5. за предметом правового регулювання (конст.. адмін., цивільні, сімейні.)

6. за функціями права (регулятивні та охоронні)

7. за характером обов»язків (активні і пасивні)

8. за розподілом прав і обов»язків (односторонні і двосторонні)

9. 15. Поняття та форми реалізації права

10. Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм управомірному поводженні суб'єктів права.

11. Якщо прийняття нормативно-правового акту - попередній етап правового регулювання, то реалізація норм права - конкретний результативний прояв правового регулювання, оскільки об'єктом останнього є вольове поводження людей і саме такого роду поводження суб'єктів права (учасників суспільних відносин), що відповідає приписанням правових норм - результат дії права й ціль держави.

12. «Реалізація права» і «правопорушення» - несумісні поняття. Реалізує норму права - правомірне поводження, неправомірне поводження - порушує норму права.

13. Правові норми реалізуються в різних формах. По характері дій суб'єктів права розрізняють наступні форми реалізації права: використання, виконання, застосування.

14. Використання права - це поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними своїх суб'єктивних прав, що представляє собою активну реалізацію тих можливостей, які надані їм нормами права (управомочивающими нормами).

15. Використання або невикористання своїх суб'єктивних прав - добровільна справа громадян, тоді як здійснення своїх правомочий органами держави, їхніми посадовими особами - не тільки право, але й обов'язок.

16. Виконання права - це активне поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними дій, зазначених зобов'язуючими нормами. Невиконання обов'язків спричиняє юридичну відповідальність.

17. Дотримання права - це пасивне поводження суб'єктів права, що складає в нездійсненні ними заборонених нормами дій. Недотримання заборон спричиняє юридичну відповідальність.

18. Використання, виконання, дотримання - т.зв. прості форми реалізації права або т.зв. форми безпосередньої реалізації права, тоді як застосування - складна форма (по характері процедури).

16. Поняття та ознаки застосування права. Ідеологія застосування права

Правозастосування — це владна діяльність компетент­них органів і посадовців, що забезпечує реалізацію права шляхом винесення індивідуального юридичного рішення щодо конкретних суб'єктів.

Співвідношення між поняттями «реалізація права» і « застосування права» по-різному оцінюється дослідниками. Більшість з них розглядає правозастосування як особливу форму реалізації права. Не заперечуючи проти цього, за­значимо, що існує корінна відмінність між правозастосуванням і безпосередньою реалізацією права. Суб'єкт безпосередньої реалізації права самостійно визначає свою поведінку згідно з правовими приписами, а суб'єкт правозастосування упорядковує не свою поведінку, а поведінку сторонніх суб'єктів.

Ознаки застосування права:

1. владний характер. Застосовують право тільки уповноважені на те компетентні суб'єкти (державні органи, органи місцевого самоврядування, керівники підприємств тощо);

2. індивідуалізований характер. Застосування права є рішенням конкретної справи, конкретної юридичної ситуації на основі норм права;

3. процедурний характер. Застосування права має ряд стадій і здійснюється відповідно до встановленої процедури (в цілях посилення гарантій законного і справедливого вирішення справи ця діяльність жорстко регламентована нормами процесуального права);

4. юридично оформлений характер. Застосування права в основному завершується винесенням спеціального (як правило, письмового) документа тут- акту застосування права.

Застосування права є факультативним елементом меха­нізму правового регулювання. Тому важливо з'ясувати, в яких випадках воно є необхідним.

Підстави правозастосування:

1. неможливість самостійної, безпосередньої реалізації права, коли суб'єкти не можуть самі, без допомоги владних органів реалізувати свої права (наприклад, право на отримання пенсії);

2. необхідність встановлення статусу суб'єкта права (наприклад, необхідно зареєструвати громадську організацію, господарюючий суб'єкт, придбати громадянство);

3. наявність спору про право, суб'єктивні права та юридичні обов'язки (наприклад, спір про право власності на земельну ділянку);

4. необхідність встановити наявність або відсутність юридичних фактів або доку ментів (наприклад, встановити факт батьківства дитини, відновити втрачені документи про банківський внесок);

5. необхідність здійснення владних повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, інших владних суб'єктів (наприклад, заснувати або ліквідувати комунальне підприємство, присвоїти чергове військове або пгсціальне звання);

6. невиконання юридичних обов'язків, перешкоджання и здійсненні прав, вчинення правопорушення.

