1. право як вираз загальнолюдських і національних цінностей — свободи, справедливості, природних прав людини, демократії, а також механізмів їх закріплення і реалізації;

2. культура правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності;

3. високий рівень суспільної правосвідомості, для якої характерні правова інформованість населення, повага до права;

4. правомірність як відповідність явищ соціального життя вимогам, що містяться в нормах і принципах права. Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою передумовою існування демократичної правової держави.

5. 23. Правова система і система права як категорії юриспруденції

6. Правова система — це об'єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає взаємопов'язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право та законодавство, яке його втілює, юридичні установи, юридичну практику, суб'єк­тивні права і обов'язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і культуру, правову ідеологію тощо.

7. Поняття правової системи і системи права не тотожні. Правова система — це узагальнене поняття, що включає всі позитивні явища, пов'язані з правом. Система права є базовим складовим елементом правової системи. Система права — це об'єктивно обумовлена внутрішня структура права, що складається із взаємопов'язаних норм, логічно розподілених по галузях, підгалузях та ін­ститутах. Структурні елементи системи права: норми права; інститути права; підгалузі права; галузі права.

8. Норма права — первинний, початковий елемент системи права, з якого складаються інститути та галузі права. Не існує норми права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільш крупним елементом, з яких складається система права.

9. Структура правової системи суспільства включає декіль­ка підсистем (блоків):

10. 1) інституційний блок складають суб'єкти права — фі­зичні та юридичні особи, держава, соціальні спільноти. Без існування цього блоку право не має сенсу;

11. 2) нормативний блок включає правові норми (система права);

12. 3) функціональний блок є правовою поведінкою у всьому її різноманітті (правотворчість, правореалізація, правозастосування, юридична практика, правове виховання);

13. 4) ідеологічний блок включає правосвідомість і правову культуру (особистості, групи, суспільства);

14. 5) комунікативний блок встановлює та інтегрує зв'язки між рештою блоків правової системи. Вони втілюються в категоріях законності і правопорядку.

15. Компоненти правової системи є неоднаковими за своїм значенням, юридичною природою, питомою вагою, само­стійністю, ступенем впливу на суспільні відносини, але в той же час вони підпорядковані деяким загальним законо­мірностям, характеризуються єдністю.

24.Галузі права

Система права — це об'єктивно обумовлена внутрішня структура права, що складається із взаємопов'язаних норм, логічно розподілених по галузях, підгалузях та ін­ститутах.

Структурні елементи системи права:норми права; інститути права; підгалузі права; галузі права.

Норма права — первинний, початковий елемент системи права, з якого складаються інститути та галузі права. Не існує норми права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільш крупним елементом, з яких складається система права.

Центральною ланкою системи права є галузь — крупна впорядкована сукупність правових норм, яка регулює пев­ний тип схожих суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Ознаки (риси) галузі права:

1. основа виділення галузі права — однотипні суспільні відносини, що потребують правового регулювання;

2. якісна своєрідність врегульованих суспільних відносин;

3. наявність специфічного набору прийомів і засобіврегулювання суспільних відносин;

4. наявність системно-структурних складових, тобтовзаємопов'язаних інститутів і норм права.

На відміну від інших структурних елементів системи права галузь, не пориваючи системних зв'язків, має від­носну автономію: вона здатна до самостійного функціону­вання у загальній системі права. Наприклад, майнові право­відносини можуть виникати, змінюватися і припинятися на основі норм тільки однієї галузі права — цивільного права. Для реалізації цивільних прав та обов'язків можна не звертатися до інших галузевих норм.

Критерії розмежування галузей права належать до спір­них питань юридичної науки. Проте більшість дослідників сходяться на точці зору, що в основі поділу права на галузілежать предмет і метод правового регулювання. Крім того, кожна галузь має свій набір принципів і загальних поло­жень, специфічних засобів і прийомів правового регулю­вання.

Що розвиненішою є система права, то більше галузей включає вона. Разом з традиційними галузями права Укра­їни — конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним — формуються такі нові галузі права як по­даткове, банківське, господарське право.

Галузь права, у свою чергу, є підсистемою, що склада­ється з підгалузей та інститутів права.

