24.3Еленка-симиренка

Добре, що батьки, захоплені археологічними артефактами, не завважили Софійчиної блідості й трему в руках: лякати і їх пережитою пригодою не хотіла б нізащо! З іншого боку, це погано, бо нема причини проситися пропустити школу. А на уроки після таких стресів аж ніяк не тягнуло.

Те, що вчора до Софійки, виявляється, аж двічі приходив Сашко, теж не втішало. Дзвонити не зважується, то бере особистим натиском? Дума, як залишив їй коробку цукерок, то уже купив прощення? Чи показав свою щедрість? Хай краще направляє свою невсипущу енергію в мирне русло: в свою каналізацію!

—           Мамо, а є ще ті зелені яблука, що дідусь передав? — бодай тими лакітками скрасити дорогу до школи!

—           Симиренки? Вибач, але я по одному дівчатам до школи дала, останнє Ростикові на сніданок лишила, більше нема! — винувато усміхнулась мама.

Проте Софійку вже хвилювало інше:

—           Си-ми-ре-нки?! — вигукнула вона.— То й був знаменитий сорт Симиренка?

—           Так. Він у Половинчику споконвіку росте, а що?

— Ну, не споконвіку, бо цей сорт виведений лише на початку XX століття. Я про нього в книжці читала! Цей зелений зимостійкий сорт Лев Платонович назвав на честь свого батька: «Ренет Платона Федоровича Симиренка»!

—           Довго зберігається, не гниє, легко перевозиться! — вела далі усміхнена мама.

—           ...На гілках тримається міцно, не боїться ні бурі, ні зливи! А який добрий! — хвалила Софійка.

—           Коли 1960 року в Італії проводили Всесвітній конгрес, на якому більше ста спеціалістів із зав'язаними очима визначали найкращий сорт яблук, то першим у світі визнали саме ренет Симиренка. І що? Радянські газети жодним словом про це не згадали! Та й дідусь не знав би, якби завжди не намагався прочитати й почути, чого не пропускала радянська цензура!

—           Але ж яблука в Україні росли?

—           Росли то росли, але навіть називати їх не можна було! Перейменували цей сорт на якусь Зеленку Вуда! Утім, чого якусь? «Зеленка Вуда» — є такий іноземний сорт, але ж куди йому до нашого ренету! Правда, народна пам’ять справжню назву тримала: в Половиннику тільки симиренками називали!

—           А може, ти й про самого Симиренка щось знаєш, поки я інформації по всіх усюдах шукаю?

—           Крім того, що він підприємець, цукрозаводчик, меценат і садівник, мабуть, більше нічого... Але стривай-стривай! У своєї колеги я бачила книжку... Вольвача, здається... «Л. П. Симиренко — фундатор українського промислового садівництва» — наче так називається... І щось Дмитра Чередниченка про нього ж... А ще «Українські меценати» Слабошпицького про

Терещенків, Ханенків, Чикаленків... Мусить бути й про Симиренків!

—           Про Чикаленків?! Мені теж про них треба!

—           Не сумніваюсь, у неї ще щось на цю тему знайдеться. Гадаю, вона охоче дасть почитати!

—           Мамусю! От правда, що чуже бачим під лісом, а свого не бачим під носом! Чого я зразу до тебе не звернулась?

25. Повний тРеШ-стайл

Правда, на цьому приємності й вичерпались.

Ірка сьогодні прийшла в чомусь несусвітенному. Червона кофтина, фіолетова спідниця, рожева брошка, зелені панчішки й жовті черевики.

—           В бабці на горищі знайшла чи добрі люди під церквою вбрали? — таки ж підколола Софійка.

—           Що ти можеш тямити у треш-стайлі? — відрубала Ірка.

—           Що ж це за стиль, що навіть губи не намазані? Помадний цех завалився?

—           Ох, — Завадчучка гордо стулила бліді вуста й поблажливо пояснила: — На когось би сердилась, але ж на хворих не можна! Треш-стайл — це коли всі речі навмисне не підходять одна до одної! Повна відсутність стилю! Щось із бабусиної скрині, щось — із класики, щось із наймодніших брендів!

—           Угу, а щось із новорічного маскараду. — Ні-ні, Софійка зовсім не лютує, але ж хай її буде зверху!

Утім, Ірці вже було не до неї: демонстративно війнувши пеленою фіолетової спідниці, оминула Софій-ку і вже стояла над Іваненком:

—           Дімончику, не позичиш біології?

