52.Живопис, скульптура та архітектура в урср. Соцреалізм.

На хвилі розкрученого культу єдиної особи Сталіна монументальна скульптура в міжвоєнний період була втягнута в кампанію возвеличення політичного лідера. Країну вкрила низка велетенськиї фігур Сталіна, мистецька якість яких невпинно падада. З подібною епідемією возвеличення можна було порівняти лише безліч скульптур Леніна, посмертна, а тому незагрозлива для влади фігура якого була канонізована в живопису, в графіці і скульптурі.

В повоєнний період самобутна школа монументальної скульптури склалася в Грузії. Столицю республіки прикрасив кінний монумент засновнику міста - Вахтанга Горгасалі. Точно віднайдені пропорції нового монументу були вдало пов'язані з масштабом гори та стародавнім храмом. Черговою перемогою скульптора Амашукелі було створення велетенської скульптури Матері Грузії. Струнка жінка в національному вбранні тримає в одній руці келих з вином для друзів та меч - для відлякування ворогів. Твір надзвичайно збагатив силует стародавнього міста, що не мало до цього значної висотної домінанти. Скульптура стала візитівкою грузинської столиці.

З монументальними шедеврами Амашукелі порівняння витримували лише велетенські скульптури Євгена Вучетича. Романтична схвильованість притаманна останньому варіанту фігури Батьківщини Матері на Мамаєвому кургані в місті Волгоград. Хоча перший варіант монументу був академічно врівноваженим, більш традиційним і мало індивідуалізованим ( зберігся в малюнках ).

Майже не пов'язаною з національними українськими образами в попередньому мистецтві виявилася жіноча скульптура Бородая В.З. в Києві. Фігура активно втрутилась в історичний силует стародавнього Києва з наявністю історично створених висотних домінант золотоверхих соборів і дзвіниць, водночас виявив риси сухого академізму і холодного пафосу. Велетенська скульптура невдало поєднана з п'єдесталом, замалим для фігури. У 1981 р. монумент офіційно відкрив генсек з Москви - Л. Брежнєв.

У міжвоєнний період найвідомішим твором у монументальній скульптурі стала група «Робітник і колгоспниця». Скульптура створена у 1937 р. по замові уряду як верхня частина павільйону СРСР на Всесвітній виставці в Парижі. Ідея вінчаючих фігур належала архітектору Іофану Борису Михайловичу.[3] Конкурс на створення фігур в матеріалі виграла скульптор Мухіна В. Г. Інтригою виставки було протипоставлення павільйонів двох тоталітарних держав тодішньої Європи - фашиської Німеччини та СРСР.

Монумент В.Мухіної виявив риси революційного романтизму, що уособлював декларованих радянським урядом нових хазяїв країни - робітничий клас та колгоспне селянство. Велика радянська енциклопедія присвятила монументу окрему статтю, де скульптурний монумент названо «еталоном соціалістичного реалізму».

«Еталон соціалістичного реалізму» - після виставки був демонтований і при перевезенні у Москву пошкоджений. Скульптуру наново встановили поряд з ВДНГ на невдалому постаменті, що значно знижувало мистецькі якості твору. Протест скульптора Мухіної - ігнорували. Вона таки отримала державну премію, але грошова складова премії - була в десятки разів менша за суми іншим скульпторам.

Живопис нового періоду втримав головні жанри з втратами. Серед втрачених - парадний портрет, релігійна композиція, іконопис, алегорія. Спроби проаналізувати нову радянську дійсність зробили К. Петров-Водкін ( «Смерть комісара», 1928 ), Б. Йогансон ( « Рабфак іде», 1928 ), Н. Самохвалов ( «Дівчина в футболці», 1932 ), О. Дейнека ( «Оборона Петрограда »,1928 ), М. Греков ( серія батальних картин про червоноармійців ).

Офіційні настанови компартії втилювали Бродський Ісак Ізраїльович ( «Розстріл 26 бакінських комісарів», «Фрунзе під час маньоврів», портрети Леніна ), низка майстрів, творців офіційних портретів комуністичного уряду та Сталіна.

В повоєнні роки відродився і набув нових тем батальний жанр ( О. Дейнека «Оборона Севастополя »), парадний портрет з зображеннями переможців ( П.Корін «Портрет маршала Жукова»).

Незвичні зображення сільського ( не колгоспного побуту )створив художник Пластов Аркадій Олександрович ( 1893-1972 ) - «Жатва» «Сіножать»( 1945 р.), « Вечеря трактористів»( 1951 р.). В картині « Колгоспне стадо» ( 1938 р.) від колгоспу лише назва. Емоційністю відрізнялись твори Пластова в книжковій графіці ( ілюстрації до «Капітанської дочки» О. Пущкіна, к творам Л.Толстого та А. Чехова.)

Найменш контрольованими та постраждалими від комуністичної ідеології були побутова картина, натюрморт та пейзаж

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства»[1]. Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського.