38.Музична культура України xviiі ст.

В епоху бароко, на зміну одноголосному знаменному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) — першої музично-теоретичної праці, де пояснюється суть нової нотної системи, теорія партесного співу та партесної композиції. Серед сучасників Миколи Дилецького відомим українським композитором був також Симеон Пекалицький, що працював у Львові та Москві. Серед київських композиторів-партесників першої половини XVIII століття відомими були Іван Домарацький та Герман Левицький. Партесний стиль як стиль епохи проіснував приблизно до середини XVIII століття, коли йому на зміну прийшов класицистичний жанр хорового концерту у творчості Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя та інших композиторів другої половини XVIII — початку XIX століття.

Важливою подією цього часу стало відкриття у 1632 році Києво-Могилянської академії, де викладались також і музичні предмети. Її вихованці популяризовували вертеп, а пізніше — канти. Серед випускників Академії — багато українських митців, зокрема Григорій Сковорода, Артемій Ведель. Світська професійна вокальна і інструментальна музика, що існувала в поміщицьких маєтках, військових частинах, з 17 століття розвивається в містах. Створюються музикантські цехи, при магістратах — оркестри, капели. На основі народно-пісенних і кантових традицій в 18 — початку 19 ст. поширюється пісня-романс на вірші різних поетів. Один з перших її авторів — Г. С. Сковорода ввів у пісенний жанр цивільну, філософську й ліричну тематику.

Надзвичайно важливе значення в українській музичній культурі XVIII століття відіграла створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. Після закінчення Глухівськї школи Бортнянський та Березовський продовжували своє навчання в італійських музичних школах, що були центрами тогочасної європейської музики. Поєднання традицій партесного співу і сучасних технік європейського письма обумовило унікальність творчості цих композиторів. Ставши придворним капельмейстером у Петерзбурзі, а з 1796 року — керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи, Бортнянський значно вплинув і на розвиток російської музичної культури. Він був також першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком.

39.Розвиток науки і освіти в Україні хіх ст.

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися громадою - населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів.

Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Особливого розвитку набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-ті роки процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859— 1914), протягом 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу збільшити кількість наукових праць з історії.

Представниками народницької школи були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін. Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком української класичної філософії XVIII—XIX ст.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

40.Процес становлення національної самосвідомості у ХІХ – початок ХХ ст. на українських землях (Кирило-Мефодіївське братство, «Руська трійця», «Просвіта», літературне товариство ім. Т. Шевченка, діяльність видатних письменників, митців, науковців).

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов’янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов’янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з’являтися в Закарпатті.

Навколо «Р. т.» об’єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв’язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов’янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов’янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов’янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» царський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

Заснування Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1873) було вислідом культурних змагань львівських патріотів-народовців, які в другій половині XIX ст. старалися відновити нитку традиції, що сягала доби ..Руської Трійці” з 1837 р., та „Галицько-Руської Матиці» з 1848 р.

Цим шляхетним тенденціям сприяли теж доволі активні зв’язки з діячами Наддніпрянщини, зокрема з Кулішем, Кониським, Драгомановим і Антоновичем. До того була необхідна потреба створити міцний науковий фронт проти москвофілів, які творили поважну небезпеку для народовецького руху. Правда, галицькі народовці групувались довкола недовготривалих журналів а теж при новозаснованих товариствах як „Просвіта”, чи „Руська Бесіда”. Але це не вистарчало. А коли до того Товариство „Просвіта» в 70-их pp. обмежило свою загальноосвітню діяльність до праці передовсім серед селянських мас, виникла велика потреба,

не тільки в Галичині, але теж і в підросійській займанщині, де українська культура, а передовсім література, були спаралізовані, такого товариства, яке зайнялося б передовсім видаванням творів заборонених під Росією.

Літературне Товариство ім. Т. Шевченка

Крім названих вище діячів із східної України, до заснування товариства, спершу під назвою Літературне Товариство ім. Т. Шевченка, причинились такі визначні галицькі діячі, як о. Ст. Качала, Теофіл Дембіцький, Михайло Димет та інші.

