9. Поняття та ознаки норм.-пра. Акту.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ правотворчого органу, який вміщує юридичні норми. Це найбільш розповсюджена форма сучасного права.

Всі нормативні акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти. Чільне місце в системі нормативних актів посідає закон.

Отже, закон – це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, приймається вособливому порядку і має найвищу юридичну силу.

Основним законом кожної держави є конституція. На основі статті 8, Розділу І конституції України можна сказати, що Конституція України має найвищу юридичну силу, і всі інші закони та нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Закони, втому числі конституція, є нормативно-правовими актами органів законодавчої влади або самого народу. Чинність законів узгоджується з рішенням Верховної Ради України (ст 9, Розділ І Конституції України) і прийняття законів входить до повноважень Верховної Ради (ст 85, Розділ IV “Верховна рада України” Конституція України).

Крім законів існують інші нормативно-правові акти – підзаконні акти

Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні акти правотворчих органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Основні ознаки нормативного акту:

має форму письмового документа;

має певні законодавством обов'язкові формальні реквізити (назва, дата прийняття, підпис і т.д.)

приймається, як правило, компетентним органом (органами) держави;

публікується в офіційних друкованих виданнях;

офіційний текст представляє його публікація державною мовою;

містить норми права;

має юридичну чинність;

набуває законної сили в порядку, передбаченому законодавством;

діє в часі, у просторі, відносно певного кола осіб;

реєструється (якщо це передбачено законодавством даної держави) у державному реєстрі нормативно-правових актів.

10. Систематизаці права.

Систематизація права - процес зведення нормативно-правових актів до єдності шляхом зовнішньої або внутрішньої обробки їх змісту. Залежно від способу обробки нормативно-правового матеріалу розрізняють інкорпорацію та кодифікацію.

Інкорпорація - спосіб систематизації чинного права шляхом об'єднання в збірнику або зборах правових актів у хронологічному, алфавітному або іншому порядку.

Інкорпорація дозволяє внести в початковий текст правових актів всі наступні офіційні зміни і доповнення, виключити скасовані норми, виявити неузгодженості, протиріччя і т.п. Розрізняють офіційну й неофіційну інкорпорації.

Кодифікація - процес зведення до єдності нормативно-правових актів шляхом переробки їх змісту. Кодифікація завжди має офіційний характер. У процесі кодифікації:

- Відкидається частина застарілого нормативно-правового матеріалу;

- Внутрішньо ув'язуються і рубріціруются частини нормативно-правових актів;

- Формується структура кодифікованого акту зі своїм специфічним змістом.

Консолідація - вид систематизації нормативних правових актів, який полягає в усуненні їх множинності шляхом створення крупних однорідних блоків у структурі законодавства. Консолідація - це своєрідний вид правообразования, особливість якого полягає в тому, що новий укрупнений акт не змінює зміст правового регулювання, не вносить змін і новел у чинне законодавство.

11.Правові відносини: поняття. Види. Структура.

Правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормою права, змістом яких є суб’єктивні юридичні права та обов’язки їх учасників.

Структура правовідносин – основні елементи правовідносин і спосіб юридичного зв’язку між ними з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів.

Правовідносини складаються з наступних структурних елементів:

1) Суб’єкти (суб’єктний склад) – як мінімум два суб’єкти права, один з них є управомоченою особою (носієм права), інший – зобов’язаною особою (носієм обов’язку).

2) об’єкт – реальне благо, з приводу володіння яким або захисту якого суб’єкти вступають у правовідносини;

3) зміст. Розрізняють юридичний та фактичний зміст правовідносин.

Юридичний зміст є суб’єктивними правами та юридичними обов’язками учасників правових відносин. Суб’єктивне право – передбачена правом лінія дозволеної поведінки особи. Юридичний обов’язок – наказана правом лінія належної поведінки особи. У кожному правовідношенні суб’єктивному праву одного учасника відповідає юридичний обов’язок іншого учасника.