Підгалузь права — система однорідних предметно-по­в'язаних інститутів певної галузі права. Наприклад, під-галуззю цивільного права є право інтелектуальної влас­ності, підгалуззю конституційного права — парламентське право.

25. Приватнеправо. Галузі приватного права

Вельми актуальним для життя сучасного суспільства є поділ системи права на галузі приватного права і публічно­го права. Ще в Стародавньому Римі розрізнялося правоприватне і право публічне. Таке розмежування традиційно пов'язують з ім'ям рим­ського юриста Ульпіана (170-228 рр.), який вперше об­ґрунтував його. Критерієм розмежування публічного і приватного права у нього був інтерес, що захищається пра­вом. На його думку, публічне право є те, яке відноситься до положення Римської держави, тоді як приватне право від­носиться до користі окремих осіб. Тобто предметом пуб­лічного права є сфера публічних інтересів (інтересів сус­пільства, держави в цілому), а предметом приватного права — сфера приватних справ та інтересів. Проте вка­заний критерій — не єдина підстава для розмежування публічного і приватного права.

Для сфери публічного права характерні юридична цен­тралізація (регулювання «по вертикалі», з єдиного цен­тру — держави) та імперативність, що не залишає місця розсуду суб'єктів. Сфера приватного права припускає де­централізацію юридичного регулювання (коли юридично значущі рішення ухвалюються учасниками цивільного обороту самостійно) і диспозитивність (свободу вибору юридичних рішень).

Публічне і приватне право розрізняються також за спо­собами захисту інтересу, що лежить в основі правовідносин. Приватні інтереси захищаються від посягань за приватною ініціативою, на вимогу зацікавленої в цьому особи і в рамках цивільного або господарського судового процесу. Захист публічного інтересу є обов'язком органів держави, і ці орга­ни повинні вступитись за такий інтерес за своєю власною ініціативою. Публічно-правові інтереси захищаються шля­хом адміністративного або кримінального процесу.

Основний сенс розмежування приватного і публічного права полягає у встановленні меж вторгнення держави до сфери майнових та інших інтересів індивідів та їхніх об'­єднань. Держава в цій сфері повинна виступати лише в ролі арбітра та надійного захисника прав і законних інтересів учасників цивільного обороту.

У сучасній юридичній літературі до галузей публічного права відносять конституційне, адміністративне, фінансо­ве, кримінальне, галузі процесуального права, до галузей приватного права — цивільне, сімейне, кооперативне, господарське, тощо.

При всій важливості та принциповості поділу права на приватне і публічне критерії такого поділу неоднозначні, амежі досить умовні і розмиті. Саме тому можуть виникати комбінації публічно-правового та приватно-правового еле­ментів, змішані публічно-правові та приватно-правові ін­ститути. Наприклад, у кримінальному праві України існує приватно-правовий за своєю природою інститут примирен­ня з потерпілим, в сімейному праві — публічно-правовий інститут державної реєстрації браку тощо.

26. Публічне право. Галузі публічного права

Вельми актуальним для життя сучасного суспільства є поділ системи права на галузі приватного права і публічно­го права. Ще в Стародавньому Римі розрізнялося правоприватне і право публічне. Таке розмежування традиційно пов'язують з ім'ям рим­ського юриста Ульпіана (170-228 рр.), який вперше об­ґрунтував його. Критерієм розмежування публічного і приватного права у нього був інтерес, що захищається пра­вом. На його думку, публічне право є те, яке відноситься до положення Римської держави, тоді як приватне право від­носиться до користі окремих осіб. Тобто предметом пуб­лічного права є сфера публічних інтересів (інтересів сус­пільства, держави в цілому), а предметом приватного права — сфера приватних справ та інтересів. Проте вка­заний критерій — не єдина підстава для розмежування публічного і приватного права.

Для сфери публічного права характерні юридична цен­тралізація (регулювання «по вертикалі», з єдиного цен­тру — держави) та імперативність, що не залишає місця розсуду суб'єктів. Сфера приватного права припускає де­централізацію юридичного регулювання (коли юридично значущі рішення ухвалюються учасниками цивільного обороту самостійно) і диспозитивність (свободу вибору юридичних рішень).