—           Бери! — Дмитрии із готовністю витяг підручника.

—           Дякую! Цьом-цьом! — ніби ненароком зачепивши Софійку широким рукавом червоної кофтини, Завадчучка повернулась на своє місце.

—           Що, Дмитрику, знов одна книжка на двох? — Со-фійка ледве стримувала роздратування.

—           Та не переймайся так! Я маю запасну! — невинно усміхнувся Іваненко й дістав з-під парти... ще одну біологію!

Під пострілами їздити — то з Софійкою, а підручники носити — то знов їй, Завадчучці! Швидко ж він забув учорашні поневіряння!

А того, як Іваненко робив контрольну і шпаргалки передавав Ірці, Софійка вже й узагалі, можна сказати, не помічала.

—           ...Той Дімасик такий лапчик!..

Це вже Софійка ненароком почула під дверима роздягалки, на фізрі. Ні-ні, вона сьогодні була в спортивній формі, а повернулася за скакалкою.

—           Ну да, кульна ляля повинна мати під рукою і крутелика з кубиком, і зубра з башкою! — пітвердив знайомий голос.

Ну, кульна — від англійського «круто»: ясно, що йдеться про круту дівчину. Кубик — це великий квадратний джип-мерседес, про це Софійка вчора, можна сказати, під кулями (о, то й вона — кульна чи що?) дізналась. Але зубр?

—           ...Щоб не він, дівки, я б на контрольній не виїхала! — вела далі Завадчучка. — Такий слухняненький — на все для мене готовий!

А! зубр — це ж про зубрилку Дмитра!

—           Ой, щастить тобі, Ірко, так щастить! І Вад, і Дімон!

—           І той, що вчора п’яний приставав!

Софійка згадала, що Ірчиними слухачками там, за дверима, виступають Аська й Лізка: останнім часом на фізкультурі їх часто зводять із паралельним класом.

—           Та пішов той алконавт на три клавіші! Тобі що, на нього заздрісно? — Ірка солодко позіхнула. — Ох, як це хімію пережити? Дезе не робила, нічого не вчила!

—           Коли ти мала робити, як ми з тусні в «Монако» мало не серед ночі вернулись? — озвалась Лізка.

—           Ой, ми, дівки, вчора класно гульнули! — підтримала Аська. — Набухались, настругались, як останні алкогони!

Про що це? Аби з’ясувати, вона трошки затримається в коридорі.

—           То всьо шмарклі, а от коли та офіціантка стала дертись, що ми бичків понакидали, це було щось! — захоплювалась Ірка.

З бичками пиво пили, чи що?

—           Таке робилось, що хай мене покрасять! — підтвердила Аська.

Лізка ж додала:

—           А ще як ти з Вадом стала до неї виступати, думали, що без ментів звідти не вирвемось!

Софійка вже намірилась зайти, аж там, у роздягалці, загув і Вадимів голос:

—           То що, дівки бахнем по п’ять крапель для дезинфекції?

Кулаківський?! Десять хвилин тому в спортзалі йому вгилив м'ячем у вухо Альбабарін, і вчитель послав нещасного у медпункт. А він он де лікується!

— Не, я сьогодні пас! — чується Ірчине. — Мене ще від вчорашнього сухар мучить! Я краще іриску візьму! Блін, ви мені вже всю пачку роздерибанили! Ваде, у тебе щось лишилось?

—           Останнє тільки що докурив, щоб вуха після того Алі-баби зовсім не відпали! Дівки, реально кажу вам, що того вальтонутого шнобеля я точно замокрушу, так він мене дістав!

—           Ой, це ти зараз такий діловий, а побачиш його — і зразу в штани кладеш! — пирснула Аська.

—           Я кладу? — обурився Кулаківський. — Та я, коли хочеш знати, як найму бригаду, то враз од мене відсохне!

—           Та пошліть ви того Альба-барана на три клавіші! — втрутилась Ірка.

—           О, це ти точно сказала, барана! — догідливо зареготала компанія.

—           З такої радості в мене одна іриска завалялась! — потішила Лізка. — Якраз по одній затяжці!

—           Налітай!

—           Тепер мені...

—           ...Дезиком бризніть, бо як зайдуть...

Софійці раптом перехотілося брати скакалку, і вона хутенько чкурнула назад у спортзал. Іриски? Отже, тепер цигарки так називаються?

За відсутність скакалки вчитель присудив їй п’ятдесят присідань.

Вдих — видих, вди-и-их — ви-и-и-дих!..

вад