41.Культура України в період розвитку капіталізму і посилення національно-колоніального гніту (хіх ст.). Валуєвський циркуляр. Емський указ.

Валуєвський указ 18 липня 1863 року - таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, в якому наказувалося призупинити видання всіх книг "малоросійською" мовою, окрім творів красного письменства. Всупереч поширеній думці, відомі слова Валуєва про те, що "никакого малороссійскаго языка не было, нЂтъ и быть не можетъ" містилися не в цьому документі, а у представленні від 27 червня того ж року, в якому викладалися загальні приводи для пізнішої заборони.

Емський указ - розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30).5.1876 у м. Емсі (Німеччина).

Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання "Кіевского Телеграфа", ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М.Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський указ. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Хоча фактично Емський Указ утратив чинність у 1905 році він ніколи не був скасований офіційно.

Поява цих указів стала апогеєм боротьби проти українського національного руху, але не змогла їх зупинити.

42.Розвиток української літератури в XIX ст.: основні напрямки, теми та представники.

Нова українська літературна мова – це ьазована на народних говорах мова

української нації, що є результатом творчості всього українського народу

на чолі з його видатними культурними діячами від ХVІІІ століття до наших

днів. Поняття нової української літературної мови надзвичайно широке.

Нова українська літературна мова ХVІІІ століття відрізняється від

літературної мови кінця ХХ століття.

Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає в

її максимальному зближенні з народними говорами. Нова українська

літературна мова розвинулась на основі південно-східного наріччя і

активно увібрала в себе та уніфікувала в єдину систему елементи двох

інших наріч. Хоч південно-східне наріччя загалом найближче до

літературної мови, однак літературна мова ні в фонетиці, ні в граматиці,

ні в лексиці не збігається з ним.

Класики української літератури І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко,

Т. Шевченко на основі східноукраїнських говорів створили досконалий і

високо художній тип нової літературної мови.

Внаслідок спорідненості наддніпрянських, полтавських і слобожанських

говірок діалектизми в мові творів І. Котляревського,

Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка загалом однотипні.

Лексичний склад нової української літературної мови в своїй основі за

походженням діалектний. Приплив діалектної лексики до нової української

літературної мови для різних періодів трактується неоднаково. На

сучасному етапі проблема взаємодії діалектної лексики з лексикою

української літературної мови пов’язується передусім з питанням про культуру мови, про вдосконалення її будови в галузі лексики. Питання про

збагачення літературної мови діалектною лексикою, про вплив цього

процесу на проблеми культури мови є актуальним тільки для періоду, коли

нова українська літературна мова проходила складний шлях нормування,

коли появлялися нормативні словники і починали діяти строгі правила щодо

вживання слів у різних функціональних стилях мови.

Отже, про діалектну лексику як джерело збагачення нової української

літературної мови можна говорити тільки стосовно періоду останніх

десятиліть. Для всіх інших етапів розвитку нової української

літературної мови наукову проблему становить питання про шляхи входження

діалектної лексики до літературної мови, про місце говіркових слів

порівняно з недіалектною лексикою в складі літературної мови [Матвія

1990].

Важливим чинником у засвідченні та в нормуванні лексики літературної

мови в першій половині ХІХ століття була поява словників – опублікованих

як додаток до творів І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовича

й рукописних А. Метлинського, П. Білецького-Носенка, М. Євстраф’єва.

Назви словників є свідченням того, що діалектна лексика в першій

половині ХІХ століття сприймалася як складова частина лексичного фонду

літературної мови.