13. Знайомство на поштовій

На жаль, цього разу лабіринт без жалю вихлюпнув, ба, навіть виплюнув Софійку на початкову позицію.

Тобто наступний ранок був аж ніяк не з картини Яблонської. Пляма на халаті не щезла. Добре, хоч із синьої стала жовта, уже не так помітно. Спання в шафі додало тільки болю в голові та у всіх кістках. Не снилось — нічого. Тільки марилось цілу ніч, ніби вона, Софійка, — равлик, який намагається скрутитися-сховатись у дуже тісній, хоч і різьбленій черепашці. Равлик — це, в принципі, теж лабіринт, але, здається, не той, що зараз потрібен.

Словом, голова була порожня й тяжка. Але, відмучивши уроки, вирішила компенсувати невдачі: вона таки піде на Поштову!

Сучасну назву Поштової вулиці Софійці з готовністю підказав телефоном краєзнавець Віктор Гарбуз:

— Нині це Більшовицька!

Тепер тільки знайти ту Більшовицьку на карті міста і... Йти самій?.. Ні, Софійці до самотніх пошуковських експедицій не звикати, але сьогодні, після не надто вдалих ночі і дня... А що, коли подзвонити Лесі Радзивіл, запропонувати їй таку собі прогулянку історичними місцями її листівок? Чудова ідея!

Диво, задля Софійки Леся навіть пожертвувала походом в одну зі своїх улюблених бібліотек, і дівчатка рушили на Поштову.

Ішли квітучим затишним містечком і наче бачили його по-новому. Ось у цьому будинкові перший поверх

оздоблений гіпсовими узорами-вензелями та спорож-нілими нішами для статуй. А другий поверх уже, видно добудований опісля: звичайні нецікаві квадратики-віконця. А ця тиха зелена вуличка — та ж на ній що не дім, то архітектурна цінність: різьблені дубові двері, ажурні ґратчасті балкончики, колони... Інша річ, що біля кожного зусібіч натулено-набудовано скільки перестінків та сучасних коробочок, що не відразу впізнаєш старовину в лице.

—           Але ж ти глянь: навіть ці тихі завулки, колишні околиці, вже тоді були заповнені віллами й маєтками! — пишалась рідним містечком Радзивілка.

Не зогледілись, як опинилися на Поштовій. Мокренків будинок виявився теж обліпленим прибудовами, ґаночками, входиками й огорожками. З колон вільною була тільки одна, другу ж було вмуровано у стіну ґанка.

—           Яскравий приклад перетворення архітектури барокко на архітектуру баракко! — констатувала Леся.

Мабуть, у її словах слід було шукати якогось іронічного підтексту, але, оскільки Пустельник про баракко Софійці ще не розказував, довелося з розумним виглядом промовчати.

...Замість мальв звідкись визирала квітуча вишенька, а внизу красувався рядочок нарцисів. Проте арочний вхід, ажурні ґрати й різьблення на центральних дверях, білий кам’яний узор по всьому піддашшю переконували, що прийшли туди, куди треба.

Ну, і що вона має тут запитувати, кого шукати? Скромна Леся взагалі готова уже тікати.

—           Вибачте, в цьому домі хтось знає про колишнього хазяїна? — гукнула Софійка жінці, що розвішувала білизну.

Якого хазяїна, дитино? — насторожилась та.

—           Ну, Юлія Мокренка, художника. Йому належав колись цей дім...

Не знаю ніякого Мокренка, я тут недавно. У сусіда через мур попитай, це в нього ми викупили свою частину хати!

Муром, очевидно, зветься масивна, побілена, як і решта будинку, підпорна стінка, що надійно відділяє вікна від сусідських. Софійка подякувала й рішуче потягла Радзивілку за собою. З трохи меншою рішучістю ступили в перехняблену дерев’яну хвірточку, у зарослий кропивою дворик.

—           Стукайте добре, він глухий! — гукнула з-за муру жінка з білизною.

Обстукавши й двері, і шибку (інтелектуалка Леся в цей час тільки зацьковано озиралась), Софійка вже було вирішила, що вдома нікого нема, коли всередині почулось вовтузіння.

Рипнули двері, в сінешній чорноті постав дрібний зсутулений дідок. Засмальцьована куфайка, ціпочок. Сивий, хоч очі меткі й молоді: чистісінько тобі казковий персонаж.

Софійку пронизало відчуття, що перед нею — сам Юлій Мокренко: древній і всіма забутий, він ось ніби заново відкритий нею, Софійкою, для світу. Розуміла, що так думати безглуздо, але здаватись не хотіла.

Для початку варто за будь-яку ціну потрапити досередини. Хоч господар, кинувши ціпка в куток, тепер обома руками зіперся на протилежні одвірки, перегородивши вхід: явно не радів гостям.

—           Добрий день! Ми... Ми з приводу художника Юлія Мокренка...

Перехопивши запитальний погляд чоловічка, Софійка озирнулась і побачила, що вона не ми, вона

сама. Здається, Леську зараз потрібно виловлювати, як колись виловлювала перелякану тітоньку Сніжану, щоб познайомити її з Пустельником.

—           Ми тут з однокласницею. Лесю, ти де?

—           Тут, — ледь чутно відгукнулась і визирнула з-за широкої липи товаришка.

—           Ви їй даруйте, вона трохи соромлива, але кругла відмінниця!

—           Ви звідки? З соціальної допомоги? — прошамкотів дідок, і Софійка згадала, що господар глухуватий.

—           Ви Юліан Мокренко? — заходилась за своїм звичаєм відразу атакувати.

Здається, чоловічка неабияк розважило таке припущення, він розсміявся всіма своїми білими (певно, вставна щелепа) зубами.

—           А хіба ні? Як ваше прізвище? — не здавалась Софійка.

—           Як ваше? — почула у відповідь.

—           Ой, вибачте. Ми — Софія Щербань і Леся Радзивіл! А ви?

—           А як ваше? — ні, з глухим таки де сядеш, там і злізеш!

—           Наші прізвища Щербань та Радзивіл, а ви? — прокричала щосили.

—           А як ваше? — шкірив штучні зуби дідок.

Софійка ще двічі прорепетувала йому своє і Лесьчине прізвища, поки чоловічок, погойдуючись од сміху, не пояснив:

—           Та чую вас, чую! Я ж і відповідаю, що я Кваша. Кваша Григорій Борисович!

Видно, цю гру слів «Я Кваша — Як ваша?» він уже не вперше випробовував на занадто цікавих людях. Леся

й собі пирхнула від сміху, а Софійка поволі допетрува ла, що до чого.

—           То ви не Мокренко? — все ще не хотіла вірити.

Дідка, вочевидь, зворушила дівоча наївність, і він

зробив те, чого спочатку, либонь, не збирався:

—           Гаразд уже, заходьте до самотнього немічного старого. Може, щось і про Мокренка розкажу. Тільки не лякайтесь непорядку й бідності: пенсія мала, доглянути нікому...

—           Ціпочок візьміть! — послужливо подала забутого ціпка Леся.

—           Ой, дякую, дякую! — спохопився дідок. — А то звик об стіни та об стіни!

Радзивілка пробувала впиратись, але Софійка знов ухопила її за руку. Вони перейшли через темні сінці й опинились у просторій, але теж темній, неохайній, задушливій і незатишній кімнаті. Ніде жодної картини!

Зате розкарякуваті дерев’яні ослінчики, на які дідок люб’язно запропонував дівчатам сісти, були явно ще з мокренківських часів: такі самі у бабусі в Половинчику.

—           Ага, правда, це ще дідові ослони! — знов перехопив Софійчин погляд старий. І, вловивши німе запитання, пояснив: — Дідом я називав Юліана Олександровича! Мокренка, його ж!