У всіх цих випадках потрібне встановлення та аналіз конкретних обставин справи і винесення в ній юридичного рішення.

Шляхом застосування права держава та інші уповно­важені на застосування права суб'єкти здійснюють наступ­ні функції:

1. право забезпечу вальна функція. Застосування права організує дотримання, виконання і використання правових норм. Наприклад, рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку створює юридичні умови для використання цієї ділянки її власником, наказ адміністрації підприємства про притягування працівника до дисциплінарної відповідальності забезпечує умови для дотримання правил внутрішнього розпорядку;

2. функція індивідуального правового регулювання. За допомогою індивідуальних правових актів правозастосовувач «прикладає» правові норми до певних життєвих обставин і тим самим конкретизує права і обов'язки суб'єктів права. Наприклад, наказом про прийняття на роботу встановлюється конкретна трудова функція працівника, вироком суду встановлюються міра покарання і особливості її виконання щодо конкретного засудженого.

17. Стадіїпроцесу застосуванняправа. Правозастосувальні акти

Виділяють три основні стадії застосування права:

1) встановлення фактичної основи справи. В ході цієї стадії встановлюються і досліджуються тільки факти і об­ставини, передбачені нормами права, тобто такі, що є юри­дично значущими. Збір інформації відбувається за допо­могою документів, свідчень свідків, речових доказів, ви­сновків експертиз тощо. З'ясування об'єктивної істини у справі можливо тільки тоді, коли фактичні обставини зі­брані та проаналізовані з достатньою повнотою і достовір­ністю. Не менш важливою вимогою є законність методів збору інформації;

2) встановлення юридичної основи справи. На другій стадії правозастосовувач визначає галузь, інститут і норму права, які регулюють ці суспільні відносини, перевіряє до­стовірність тексту норм права, їхні межі дії в часі, в про­сторі і за колом осіб, з'ясовує сенс і зміст юридичних при­писів, кваліфікує ситуацію, що вимагає вирішення, тобто дає їй юридичну оцінку;

3)рішення справи і документальне оформлення ухва­леного рішення. На третій стадії ухвалюється рішення і створюється правозастосовчий акт. Від висновків сформульованих в рішенні, залежить подальший розвиток правовідносин.

Встановлення фактичної і встановлення юридичної осно­ви справи виступають немовби підготовчими стадіями за­стосування норм права. Ухвалення рішення є завершаль­ною і разом з тим основною стадією. Після цього рішення має бути виконане і конкретні суспільні відносини реально врегульовані.

У практичній діяльності стадії правозастосування можуть співпадати. Наприклад, інспектор дорожньо-патрульної служби встановлює факт перевищен­ня швидкості водієм автомобіля, дає йому юридичну оцін­ку, кваліфікуючи його як правопорушення, і виносить рі­шення про зупинку автомобіля і попередження водія про неприпустимість правопорушень. Всі ці стадії застосування права в часі відбуваються практично вмить.

Основнівимогиправильного застосуванняправа:

1) вимога законності. Ця вимога включає декілька компонентів. По-перше, рішення у справі повинно виноси­тися правозастосовувачем у рамках своєї компетенції. По-друге, правозастосовувач зобов'язаний засновувати рішен­ая на нормах права, точно слідуючи їх змісту, не ухиляю­чись (навіть під слушними приводами) від застосуваннянорми, що відноситься до справи. По-третє, суб'єкт право-застосовчої діяльності повинен діяти відповідно до встанов­леної процедури;

2. вимога обґрунтованості означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що відносяться до справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів;

3. вимога доцільності означає урахування конкретних умов застосування норми права, взяття до уваги специфіки ситуації, що склалася, у момент винесення рішення. Норма права не може включати всіх конкретних деталей ситуації, що вимагає рішення, тому правозастосовувач повинен вибрати найбільш оптимальний (економний та ефективний) варіант реалізації правових розпоряджень. Особливо слід зазначити, що мотив доцільності не повинен суперечити вимозі законності;

4. вимога справедливості виявляється в тому, що правозастосовувач зобов'язаний неупереджено підходити до дослідження обставин справи і до її учасників. Ухвалене правозастосовувачем рішення повинне відповідати не тільки букві, але й духові закону, тобто узгоджуватись із принципами моралі та загальнолюдськими цінностями.

Правильне застосування права сприяє ефективному за­хисту прав і свобод людини, зміцненню законності та ста­білізації правопорядку, підвищує авторитет державних органів та їхніх посадовців.