Публічне і приватне право розрізняються також за спо­собами захисту інтересу, що лежить в основі правовідносин. Приватні інтереси захищаються від посягань за приватною ініціативою, на вимогу зацікавленої в цьому особи і в рамках цивільного або господарського судового процесу. Захист публічного інтересу є обов'язком органів держави, і ці орга­ни повинні вступитись за такий інтерес за своєю власною ініціативою. Публічно-правові інтереси захищаються шля­хом адміністративного або кримінального процесу.

Основний сенс розмежування приватного і публічного права полягає у встановленні меж вторгнення держави до сфери майнових та інших інтересів індивідів та їхніх об'­єднань. Держава в цій сфері повинна виступати лише в ролі арбітра та надійного захисника прав і законних інтересів учасників цивільного обороту.

У сучасній юридичній літературі до галузей публічного права відносять конституційне, адміністративне, фінансо­ве, кримінальне, галузі процесуального права, до галузей приватного права — цивільне, сімейне, кооперативне, господарське, банківське тощо.

При всій важливості та принциповості поділу права на приватне і публічне критерії такого поділу неоднозначні, амежі досить умовні і розмиті. Саме тому можуть виникати комбінації публічно-правового та приватно-правового еле­ментів, змішані публічно-правові та приватно-правові ін­ститути. Наприклад, у кримінальному праві України існує приватно-правовий за своєю природою інститут примирен­ня з потерпілим, в сімейному праві — публічно-правовий інститут державної реєстрації браку тощо.

27. Матеріальнеправо. Галузі матері­ального права України

Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільних відносин. Встановлюючи або офіційно визна­ючи правові норми, держава одночасно визначає порядок їх здійснення. Таким чином, в об'єктивному праві сформу­валися дві великих цілісності правових норм:

1. матеріальне право — це сукупність норм, які безпосередньо регулюють суспільні відносини;

2. процесуальне право — це сукупність норм, які регулюють діяльність по реалізації матеріальних норм.

Матеріальне і процесуальне право співвід­носяться як зміст і форма правового регулювання. Про­цесуальні правові норми служать формою втілення в жит­тя змісту норм матеріального права. Матеріальні регуля­тивні норми, встановлюючи суб'єктивні права та юридичні обов'язки, формують позитивну поведінку своїх адресатів. Матеріальні охоронні норми забезпечують дію матеріаль­них регулятивних норм. Процесуальні норми регламенту­ють процедуру вирішення спорів і конфліктів, процес роз­слідування і судового розгляду злочинів та інших право­порушень.

Обидві групи юридичних приписів у рівній мірі є обо­в'язковими для дотримання та виконання. В той же час юридичні наслідки порушення норм матеріального та про­цесуального права є різними. Наслідком порушення мате­ріальної норми є юридична відповідальність правопоруш­ника, а наслідком порушення процесуальної норми є ска­сування ухваленого на її основі рішення або нікчемність (недійсність) результату діяльності суб'єкта права.

Матеріальне та процесуальне право підрозділяються на галузі і інститути. В Україні до галузей матері­ального права належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, трудове і інші галузі права. До га­лузей процесуального права належать цивільно-процесуаль­не, господарсько-процесуальне, кримінально-процесуальне, адміністративно- процесуальне право. В той же час в одному й тому ж нормативно-правовому акті можуть міститися одно­часно норми матеріального і процесуального права. Напри­клад, саме так побудований чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення.

28. Процесуальне право. Галузі процесуального права України

Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільних відносин. Встановлюючи або офіційно визна­ючи правові норми, держава одночасно визначає порядок їх здійснення. Таким чином, в об'єктивному праві сформу­валися дві великих цілісності правових норм:

3. матеріальне право — це сукупність норм, які безпосередньо регулюють суспільні відносини;

4. процесуальне право — це сукупність норм, які регулюють діяльність по реалізації матеріальних норм.

Матеріальне і процесуальне право співвід­носяться як зміст і форма правового регулювання. Про­цесуальні правові норми служать формою втілення в жит­тя змісту норм матеріального права. Матеріальні регуля­тивні норми, встановлюючи суб'єктивні права та юридичні обов'язки, формують позитивну поведінку своїх адресатів. Матеріальні охоронні норми забезпечують дію матеріаль­них регулятивних норм. Процесуальні норми регламенту­ють процедуру вирішення спорів і конфліктів, процес роз­слідування і судового розгляду злочинів та інших право­порушень.