Згідно з рішенням засновників, завданням Товариства було:

1. допомагати розвиткові українського письменства і літературознавства;

2. вести видавничу діяльність і наукову працю;

3. гуртувати галицьких і придніпрянських робітників пера, науковців, публіцистів. Для цього мала служити власна друкарня, видавництво книжок з ділянки науки і літератури, періодиків, преміювання кращих творів і влаштовування прилюдних доповідей, тощо.

Проведена на цілі Т-ва загальнонаціональна збірка грошей дала гарні результати і засновники придбали власну друкарню і, всупереч різним перешкодам (з польського і москвофільського боку), розпочали друк книжок за відповідним планом.

В першім періоді Товариство видало передусім літературні твори («Кобзар»), оповідання Б. Грінченка, 1. Нечуя-Левицького, поезії Руданського, чотиротомову історію української літератури О. Огоновського, два річники «Правди», журнал «Зоря», а згодом придбало бібліотеку і згуртувало в собі плеяду визначних науковців того часу.

Кирило-Мефодіївське товариство (братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 року у Києві.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров та студент цього ж університету Василь Білозерський. До товариства також приєдналися поет Тарас Шевченко, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков, студенти університету Олександр Навроцький, Опанас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький і Олександр Тулуб, поміщик Микола Савич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, творців кирилиці. Знаком братства став перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу", де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію. Іншими програмними документами були «Статут Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія», автором якого (як і "Книг буття") був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське товариство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення ряду реформ: створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Активна діяльність членів братства проявлялася у поширенні ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, творів Тараса Шевченка, члени братства займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найважчий вирок отримав Тарас Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.Культурний процес життя західноукраїнських земель, а передовсім Галичини, був би неповний, якщо б, бодай в загальних рисах, не вказати на різні форми культурно-освітньої діяльності, якою провідні кола старались охопити широкі маси українського населення.

Таку саме діяльність вели почасти такі установи і організації для свого членства, як „Рідна Школа», Взаємна Поміч Українських Учителів, Т-во Українських Наукових Викладів ім. П. Могили, протиалкогольне т-во „Відродження», ремісниче т-во «Зоря», студентські організації і т.п. Вони організували членство, активізували його працю, влаштовували з’їзди, конференції, доповіді та видавали відповідну літературу.

На передове місце серед них висунулося своєю організаційною, як і видавничою діяльністю, матірне Т-во „Просвіта” у Львові, яке мало свої філії по містах Галичини, а зокрема розгорнуло воно видавничу діяльність. І довкола „Просвіти” зосереджувалось усе національно-культурне життя широких кіл громадянства. В порівнянні до довоєнного стану, „Просвіта», за польських часів все таки зуміла широко розгорнути свою діяльність, передусім у видавничій ділянці. Централя „Просвіти” періодично видавала, як і в довоєнних роках. «Письмо з Просвіти», (яке згодом перейменовано на „Народну Просвіту»), «Аматорський театр», а теж місячник «Життя і знання», а разом з цим книжечки науково-популярного змісту. Очевидна річ, у цій своїй культурно-освітній праці доводилось „Просвіті” поборювати різні адміністрацій ні перешкоди, а то й шикани з боку польської влади.

Куди важче і складніше було вести таку ж працю на північно-західнім окраїнах (Холмщина, Підляшшя), а зокрема на Волині, яку польська адміністраційна влада відгородила від Галичини т.зв. „сокальським кордоном”, тобто не дозволяла на будь-які організаційні зв’язки українських інституцій Галичини з волинськими. Все ж таки і тут розвинулись деякі умовини для ведення національно-культурної праці, зокрема на просвітянському секторі, бо вдалося зорганізувати ряд клітин „Просвіти” в таких містах, як Крем’янець, Луцьк, Дубно, Рівне, Острог і інших.