Софійка переможно глипнула на Радзивілку: значить, недаремно сподівалась, що тут ще живе мокренківський дух! Як не самого художника, то бодай його внука!

—           Ні, він мені зовсім не родич! — знов уловив хід Софійчиних думок Григорій Борисович Кваша. — Просто він після тридцятирічного заслання повернувся старий і не дуже здоровий.

Ще б пак: після тридцяти років ув’язнення! Отже, Юлій Мокренко не тільки пережив те все, а й повернувся в рідне місто!

—           У кінці п’ятдесятих років їх, політичних, майже всіх повідпускали додому. Тут жодних родичів. Я, тоді ще молодий парубок, і найнявся до нього помічником. Не так за гроші, як зі співчуття. До останіх його років помагав, як міг.

Добре, що бодай на старості Мокренкові трапилась великодушна людина!

—           А картини? — гукнула щосили.

—           Га? Спав я оно на тапчані, — кивнув у бік грубки. — Топив, носив воду, мастив хату, варив їсти — все робив, що треба. Тепер уже самому якби хто поміг... Упроголодь живу...

Леся й Софійка розгублено перезирнулись. Бодай хлібеня могли б купити, у гості йдучи!

—           О, в мене є бутерброд! — Леся дістала зі своєї стилізованої під домоткану торби загорнутий в целофан пакунок. — У бібліотеку прихопила.

—           Ой спасибі, які чуйні дівчатонька! — дідок ухопив бутерброди, мов найбільший скарб.

—           Може, вам принести води? — запитала розчулена Радзивілка.

—           О, хіба ж смію вас просити! Колонка аж за хвірткою! Відро отамо, на ослінчику!

Жаль, у сердешного відро тільки одне, а то принесла б води не тільки Леся, а й Софійка! Радзивілка, здається, не без полегшення поспішила хоч на трохи покинути темний будиночок.

—           А хто намальований на його картині «Русалка»? — повернулась до найважливішого питання, бо вже й собі кортіло на волю, на сонце, на свіже повітря.

—           Га? До революції тут водогін був, під будинком проходила каналізація, за більшовиків те розграбовано, те розрито, те само занепало, тож тепер викручується кожен, як може!

—           За тих самих більшовиків, що ними оце названа вулиця? — спробувала пожартувати. — То хто зображений на картині «Русалка», кого то Мокренко намалював?

—           Ні, права рука в нього після таборів майже не діяла. Ревматизм і частковий параліч. Писав тільки. Лівою. Суцільні каракулі! Як лиш ті його листи друзі розбирали? Співав частенько... За мандоліною своєю тужив, чи як там його інструмент звався...

—           У нього були друзі?

—           Га? Я теж на сьогодні не набагато здоровший, але, на жаль, нема нікого, хто би про мене подбав... Приходять часом, але більше з вигоди. Усі гадають, що дід десь тут скарби ховає, а нічого нема!

Добре, що якраз повернулась Леська: тільки-но вона поставила повне відро на трухляву табуретку, Софійка стала прощатись:

—           Ну, нам пора. Можна, ми ще прийдем? їсти вам принесемо! — повертатись не дуже хотілось, але, по-перше, не треба палити всіх мостів, по-друге, не покидати ж чоловіка вмирати голодною смертю!

—           їсти? Якби хоч шматочок хлібця! І молока можна, я з молоком люблю!

Ох, страшна це штука — старість!..

—           До побачення! — рушили на вихід.

—           Ой, ціпочок! — повернулась Леся і подала чоловікові палицю, бо він, схвильований думками про їжу, без неї рушив проводжати.

—           ...Ух, а ти відчайдушна! Я б отако ніколи!.. — захоплено похитала головою Леся, коли опинились за хвірткою.

—           Хто на що вдався! — віджартовувалась Софійка.