Обидві групи юридичних приписів у рівній мірі є обо­в'язковими для дотримання та виконання. В той же час юридичні наслідки порушення норм матеріального та про­цесуального права є різними. Наслідком порушення мате­ріальної норми є юридична відповідальність правопоруш­ника, а наслідком порушення процесуальної норми є ска­сування ухваленого на її основі рішення або нікчемність (недійсність) результату діяльності суб'єкта права.

Матеріальне та процесуальне право підрозділяються на галузі і інститути. В Україні до галузей матері­ального права належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, трудове і інші галузі права. До га­лузей процесуального права належать цивільно-процесуаль­не, господарсько-процесуальне, кримінально-процесуальне, адміністративно- процесуальне право. В той же час в одному й тому ж нормативно-правовому акті можуть міститися одно­часно норми матеріального і процесуального права. Напри­клад, саме так побудований чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення.

29. . Правова система. Правова сім’я. Види правових сімей.

Історично в кожній країн склалася своя система права, сформувалися особливості правової свідомості та правової культури, діє своя система юридичних установ. Разом з тим існують елементи схожості національних правових систем, які дозволяють згрупувати їх у типи, або сім'ї правових систем.

Тип (сім'я) правової системи - сукупність національних правових систем, заснована на спільності джерел, структу­ри права та історичного шляху його формування.

Критерії класифікації правових систем:

1. єдність генезису. Правові системи, що належать до одного типу, мають спільне історичне коріння, зокрема - спільні пам'ятки права, базуються на одних і тих же правових засадах, розвивалися у схожих умовах;

2. спільність форм права та їхнього співвідношення. Наприклад, для країн роман о-германської правової сім'ї основним джерелом права є нормативно-правовий акт. Всі інші форми права грають підсобну роль;

3. єдність структури системи права і норми права. Наприклад, для романо-германського типа права характерний поділ системи права на приватне і публічне, на галузі і інститути

4. єдність ідеологічних основ і принципів права. Для романо-германського типу права характерна доктрина верховенства закону, для релігійного типу-доктрина верховенства релігійних норм;

1. єдність юридичної техніки, тобто уніфікована термінологія або, принаймні, загальні підходи до її формування, схожі категорії, конструкції і поняття. Наприклад, для романо-германської сім'ї характерним є використання римської юридичної термінології;

2. схожість правових установ і правової практики. Наприклад, для романо-германської сім'ї характерною є правозастосовча діяльність суддів, а для англо-американської - правотворчість суддів.

В рамках типу правової системи можливі більш дрібні елементи, представлені групою правових систем. Так, усередині романо-германської правової сім'ї виділяють групу романського права (Франція, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Румунія), право латиноамерикан­ських країн, групу німецького права (ФРН, Австрія, Угор­щина, скандинавські країни). Іноді скандинавські країни також виділяють в особливу групу.

Види правових систем:

англо-американський (прецедентний); романо-германський; релігійний; традиційний.

Англо-американський (прецедентнии) тип правової системи включає національні правові системи Англії, США, Канади, Нової Зе­ландії.

Характерні риси англо-американського типу правової системи:

1. формування в межах Англії і створених нею колоній, що зумовило спільність походження цього типу правової системи;

2. початкові джерела — загальне право Англі,; «право справедливості», статутне (парламентське) право

3. специфіка джерел права. Англо-американському типу правової системи властива форма права, що історично склалася, — юридичний (судовий і адміністративний) прецедент.

4. своєрідна структура права. Відсутнє ділення права на публічне і приватне.

5. існування двох видів норм. Норми законодавства є правилами поведінки загального характеру. Норми прецедентного права носять конкретно-казуїстичний характер;

4. головна роль у правотворчості відводиться судам. Англійський суд, будучи нейтральним, не виступає на стороні держави. І держава, яка дбає про суспільний інтерес, і окремі особи, які переслідують приватні інтереси, вимушені на рівних доводити в суді свою правоту;

Зараз англо-ямериканський тип правової системи бага­то в чому зблизився з романо-германським. Особливо це виявляється в американському праві, де існують чітка структура системи права і систематизоване законодавство, діють кодифіковані федеральна конституція і конституції штатів, У самій Англії зростає значення законодавчих ак­тів.