Акт застосування права — це правовий акт, який міс­тить індивідуальне владне розпорядження, винесене ком­петентним органом в результаті вирішення конкретної юридичної справи.

Ознаки акту застосування права:

1. приймається на основі нормативно-правового акту або іншої форми права і спирається на конкретну норму (норми) права;

2. виходить від компетентних органів, уповноважених на ухвалення такого роду рішень;

3. носить індивідуальний, а не нормативний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, указує на те, хто з них в цій ситуації володіє, суб'єктивними правами та юридичними обов'язками;

4. має певну встановлену законом форму.

Види актів застосування права:

1. за формою зовнішнього виразу розрізняють письмові, усні та конклюдентні (мовчазні) акти. Письмові акти іменуються також актами-документами, а конклюдентні — актами-діями. Іноді виділяють як самостійний вид акт-результат. Нерідко ці види актів пов'язані між собою. Наприклад, проведення обшуку є актом-діею, знаходження під час обшуку речового доказу є актом-результатом, а фіксація дії та результату в протоколі обшуку є актом-документом;

2. за юридичною формою актів-документів розрізняють укази, вироки, рішення, накази тощо;

3. за видавниками актів розрізняють акти державних (парламент, глава держави, суд, прокурор тощо) і недержавних (органи місцевого самоврядування) суб'єктів;

4. за функціями права розрізняють регулятивні (наказ про підвищення по службі) та охоронні (ухвала про порушення кримінальної справи)акти;

5. за юридичною природою розрізняють основні (виражають кінцеве рішення юридичної справи, наприклад, вирок) та допоміжні (готують видання основних актів, наприклад, постанова про притягнення як обвинуваченого) акти;

6. за предметом правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові;

7. за юридичними наслідками розрізняють правовстановлюючі, правоконстатуючі, право змінюючі, правоприпиняючі, правоскасовуючі акти;

8. за характером розпоряджень розрізняють дозвільні, зобов'язуючі, забороняючі акти.

Акти-документи мають різні реквізити (назва, заголо­вок, дата видання, вказівка про орган або посадовця, який видав акт) і різну структуру, що обумовлено положенням правозастоеовчого органу, змістом справи або питання, з якого виданий акт, юридичною чинністю рішення та про­цедурою його ухвалення.

Звичайно в структурі акту-документа виділяють чотири частини: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну. Іноді вступна та описова частини об'єднуються під назвою пступної частини. Наприклад, саме така триланкова струк­тура законодавчо встановлена для вироку суду (ст.332 Кримінально-процесуального кодексу України).

Вступна частина, по суті, є реквізитами акту (назва акту, місце і дата видання акту, назва органу або посадовця, який ухвалює рішення, у якій справі).

Описова частина фіксує юридичні факти, що є предме­том розгляду, а також обставини та способи їх отримання.

Мотивувальна частина включає юридичну кваліфіка­цію фактів у справі і вказівку на норми, якими керувався правозастосовувач, аналізуючи ці факти.

Резолютивна частина містить рішення у справі, тобто вказівку на права та обов'язки її учасників.

Акт-документ може включати не всі вказані частини. Так, наприклад, протоколи слідчих дій містять тільки вступну та описову частини. Нарешті, існують документи, які мають вид акту-резолюції. Такі вказівки «до наказу», «до оплати», «дозволяю», які накладаються посадовцем на заяві, рапорті тощо.

18.Поняття і види тлумаченняправа. Способи (прийоми) тлумачення права

Тлумачення права — це інтелектуальна діяльність, спрямована на розкриття смислового змісту правових норм.

Термін «тлумачення» в правовій сфері використовуєть­ся в декількох значеннях:

1. тлумачення виступає як інтелектуальний процес розуміння і пізнання правової норми, який виражається в сукупності способів (прийомів) тлумачення;

2. тлумачення розглядається як діяльність певних суб'єктів (офіційне і неофіційне тлумачення), що має різну обов'язковість для правозастосовувачів;

3. тлумачення постає у вигляді результату інтелектуального процесу розуміння і пізнання правової норми, вираженого в мовній формі, що називається тлумаченням за об'ємом (буквальне, поширювальне і обмежувальне).

Більш традиційним є розмежування тлумачення на з'ясування-права і роз'яснення права. З'ясування є роз­криттям змісту юридичних норм «для себе». Роз'яснення є розкриттям змісту юридичних норм «для інших».

