37.Українське бароко в літературі та образотворчому мистецтві. Літописи Самовидця, г. Граб'янки і с. Величка.

Література. Паралельно архітектурі відбуваються зміни в літературі. Риси бароккового стилю з'явилися в українській поезії й полемічній літературі на початку XVII століття. Борючися зі шляхетсько-католицькою експансією, українські письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів художньо-стильові засоби, бароккові за характером. Крім польських і західноєвропейських впливів, українське барокко мало й власні джерела - національні, регіональні. Це, по-перше, давньоруські літературні витоки. По-друге, фольклорні елементи, особливо помітні у творах «низового», або «народного барокко», вертепна драма, жартівливо-пародійні різдвяні й великодні вірші, бурлескні твори.

Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароккового стилю, вважається Іван Вишенський, котрий більшу частину свого життя провів затвірником на Афоні (Греція), обстоюючи православ'я в гострій полеміці з уніатськими й католицькими авторами. Свідченням того, що це була неабияка постать в українській і слов'янській культурі, є, зокрема, той факт, що саме про нього Іван Франко написав поему, кілька статей, монографію («Іван Вишенський і його твори»). Підставою для того, щоб віднести гострополемічні твори І. Вишенського до бароккового стилю, слугує особлива поетика писання, сповнена величезної емоційності промовця чи навіть пророка. Завдяки ускладненій словесній архітектоніці, пара-лелізмам, сміливим антитезам його жива проза, звернена до конкретних особистостей, і в той же час до загальних болючих проблем віри, справедливості, захисту знедолених, набувала експресії й художньої виразності.

Із середини XVII й останньої чверті XVIII століття бароко визначало художній стиль більшості українських письменників, проявляючись у різних літературних жанрах. Барокковий стиль притаманний поезії Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Явор-ського, Григорія Сковороди. Серед прозових жанрів барокко досягло найбільшого розвитку в ораторській прозі, про що свідчать збірники проповідей «Меч духовний» і «Труб словес проповідних» Лазаря Барановича, «Ключ Розуміння» Іоаникія Галятовського, «Огородок Марії Богородиці» і «Вінець Христов» Антонія Радивиловського. Проступило воно й у полемічній літературі, в агіографії «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала. Риси барокової історіографії властиві літописам Григорія Граб'янки, Самійла Величка.

В малярстві подих мистецтва бароко дав себе відчути дещо пізніше, ніж в архітектурі, але коли відчувся, то раптом дав себе знати виразним зворотом у шляхах малярської творчості. В той час, як у добі ренесансу українські майстри малярства сприймали закордонні мистецькі впливи обережно, вдумливо, комбінуючи чуже, запозичене з кращими традиціями українських малярських шкіл і творячи в той спосіб оригінальну українську школу ренесансового малярства, в добі бароко це зовсім змінилося; в цій добі українські майстри якось залишили свої старі декораційні традиції й декораційну стилізацію рисунка, а раптом сприйняли досягнення європейських, головно фламандських малярських шкіл, і передусім підлягали впливу великого фламандця Pубенcа. У другій половині XVII ст. барокове мистецтво прийшлося дуже до вподоби новому українському шляхетству, що тільки вийшло з козацької верстви і спішило позолотити свої недавні герби. Тому немає нічого дивного, що разом із потягненням до пишності та розкошів українці захопилися бароковим малярством, і так само українські майстри разом і беззастережно сприйняли впливи цього мистецтва, й передусім впливи Рубенса. Такі впливи можна побачити в оздобленні Троїцької Надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври. Надзвичайної пишності та ошатності досягли церковні іконостаси: вони власне в цім часі почали підноситися до самої стелі церкви, й то в найвищому місці - під головною банею; число рядів ікон дуже збільшилося; ікони засвоїли звичай триматися золотого тла, а для більшої пишності це тло почали робити не рівним, а рельєфно тисненим візерунком рослинного орнаменту. Особливо славні барокові іконостаси з XVII ст. збереглися в Західній Україні в церквах: рогатинській, св. Параскеви у Львові, а найпишніший - у с. Богородчани. Образи богородчанського іконостасу — малювання майстра Іова Кондзелевича. Малювання ікон богородчанського іконостасу свідчить, що майстер Іов Кондзелевич був не тільки талановитий, але й дуже освічений майстер свого часу.