Раптом із Квашиного будинка почувся писк мобільного. Добре, що дідусь має хоч якусь цінну й необхідну річ! Коли ж почули досить упевнене господареве «Ал-лоу!» і жваву розмову, потішились, що той мобільний, здається, ще й пристосований для глухих.

І дівчата самозабутньо впірнули в духмяну бузково-жасминову вуличку, яка вела додому.

—           Дивакуватий він усе-таки! — визнала Софійка, прощаючись із Лесею.

—           Так, незрозумілий! — погодилась Радзивілка.

Ясно було тільки те, що він глибоко нещасний.

—           Ви й не уявляєте, Сніжано й Таню, який обсяг роботи цей хлопець на себе взяв! — Це тато вже побував у Сашка. Хвалився перед жінками його відвагою. — І найцікавіше, що в нього виходить! Провадить діло не гірше за дорослого! Від мене погодився прийняти лиш кілька порад. Помогти не дозволив, ще й обурився!

Мама здивовано зітхнула. Сніжана ж, яка, вловивши вільну хвильку, прибігла навідатись до сестриної родини, мовчки гризла (дієтичне!) яблуко.

—           Знаєте, Сашко мені чимось схожий на мене! Я теж ріс без батька, теж усе вирішував сам, усе намагався довести до кінця, задумане втілити в життя...

н. велике переселення

І знаєте, не хочу хвалитись, але гріх нарікати: освіту здобув, з найкращою дівчиною одружився...

Мама всміхнулась, а Сніжана хитро примружилась:

—           Не знаю, як у Сашка буде з освітою, хоч, як на мене, вийде на добре. Але, бачиться мені, що найкраща дівчина в нього на приміті вже є!

Тітонька багатозначно глипнула на Софійку, яка саме повернулась і цілком невинно зайшла на кухню випити свого чаю з чимось більш замашненьким. Почувши сказане, знітилась і мусила, не ївши, втекти до своєї кімнати.

«Не знаю, як у Сашка буде з освітою»... Невже навіть тітонька сумнівається?.. Невже Ірка права?

—           Та жартую я! Жартую! — срібно засміялась услід тітонька.

Цікаво, стосовно чого вона жартує: про хлопцеву освіту, що Сашко до неї не байдужий чи що Софійка найкраща?

«Неук»... «Ростом не вдався»... «Тобі не пара»...

—           Картопля ще тепла, йди вечеряй! — повернула на інше мама. — Наїдайся, бо сьогодні нам треба набратися сил!

—           А то ж чого? — неохоче повернулась до кухні Софійка.

—           Як чого? Підготувати вітальню для Сашкових сестер! Я домовилась із його мамою: завтра після уроків їх приведуть до нас!

—           1 такий самостійний Сашко не перечив? — лукавенько запитала Сніжана.

—           Ні, поступився! — мирно відказала мама.

—           Геть і можна здогадатись, чому! — не вгавала тітонька, — Тепер, звісно, йому буде ближче до... Ну, добре, добре, мовчу, а то наша Софійка так і не повечеряє!

...Після вечері, після виснажливих звільнень поличок і прибирання, нарешті після виконання домашніх завдань, про якість яких промовчимо, Софійка через силу доплелась до омріяного ліжка. «А й справді. Міг би, замість копання канав, своїм ай-к’ю зайнятись... А замість тратитись на той будиночок-руїну, хоч одягтися пристойніше!..» — обдумувала Ірчині закиди.

—           Ночуй у шафі!

Що за дошкульні жарти супроти ночі? Софійка рішуче відгорнула покривало на своїй затишній канапі.

—           Ночуй у шафі!

В кімнаті, звичайно, нікого стороннього. Це мариться від перевтоми.

Підбила подушку, скинула волохаті, з заячими вушками капці. Уже приготувалась пірнути під хрустку накрохмалену ковдру, як...

—           Ночуй у шафі!

Стягнула ковдру, взяла під пахву подушку й полізла, куди наказано...