Суб'єктами тлумачення права виступають органи держави, фізичні та юридичні особи. Всі вони можуть роз'­яснювати зміст норм права, проте значення і юридична обов'язковість роз'яснень, зроблених різними суб'єктами, неоднакові. Розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення норм права.

Офіційне тлумачення норм права здійснюють уповно­важені на те органи держави. Його результат має обов'яз­кову силу для органу або посадовця, що застосовує розтлу­мачену норму. Нормативне офіційне тлумачення здійсню­ється безвідносно конкретного випадку, має загальний характер (поширюється на невизначене число випадків). Таке, наприклад, тлумачення Конституційним Судом Укра­їни статті Конституції України, надане за запитом Прези­дента України. Казуальне офіційне тлумачення дається і має силу стосовно окремого випадку. Наприклад, Верхов­ний Суд України у порядку касації переглядає рішення суду загальної юрисдикції і паралельно дає тлумачення стосов­но відповідної справи.

Залежно від суб'єкта офіційного тлумачення розрізня­ють:

1. автентичне тлумачення, що виходить від органу, який видав тлумачену норму;

2. делеговане (легальне) тлумачення, здійснюване компетентним органом щодо норми права, виданої іншим органом (наприклад, тлумачення Конституції України Конституційним Судом України).

Неофіційне тлумачення норм права здійснюється суб'єктами, які не мають на те формальних повноважень (учені-юристи, адвокати, юрисконсульти і навіть непро-фесіонали), і є юридично не обов'язковим. Значення не­офіційного тлумачення залежить від його правильності, а також від авторитету суб'єкта тлумачення. Залежно від компетентності суб'єкта розрізняють такі види неофіцій­ного тлумачення:

1. доктринальне тлумачення, що виходить від учених-юристів;

2. професійне тлумачення, що виходить від юристів-практиків;

3. буденне тлумачення, яке дають люди на основі життєвого досвіду і масової правосвідомості.

Спосіб (прийом) тлумачення права — це сукупність однорідних правил тлумачення, що базуються на єдності певних засобів і аргументів. Фахівці по-різному визначають кількість і різновиди способів тлумачення. Більшість ви­знає самостійність трьох способів тлумачення: філологіч­ного (мовного), історичного (історико-політичного) і систе­матичного.

Філологічне тлумачення пов'язане з використанням досягнень лінгвістики, правил синтаксису, морфології, слововживання. Істотне значення тут має чіткість у визна­ченні понять і термінів, усунення багатозначності виразів, використовуваних у нормативному акті.

Історичне (історико-політичне) тлумачення передбачає звернення до витоків правового припису, вираженого в нормативному акті. Багато що можуть прояснити причини введення тлумаченої норми в систему права, дискусії між професіоналами в процесі обговорення тексту нормативно-правового акту. Історичне тлумачення пов'язане із звер­ненням до традицій та звичаїв правової культури, до прак­тики застосування правових норм, що склалася.

Систематичне тлумачення відображає системний ха­рактер права і пов'язане з визначенням місця правової норми в системі права, галузі, підгалузі права, в інституті та субінституті права. У процесі тлумачення в першу чергу виділяються ті нормативні положення, які пов 'язані з тлу­маченою правовою нормою. За їх допомогою виявляється зміст тлумаченої норми, уточнюється використовувана термінологія, виділяються залежності загальних і спеці­альних норм. Особливе значення має встановлення смис­лового зв 'язку між відповідними нормами загальної і особ­ливої частин закону.

Як самостійний спосіб тлумачення часто розглядається функціональне тлумачення. При цьому використовується знання чинників і умов, в яких функціонує правова норма. При функціональному тлумаченні залучаються оцінки й положення, що належать до сфери політики, моралі, релі­гії. Часто функціональне тлумачення пов 'язане з розкрит­тям змісту так званих оцінних понять у праві: «значний збиток», «тяжкі наслідки», «ганебні дії», «упорядковане житлове приміщення» тощо.

Інколи утверджується як самостійний спосіб логічне тлумачення (інша думка із цього приводу — логіка необ­хідна при здійсненні всіх способів тлумачення).

При телеологічному способі тлумачення до уваги в першу чергу беруться цілі, для досягнення яких була при­йнята досліджувана правова норма.