Романо-германський (нормативно-актний) тип правової системи -Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Австрії. Правові системи сло­в'янських країн, зокрема Росії та України, споріднені саме цьому типові правових систем. Характерні риси романо-германського типу правової системи:

1) цей тип правових систем виник і розвивався в конти­нентальній Європі.

2. загальні джерела права романо-германського типу: римське право; звичаєве право. З римського права були сприйняті поділ права на приватне і публічне, конструкції більшості майнових і особистих прав і правовідносин (власність, шлюб, договір, заповіт);

3. чітка, струнка система джерел права, серед яких основ пою формою є нормативно-правовий акт. Широко поширені кодифіковані нормативно-правові акти;

4. право є чітко структурованим, а саме: існує поділена публічне і приватне, на галузі та інститути.

5. юридична термінологія країн континентальної Європи уніфікована і в основному запозичується з римського права (контракт, віндикація, депозит, сервітут тощо);

6. провідна роль у правотворчості належить законодавцю, як правило, - представницькому органу державної влади;

7. пануюча юридична доктрина - доктрина верховенства закону. По-перше, вона означає, що закон має вищу юридичну силу і всі інші нормативно-правові акти повинні бути приведені у відповідність із законом, а у разі суперечності закону будь-який акт може бути опротестований або скасований. По-друге, відповідно до доктрини верховенства закону правозастосовувач зобов'язаний діяти в суворій відповідності із законом, не створюючи при цьому нових правових норм;

8. матеріальне право визначальним чином впливає на розвиток процесуального права. Процесуальні галузі права розглядаються як утворення, що «обслуговують» норми матеріального права;

9. в процесі розробки нового законодавства і в підготовці юристів чільне місце належить теоретичним побудовам.

Зараз правові системи, що належать до романо-германського типу, запозичують деякі риси англо-американського права. Зокрема, підвищується роль процесуального права, ширше використовуються судова практика і юри­дичні прецеденти.

Релігійнийтипправовоїсистеми. В наш час в рамках релігійного типу правової систе­ми виділяються дві підсистеми — мусульманське та індусь­ке право. До релігійного типу належать правові системи таких мусульманських країн як Іран, Ірак, Пакистан, Су­дан та ін., а також індуське право громад Індії, Сінгапуру, Бірми, Малайзії та ін.

Характерні риси релігійного типу правової системи:

1. домінуюче місце в соціальному регулюванні займають не норми права, а релігійні норми. Головний творець права — Бог, а не суспільство або держава, тому юридичні приписи надані раз і назавжди, в них потрібно вірити і, відповідно, суворо дотримуватись. Так, в мусульманському суспільстві норми ісламу мають пріоритет перед позитивним законодавством, а останнє повинне відповідати Корану;

2. джерелом права виступають священні книги: Коран, Сунна, Іджма, що поширюються на мусульман; Піастри, Веди, Закони Ману, що поширюються на індусів. На основі цих книг створюються власне правові форми у вигляді тлумачень і коментарів. Релігійно-філософські ідеї ісламу, індуїзму грають роль принципів права.

Нормативні правові акти (законодавство) мають вторин­не значення. Судова практика у власному сенсі слова не є джерелом права;

3) особливо місце в системі джерел права займають праці учених богословів (доктрина), які конкретизують тлумаченні першоджерела і покладаються в основу конкретних рішень;

4. правові норми не розчленовані з нормами релігії, а складають з ними синкретичну єдність. Так, норма мусульманського права розглядається як загальнообов'язкове правило поведінки, адресоване мусульманам Аллахом;

5. право не структуроване, а саме - відсутній звичний для романо-германського типу поділ права на приватне і публічне, на галузі та інститути. Наприклад, мусульманське право містить такі структурні підрозділи: правила здійснення релігійних обов'язків, право особистого статусу, деліктне право, регулювання майнових відносин;

6) у правовому регулюванні переважають зобов'язання на відміну від систем європейського пра ва, де перева жа ють дозволи.

До сім'ї традиційного права належать правові системи низки країн Екваторіальної, Південної Африки та Океанії. ІІри всій відмінності історичних особливостей виникнення і розвитку їх зближує заперечення західної ідеї права як основного регулятора суспільних відносин.

