12. Захоплення українських земель інозем. Поневолювачами в 14 ст. Кревська унія.

У XIV — XV ст. країни Європи переживали період розвинутого феодалізму. Панівним класом скрізь був клас феодалів. Разом з тим у надрах феодальної системи зароджувалися капіталістичні відносини. Дальший економічний і політичний розвиток вимагав ліквідації феодальної роздробленості і об'єднання окремих земель в єдине ціле. На цій основі і на заході, і на сході Європи починають складатися централізовані держави у формі феодальних монархій. На Русі економічний розвиток і необхідність захисту країни від іноземних нападників зумовили об'єднання навколо Москви російських земель і створення в другій половині XV ст. Російської централізованої держави.

Центром об'єднання Русі стала Москва. Велику роль у її зміцненні відіграла перемога руських військ на чолі з московським князем Дмитром Івановичем (Донським) над ордами хана Мамая 8 вересня 1380 р. у битві на Куликовому полі на Дону. За часів великого князя московського Івана III (1462—1505) Москва виросла в столицю великої держави, до складу якої входила більшість російських земель. У 1480 р. російські землі назавжди визволилися від золотоординського іга.

Українська народність тоді через складні і важкі історичні умови не створила окремої держави. У боротьбі проти численних іноземних нападників за збереження своєї самобутності вона виявила високі зразки стійкості, мужності, наполегливості, витривалості, піднесла на високий рівень свою національну самосвідомість, героїчно відстоювала свою незалежність. У той час південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася українська народність, стали об'єктом активних зовнішньополітичних інтересів феодальних держав — Литви, Польщі, Угорщини.

Приєднання українських земель до складу великого Литовського князівства. БОРОТЬБА за Галицько-Волинські землі.

У литовських племен, що жили між Віслою, Німаном і Західною Двіною, внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження класового, феодального суспільства у середині XIII ст. створилася ранньофеодальна Литовська держава, яка стала називатися Великим князівством Литовським. Виникнення Литовської держави було прискорене необхідністю захисту від зовнішніх ворогів, особливо німецьких рицарів. Першим великим князем литовським став Міндовг (1230—1263 рр.). Один з наступників Міндовга великий князь Гедимін (1316—1341 рр.) завершив приєднання західноруських (білоруських) земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель.

Наступник Гедиміна великий князь Ольгерд (1345—1377 рр.), щоб зміцнити свою державу, поставив за мету приєднати до неї «всю Русь». У 1355—1356 pp. литовські війська зайняли спочатку Брянськ, а потім усю Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд здійснив похід своїх військ на Подніпров'я і, зайнявши Київ та вигнавши ординців, підкорив Київщину й Переяславщину, віддавши їх у володіння своєму синові Володимиру. Влітку того самого 1362 р. литовські війська повели наступ проти Орди і далі на південь. На берегах р. Синюхи, лівої притоки Південного Бугу, вони розгромили ординців. Поділля, яке раніше входило до складу Галицько-Волинського князівства і називалося Пониззям, тепер також було включено до складу Литовської держави.

У Галицько-Волинському князівстві після смерті в 1340 р. галицько-волинського князя Юрія-Болеслава великий князь литовський Гедимін примусив великих бояр проголосити князем його сина Любарта, поширивши таким чином вплив і на галицько-волинські землі. У тому ж 1340 р. Польща й Угорщина почали війну проти Литви за Галичину, яка тривала з перервами багато років. За угодами 1350 p., а потім 1352 р. між Польщею і Литвою Галичина була залишена за Польщею, а Волинь — за Литвою. У 1370 р. за угодою між Польщею й Угорщиною Галичина підпала під владу Угорщини, провінцією якої вона була до 1387 p., після чого її знову загарбала шляхетська Польща. У 1377 р. польські феодали захопили Західну Волинь (Холм і Белз).

Отже, на початок 60-х років XIV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України — Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. За Галичину і частково за Волинь ще велася боротьба.

Приєднавши більшість українських, білоруських та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою. Українські, білоруські і російські землі за територією й кількістю населення були в п'ять разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й вище щодо культурного розвитку. Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства. Руська мова тут стала мовою державною, нею писалися офіційні документи. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято в Литві. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством. Частина литовських князів і бояр розмовляли руською мовою, перейняли руські звичаї й православ'я.

Включення Буковини до складу молдавського князівства. Закарпаття під владою Угорщини.

У той час як більша частина українських земель була захоплена Литвою, в середині XIV ст. на землях між Дністром і Дунаєм, що входили до складу Київської Русі, а потім Галицько-Волинського князівства було створено після вигнання угорських загарбників самостійне Молдовське князівство з столицею в м. Сучаві (1359). До його складу входила й Буковина, де більшість населення становили українці. Молдовське князівство, а в його складі й Буковину, захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку XVI ст. воно потрапило в залежність від турецького султана. Закарпаття залишалося в складі Угорщини.

Кревська унія. Загарбання шляхетською Польщею Галичини.

Після смерті у 1377 р. Ольгерда великим князем литовським став один з його синів Ягайло. Проти нього виступили його брати й інші родичі. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею, якою вони намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Литовського князівства.

14 серпня 1385 р. недалеко від Вільна у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі навіки-віків литовські й руські землі, прийняти католицтво і охрестити все литовське населення «від мала і до велика».

Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною. У 1387 р. Польща при вирішальній участі литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.

Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити всі його землі на провінції Польщі. Проте внаслідок опору литовських феодалів, підтримуваних населенням, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати з Вітовтом у м. Остров угоду, за якою Литовське князівство зберігалося і його довічним правителем (намісником) на основі васальної залежності від польського короля був визнаний Вітовт (1392—1430), двоюрідний брат Ягайла. Через деякий час Вітовт почав титулувати себе великим князем, а за Городельською угодою 1413 р.польський король визнав, що й після смерті Вітовта Литовське князівство залишиться окремою державою на чолі з великим князем, хоча й збережкться його васальна залежність від пол. короля.