Тлумачення правової норми починається з філологічно­го тлумачення, а використання інших способів залежить від змісту тлумаченого нормативу і конкретної ситуації.

Видиюридичноготлумачення заоб'ємом

Результати тлумачення можуть бути різними залежно від співвідношення буквального юридичного тексту і дій­сного змісту правових норм. З урахуванням цього розріз­няють три види юридичного тлумачення за об'ємом:

1. буквальне тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми адекватний її мовному виразу. Наприклад, Конституція України встановлює, що кандидат у Президенти України повинен досягти 35 років на момент виборів. Ця норма права носить суворо визначений, недвозначний характер; її неможливо тлумачити інакше, ніж буквально. В ідеалі саме таким чином повинні бути сформульовані юридичні тексти;

2. поширювальнетлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми права, розкритий в результаті тлумачення, є ширшим, ніж буквальний текст. Наприклад, Сімейний кодекс України містить інститут усиновлення, тоді як норми цього інституту поширюються і на удочеріння;

3. обмежувальне тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми права, розкритий в результаті тлумачення, є вужчим, ніж буквальний текст. Наприклад, ст. 304 Кримінального кодексу України, що встановлює покарання за втягнення неповнолітніх до асоціальної та злочинної діяльності, щодо суб'єкту цього злочину повинна тлумачитись обмежувально. Очевидно, що суб'єктом цього злочину може бути тільки повнолітній, тоді як загальний вік, з якого може наступати кримінальна відповідальність, складає 16 років.

19. Прогалини у праві та їхподолання.Усуненнятаподолання прогалин у праві.

Прогалина в позитивному праві — це відсутність або неповнота правової норми для вирішення конкретної справи.

Прогалина в праві є лише тоді, коли факти або відноси­ни законом не оцінюються, але професійна правосвідомість владно диктує необхідність їх юридичної кваліфікації.

Існує декілька критеріїв класифікації пропусків у по­зитивному праві.

Залежно від об'єму регулювання розрізняють пропуски, пов'язані: з неповнотою правових норм; з суперечністю правових норм; з повною відсутністю норми.

За джерелом, походження розрізняють законодавчі про­галини (відносини, з якихось причин не врегульовані за­конодавцем) і технічні прогалини (що виникають у зв'язку з тим, що правозастосовувач не отримав усіх необхідних вказівок для вирішення конкретного питання).

У зв'язку із змістом формального джерела права і правосвідомістю правозастосовувача розрізняють дійсні та уявні прогалини в позитивному праві. Під уявною про­галиною при цьому розуміється ситуація, коли певне пи­тання знаходиться поза межами правового регулювання, але, на думку правозастосовувача, потребує цього. Отже, уявною така прогалина називається саме тому, що її фак­тично немає. Інакше кажучи, уявні прогалини пов'язані з вадами професіоналізму правозастосовувача. Дійсною ж прогалиною при такому підході є відсутність норми права або її частини, яка регулює конкретні суспільні відносини, що знаходяться у сфері правового регулювання.

Пропуски в позитивному праві можуть бути усунені тільки шляхом додаткової нормотворчості (видання нор­мативно-правового акту, створення юридичного прецеден­ту, укладення нормативного договору).

Від усунення прогалин у праві слід відрізняти подолан­ня прогалин у праві. Подолання прогалин у праві здійсню­ється в процесі правозастосовчої діяльності і пов'язане тільки з конкретною життєвою ситуацією. Способами по­долання прогалин у праві виступають три види аналогій:

1. аналогія закону, коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовується близька правова норма тієї ж галузевої приналежності;

2. міжгалузева аналогія (субсидіарне застосування права), коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовується правова норма іншої галузі права;

3. аналогія права, коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовуються загальні принципи права і справедливості.

Прогалини у праві виявляються в першу чергу при за­стосуванні права, що робить таке застосування права не­типовим, таким, що вимагає особливої уваги і професіона­лізму. При встановленні прогальної ситуації необхідно звернутися до наявних офіційних та неофіційних інтер­претацій (роз'яснень) права. За відсутності офіційного роз'яснення, яке могло б допомогти в подоланні прогалиниу праві, правозастосовувач повинен сам використовувати аналогію, переходячи від першого варіанту до другого, а потім до третього (аналогії права). Аналогія права не може бути використана при вирішенні питань про юридичну відповідальність. Не випадково вона прямо заборонена в кри­мінальному праві.