Система звичаєвого (традиційного)права — це форма регламентації суспільних відносин, заснована на держав­ному визнанні тих соціальних норм, що склалися природ­ним чином та увійшли до звички населення (звичаїв). Звичай є найдавнішим джерелом права, відомим усім пра­вовим системам.

Ознаки традиційного типу правової системи:

1. домінуюче місце в соціальному регулюванні займають не норми права, а звичаї і традиції, що мають, як правило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління. Звичаї та традиції, що склалися природним чином і визнані державою, виступають як основне джерело права;

1. звичаї і традиції регулюють відносини і захищають інтереси в першу чергу груп або співтовариств, а не окремих індивідів, як це властиво системам права країн Європи;

2. у соціальному регулюванні переважають зобов'язання і заборони (табу) на відміну від європейського права, де переважають дозволи;

3. центрального фігурою в системі соціальних відносин є жерці і старійшини

4. процесуальною формою реалізації і застосування права виступають не юридична процедура, а ритуал і магічні обряди.

5. метою судового розгляду є, як правило, примирення сторін, відновлення згоди в громаді та забезпечення її згуртованості. Примирні процедури, інтерес до яких зростає нині у всьому світі, с внеском традиційного типу правової системи у правовий розвиток людства.

30.Форми держави.

Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.

Таким поняттям є категорія “форми держави”. Отже, форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три елементи:

• форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної влади;

• форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;

• форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.

Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу з точки зору існуючих у ній форм правління, державного устрою та державного режиму.

Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, при якій вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи і передається, як правило, у спадок.

Монархії поділяються на дві групи — обмежені та необмежені.Необмежена монархія — це така монархія, в якій влада монарха не обмежена ні законом, ні будь-яким представницьким органом влади.

• В рамках необмеженої монархії можна виділити такі її різновиди:

• деспотична монархія, в якій влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством або напівбожеством. Цей різновид необмеженої монархії був характерним для рабовласницьких країн Сходу в древні часи — Вавилон, Асірія, Єгипет, Китай;

• абсолютна монархія характеризується тим, що, хоча в ній монарх і не визнається надлюдиною, але за ним визнається необмежена влада, що обумовлюється його приналежністю до правлячої династії. Цей вид монархії характерний для нових часів. Прикладом такої монархії може бути Російська імперія десь до 1905 року, у сучасний період це Саудівська Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, в якій влада монарха, тією чи іншою мірою, обмежується повноваженням і наявністю певних державних органів.

• Розрізняють наступні види обмеженої монархії:

• дуалістична монархія — це така монархія, в якій монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, який відповідальний і підзвітний йому, а не парламенту;

• парламентарна (конституційна) монархія — це така монархія, в якій влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади, і за яким тільки формально зберігається статус глави держави, але, як правило, виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолютна більшість сучасних монархій — це монархії парламентарні. Їхнє існування обумовлене національними традиціями, монарх виступає в них, як символ єдності нації, як символ держави, наприклад королева в Англії, мікадо (імператор) в Японії.

Республіка (від лат. — справа народу) — форма державного правління, при якій всі вищі державні органи обираються населенням на певний строк.

президентська республіка — це така республіка, в якій повноваження глави держави, а в деяких випадках і голови уряду, належать президенту, який обирається непарламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що не несе, як правило, відповідальності перед парламентом (США, Франція, Аргентина).

парламентська республіка — це така республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія). Слід мати на увазі, що і в парламентській республіці можливе існування поста президента. Але, на відміну від президентської республіки, він обирається не населенням, а парламентом, йому підзвітний і має виключно представницькі функції (ФРН, Індія).

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах. До простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави. Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють ознаками суверенітету.

До складної форми державного устрою належать федерація, імперія і конфедерація. Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять кілька державних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суверенітетом.

Другою складною формою державного устрою є імперія — це така форма державного устрою, при якій держава складається з двох частин (метрополії та колонії) з принципово відмінною компетенцією.

До форми державного устрою належить і конфедерація, що являє собою союз держав, об'єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Ця категорія дає відповідь на питання, які методи панують у процесі здійснення державної діяльності і досягнення тих цілей, що стоять перед державою. (демократичний і антидемократичний.)