В добу бароко також набув широкого розповсюдження портрет. Світський портрет на українських землях виник у кінці ХVІ ст. в трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені і незмінні опорні елементи портретного живопису. Портрети на повний зріст були найбільш репрезентативні, особливо ті з них, що відзначалися багатою аранжировкою, поясні і погрудні позначені простотою і суворістю художньої мови. Найраніше світський портрет в Україні поширився у середовищі магнатів, переважна більшість з яких були нащадками давньоруських православних княжих родів. Портрет цього часу був явищем більш елітарним, ніж у наступні періоди. На українських землях склалися окремі типи портретів – міщанства, духовенства, шляхти, козацтва, що відповідало соціальному поділу суспільства. Вони мають багато спільних рис, які найвиразніше втілені у портреті шляхти, так званому “сарматському портреті” . Підкреслене почуття гідності, власної значимості передано у „сарматському” портреті за допомогою достатньо простих, але надзвичайно виразних засобів – зображення людського тіла й антуражу у вигляді площинних форм, підкреслених лінією, відсутності глибини і перспективи в передачі інтер’єру, включенні до складу композиції гербів і пояснювальних, переважно біографічних, написів.

Новим явищем в iсторичнiй лiтературi на гранi XVII i XVIII ст стали так

званi козацькi лiтописи Самовидця, Григорiя Грабянки i Самiйла Величка

iсторiографiчнi композицiï, складенi з характеристик видатних

дiячiв, описiв важливих подiй та епiзодiв, тлумачень певних перiодiв

полiтичного життя. Усе це викладалося в формi порiчних статей,

хронiкальних оглядiв, бiльш чи менш докладних розповiдей За джерела для

них правили особистi спогади, щоденниковi записи, свiдчення очевидцiв,

лiтературнi твори , писання iнших iсторiографiв. Козацькi лiтописи i за

хронологiєю освiтлюваних явищ, i за змiстом, i за формою мають

дуже мало спiльного з традицiйним лiтописанням i навiть iз хронiками XVI

— XVII ст Це новий своєрiдний жанр iсторiографiчноï

лiтератури.

Iз козацьких лiтописiв до XVII ст. належить Лiтопис Самовидця, який

розповiдає про подiï 1648 1702 рр. У формi окремих нарисiв

автор освiтлює причини i найважливiшi подiï вiйни

Хмельницького, воззєднання Украïни з Росiєю, епiзоди

сутичок мiж козацькою верхiвкою i голотою, мiжусобнi чвари старшинських

партiй.

Самовидець створює виразнi характеристики дiячiв свого часу.

Особливе мiсце помiж ними займає яскравий образ Богдана

Хмельницького. Автор лiтопису, виходячи з класових iнтересiв старшини,

неприязно змальовує бунтiвну голоту. Водночас вiн осуджує

моральну й побутову поведiнку деяких представникiв козацькоï

верхiвки, намалювавши виразнi типи владолюбцiв, стяжателiв та

авантюристiв. Для Самовидця характерне прагнення до суспiльного

втихомирення, яке, на його думку, можливе тiльки при наявностi

сильноï i твердоï державноï влади. Вiн прихильник

нерозривного єднання Украïни з Росiєю. Змальовуючи

подiï й осiб, Самовидець нерiдко вдається до домислу, часто

використовуючи при цьому народнi перекази. Мова його близька до

живоï, народноï, стиль викладу простий, без барок-ковоï

кучерявостi.