Фактичний зміст правовідносин – це конкретні дії учасників правовідносин, в яких реалізуються їхні права та обов’язки.

Юридичний зміст є завжди типовим для певного виду правовідносин, а фактичний зміст – завжди унікальний, неповторний.

Види правовідносин:

1. за предметом правового регулювання (конст.. адмін., цивільні, сімейні.)

2. за функціями права (регулятивні та охоронні)

3. за характером обов»язків (активні і пасивні)

4. за розподілом прав і обов»язків (односторонні і двосторонні)

2.Визначення права. Типи праворозуміння.

Право — це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених і охоронюваних державою пра­вил поведінки, що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту певним суспільством, і служить для регулюван­ня суспільних відносин.

Ознаки права:

1) загальнообов'язковість. На відміну від інших соці­альних норм правові приписи адресовані всім учасникам правових відносин і є обов'язковими для них;

2) нормативність. Право складається із правил загаль­ного характеру, розрахованих на неодноразове застосуван­ня.

3) формальна визначеність. Правові норми, як прави­ло, фіксуються письмово, вони мають певну логічну струк­туру. Право встановлює певні рамки поведінки суб'єкта, чітко формулюючи його права і обов'язки;

4) системність. Право є цілісною системою взаємопо­в'язаних норм;

5) зв'язок з державою. Право пов'язане з державою перш за все тим, що правові норми встановлюються або офіційно визнаються державою. Право охороняється державним примусом;

6) регулятивна. Право виступає як регулятор суспіль­них відносин, і в цьому полягає його головна соціальна цінність;

7) вираз міри свободи і справедливості. Право втілює основні права і свободи людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси. Воно вста­новлює баланс між поведінкою людини та її соціальним положенням (справедливість);

8) процедурність. Процедура, тобто встановлений по­рядок і послідовність дій, передбачена як для видання, так і для реалізації юридичних норм;

9) компромісний характер. Право за своєю природою є інструментом соціального компромісу, своєрідного до­говору в масштабі суспільства.

Праворозуміння — це наукова категорія, що відобра­жає процес і результат цілеспрямованої розумової діяль­ності людини і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння завжди виступає конкрет­на людина, наприклад:

1) індивід, який має деякі знання права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;

2) юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові нор­ми;

3) учений, який за­ймається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань. Об'єктом праворозуміння можуть бути право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми.

Зміст праворозуміння складають знання суб'єкта про його права та обов'язки, конкретні та загальні правові до­зволи, зобов'язування, заборони.

Залежно від рівня культури, методичної оснащеності суб'єкта і вибору предмету вивчення праворозуміння може бути по­вним або неповним, правильним або спотвореним, позитив­ним або негативним.

Для дослідження типів праворазуміння важливим є уявлення про структуру об'єктивного права, що включає природне і позитивне право.

Природне право (jusnaturale) — це природжені, невідчужувані, невід'ємні, обумовлені природою людини, люд­ським розумом, загальними етичними принципами прави­ла поведінки, які існують незалежно від держави і поши­рюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати поза нею.

Позитивне право — закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначають­ся межі дозволеної та належної поведінки людей, а компе­тентними державними органами виносяться юридично обов'язкові рішення. Позитивне право є результатом дер­жавної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.

Принципова відмінність між двома протилежними ти­пами праворозуміння, які називають юридичним і легістським, пов'язана з розрізненням або ототожненням права і закону.

Легістське праворозуміння засноване на законі і на ото­тожненні права і закону. Право сприй­мається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади. Право зводиться до примусово-владних встановлень, до формальних джерел позитивного права (законів), за ме­жами яких права немає.

Юридичне праворозуміння — це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону. Право розглядається як об'єктивна міра свободи і справедливості, незалежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юри­дичний тип праворозуміння має два різновиди:

1) природно-правовий підхід, що виходить із визнання природного права, яке протиставляється праву позитив­ному;

2) лібертарно-юридичний підхід, який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності. Сутність цього підходу висловив В.С.Нерсесянц: «Право — математика свободи».