі пропалені діри, тільки зосталася низка розрізнених слів, як-от: «тато вважали, що...», «так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «прилучатися», «так було гарно зроблено сей...», «міні подарував», «серце», «співаємо дуетом» і подібне.

Тоді взяла до рук два зошитних аркуші, на яких іншим, чіткішим почерком, снувалися чиїсь міркування:

«Сегодня ти бідний — завтра багатий, і навпаки. Але якщо ти вже чоловік — зостанешся ним і в біднос-ти, і в статках. Якщо ж ти убогий серцем, не поможе ніякий капітал...»

Гм, когось Софія згадує, читаючи ці думки! Ах так, мабуть, Вадима Кулаківського: і що з того, що його предки з багацького роду, якщо за модною вдяганкою ховається в ньому скупість і порожнеча, красивий рот вивергає часом такі слівця, що ні в які ворота не лізуть? Пещені ж руки з золотою печаткою на пальці і швейцарським годинником не те що канав не копали, як Сашко, нічого важчого за ложку не піднімали!..

«...Адже не багатство й не матеріяльне становисько визначають твою людяність, твою житейську мудрість! Та в неписемного селянина духовности й аристократизму другий раз більше, ніж у баришні-інститутки в хутрах та діямантах!..»

Це вона, може, й про того старця-жебрака, чийого сина згадує в листі донька Софія? Так-так, що ж далі?

«...Другі багатійки своїх дітей до смердів-селюків не пускали, а ми, дякуючи нашій мамі...»

Леле, що її, Софійку, муляє в цих рядках? Почерк-бо — як у відмінниці, все як на долоні?

«...дякуючи нашій мамі, ніколи ніким не гордували...»

Боже, та це ж про неї! Про її ставлення до Сашка! Це ж його вона цієї ночі селюком обізвала! Це ж вона, у вапно влізши, придумала собі, ніби це нижче її гідності, ніби цим опустилась до таких, як Фадійчук! Та їй ще підніматись до нього та підніматись! Рости й рости! Забула все те добро, всю ту допомогу й піклування, які від нього мала, піддалась на Ірчину філософію! Захотіла й собі побути баришнею-інституткою, по-теперішньому — крутою, віп-персоною, мажоркою?..

Її обличчя все пашіло, тож уже й не дуже переймалась останніми рядками, у яких авторка хвалилась, що вони «й самі скільки радости, скільки корнети від тієї дружби отримали! Власних дітей так само ростимо й по-инакшому свого життя не мислимо».

На підтвердження того, що це писала сама Хазяйка, в розмашистому автографі нижче красувались літери «В» і «Щ». Але то вже Софійки не бентежило. У голові билася тільки одна думка: «До Сашка! Миритись! Впасти навколішки й благати прощення!»