58.Національно-визвольний рух в Україні в іі пол..Хіх ст.

Українські землі перебували в складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Могутнім каталізатором визвольних процесів в Україні були реформи 60–70-х рр. в Російській імперії, що привели до ліквідації кріпацтва, поступового демонтажу феодальної системи та неминучих буржуазних соціально-економічних і політичних перетворень. Таким же імпульсом змін в Галичині була революція 1848 р. Характерними ознаками національного руху в другій половині ХІХ ст. були:1)відсутність власної політичної орієнтації, копіювання чужих зразків;2)домінування ідей федералізму та автономізму, концепції самостійності України перебували в зародковому стані;3)національний нігілізм (байдужість до національних проблем) тощо.

Тільки в 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух вийшов на якісно новий рівень, характерною ознакою якого була його політизація та творення українських національних партій. На політичну арену вийшло нове покоління діячів, яке не хотіло задовольнятись лише дозволеною урядом культурницькою діяльністю.

Перші українські політичні партії виникли в Галичині. Це були:

1. Русько-українська радикальна партія (1890 р.). [Лідери: І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Вперше постулат незалежності України був поставлений у книзі Ю. Бачинського “Украйна ірридента” (1895р.) та новій редакції РУРП (1895 р.)].

2. Українська національно-демократична партія (1899 р.). [Лідери: І. Франко, М. Грушевський. Наймасовіша і найвпливовіша].

3. Українська соціал-демократична партія (1899 р.). [Лідери: М. Ганкевич, Ю. Бачинський, С. Вітик].

4. Русько-український християнський союз (1896 р.). [С. Сембратович, галицький митрополит. Партія клерикального характеру].

Характерною ознакою політичного руху в Галичині було те, що тут на відміну від Наддніпрянської України, ідея політичної самостійності була домінуючою, вона стала гаслом українських змагань. Щодо українського національного руху в Російській імперії, то тут у 90-х рр. лише закладалась база, фундамент тих процесів, які принесли свої плоди десятиліттям пізніше.

На території Наддніпрянської України в 1891 р. виникло таємне товариство “Братство Тарасівців” (І. Липа, М. Байздренко, В. Боровик, М. Базькевич), яке вперше після Т. Шевченка заявило, що його мета – “дати Україні національну волю”. 1898–99 рр. відбулися два з’їзди студентських громад. І, нарешті, в 1900 р. в Харкові була утворена перша політична українська партія в Російській імперії – Революційна українська партія (РУП) [Лідери: Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський].

На прохання Д. Антоновича програму партії (РУП) підготував М. Міхновський. Вона вийшла окремою брошурою під назвою “Самостійна Україна,” де вперше була поставлена ідея незалежності України як програмна мета. На жаль, до 1917 року ця ідея не була пануючою в українському політичному русі, оскільки більшість українських політичних партій стояли на засадах федералізму та автономізму.

59.Народницький рух в Україні в 2 пол.Хіх ст..

В Україні у другій половині XIX ст. поряд з національним розгорталися суспільно-політичні рухи, що сформувалися на загальноросійському ґрунті. Так, у 60-ті pp. формується революційний рух, в якому переважно брали участь радикально настроєна молодь, представники різночинної інтелігенції – народники. Народники вірили в самобутній розвиток Росії – в те, що вона може уникнути капіталістичного шляху розвитку. На їх думку, Росія була ближче усіх інших держав до соціалізму, оскільки основою російського суспільства залишалася община, яку народники вважали зародком соціалістичних відносин. їх мета – селянська революція.

У діяльності народників можна виокремити три етапи:

– початковий (1859-1875 pp.), що проходив під гаслом «ходіння в народ», коли близько 3 тис. народників влаштувалися на різні роботи в селах, агітували селян, підбурювали їх до повстання. «Ходіння в народ» охопило майже всю Україну;

– на другому етапі, у другій половині 70-х pp., народники розгорнули масштабну пропагандистську роботу серед селянства та в містах. У цей час виникають народницькі гуртки в Києві, Одесі, Чернігові. В Києві створюється «Київська громада», до якої входили Віра Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Чигиринські селяни відмовилися платити податки, самочинно переділяли землі, послали ходоків до царя. Народники вирішили використати цю ситуацію – вони сфабрикували «царську грамоту», у якій закликали селян організовувати озброєні таємні дружини. Ці дружини повинні були у певний час піднятися на повстання. їх учасники збиралися на сходки, де обговорювали плани повстання. Однак 1877 р. змовники були викриті і заарештовані. До слідства притягнули понад тисячу селян, яких засудили до каторги і заслання. Народникам організаторам загрожувала смертна кара, однак їм вдалося втекти з тюрми. «Чигиринська змова» засвідчила неспроможність народників організувати селянський рух;

– на третьому, останньому, етапі (80-ті pp. XIX ст.) народники після невдалих спроб організації селянства поширили свою агітацію і на робітників. Так, у Києві в 1880 р. вони заснували «Південно-російський робітничий союз». На цьому етапі народники переходять до активної боротьби з самодержавством методом терору. Першою його жертвою став генерал-губернатор Трепов, в якого стріляла Засулич (1878 p.). 1879 p. народники розколюються на дві організації – «Народна воля», що намагалася запровадити політичну свободу в Росії шляхом терору, та «Чорний переділ». Після кількох спроб вбити царя Олександра II 1 березня 1881 р. в Петербурзі вони нарешті досягай своєї мети. Однак це тільки змінило ситуацію в країні на гірше, змовники були викриті й відправлені на шибеницю. Серед страчених був і уродженець України – геніальний винахідник, автор проекту реактивного космічного корабля М. Кибальчич. У 1885 р. народники з метою оживити свій рух зібрали в Катеринославі з'їзд, але невдовзі їх керівники були заарештовані, і народницький рух припинив свою діяльність.