47.Економічне становище Наддніпрянської України в 1 половині 19 ст.

Основою економіки Наддніпрянської України у першій половині ХІХ ст. було сільське господарство, у якому працювало близько 95% на початку і 89% населення у середині століття. У першій половині ХІХ ст. на українських землях переважало приватне поміщицьке землеволодіння, яке займало близько 75% усієї землі. Проте розміри земель тих володінь були різними: на Правобережній Україні переважали великі господарства, на Лівобережній та Південній Україні – невеликі маєтки. Головним виробником сільськогосподарської продукції було селянство, яке поділялося на дві основні групи:

· поміщицькі селяни, або кріпаки, перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Поміщицькі селяни чисельно переважали в губерніях Правобережної України;

· державні селяни .Вони були особисто вільними. Роль землевласника для цієї категорії селян відігравала держава, на користь якої вони повинні були сплачувати оброк, або коли їх разом із державними маєтками здавали в оренду . Державні селяни переважали на Півдні й на Лівобережжі.

Основними формами експлуатації селян були панщина, або відробіткова рента, та оброк у формах грошової й натуральної (продуктової) ренти. Переважною формою експлуатації поміщицьких селян і державних селян на Правобережжі у першій половині ХІХ ст. стала панщина. Хоча закон 1797 р. офіційно обмежував її 3 днями на тиждень, у реальному житті вона досягала 4–6 днів. Поміщики обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини давалося таке завдання («урок»), що його можливо було виконати лише за два-три дні.

Посилюючи експлуатацію селян, поміщики начебто досягали своєї мети і збільшували власні прибутки. Та водночас зубожіння основних виробників і занепад їхніх господарств, відсутність у селян-кріпаків стимулів до кращої праці, неможливість використовувати нову техніку робили економічне процвітання поміщицьких маєтків короткочасним і неминуче наближали їхній занепад. Зрештою, після нетривалого періоду розквіту у 30–40-х рр. кріпосницьке господарство опинилося перед загрозою кризи. Там, де використовувалася вільнонаймана праця, ситуація була протилежною. Економічні методи регулювання виробництва (зацікавленість працівника у результатах його праці) робили можливим ведення господарства інтенсивними методами (розвиток господарства без залучення додаткових ресурсів за рахунок покращання праці селян і якості виконаної роботи).

Розвиток промисловості. Початок промислової революції

Перша половина ХІХ ст. стала добою якісних зрушень у розвитку промисловості Наддніпрянської України, пов’язаних зі здійсненням промислової революції, яка розпочалася на цих землях у 30-х рр. Головним змістом промислової революції був перехід від мануфактури до фабрики. Мануфактури на українських землях у складі Російської імперії були підприємствами, заснованими на примусовій праці кріпаків. Тому перехід до фабрично-заводської промисловості, що ґрунтувалася на вільнонайманій праці, був одночасно і процесом руйнації феодально-кріпосницьких відносин.

Поряд з якісними відбувались і кількісні зміни: 1825 р. в Наддніпрянській Україні діяло близько 650 промислових підприємств, а 1861 р. їх стало вже 2330. На початку століття мануфактури засновувалися поміщиками, які мали для цього і гроші, і робітників-кріпаків, що працювали на них безплатно. Технічні вдосконалення й машини на них майже не використовувалися, оскільки на поміщицьких мануфактурах це не мало сенсу. Проте машини не лише витісняли ручну працю робітників, а й виробляли якіснішу продукцію, більшої кількості та меншої вартості. Тому, відмовляючись від закупівлі машин, володар кріпосницької мануфактури прирікав своє підприємство на поступовий занепад.

Особливо швидко відбувався процес промислової революції та переходу на використання вільнонайманої робочої сили в суконній промисловості. З 1805 р. до 1859 р. кількість суконних підприємств зросла з 27 до 160, при цьому в поміщиків на той час залишалося лише близько 30 підприємств. Основним центром суконної промисловості Наддніпрянщини стало селище Клинці на Чернігівщині, де 1860 р. існувало вже 9 суконних фабрик.

Зачинателями українського підприємництва в Наддніпрянській Україні історики вважають родину Яхненків із Черкащини. Голова роду, Михайло Яхненко, завдяки торгівлі викупив із кріпацтва себе і всю свою родину. У 20–30-х рр. ХІХ ст. його сини Степан, Кіндрат, Терентій та чоловік їхньої сестри Федір Симиренко орендували поміщицькі млини у Смілі та Умані, вели гуртову торгівлю худобою та хлібом. Вони заснували сімейну торговельно-підприємницьку фірму «Брати Яхненко і Симиренко.

Брати Яхненки і Симиренки здобули славу як перші українські цукрозаводчики. У 1843 р. вони спорудили перший в Україні та Російській імперії цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва. Небаченим для свого часу видовищем була головна семиповерхова цукроварня заводу. Одночасно було засновано невелику ремонтну майстерню, яка згодом перетворилася на один з найкращих за технічним оснащенням механічних заводів у Російській імперії. Завод було обладнано привезеними з-за кордону найдосконалішими верстатами, на яких працювали вільнонаймані працівники. Завод випускав техніку для цукроварень краю. Згодом тут було споруджено перші пароплави, що перевозили Дніпром зерно,– «Українець» і «Ярослав».

Процес формування кадрів промислових робітників відбувався повільними темпами, позаяк цьому заважало існування кріпацтва. Джерелами його формування були зубожілі державні селяни, розорені міські ремісники, сільські кустарі та відпущені на оброк поміщицькі селяни. Становище більшості робітників було дуже тяжким. Робочий день подекуди сягав 15 годин, заробітна плата була мізерною, а умови життя – просто жахливими. Отже, промислова революція вже на початковому етапі свого розвитку внесла суттєві зміни у структуру і характер промисловості Наддніпрянської України, проте для її подальшого розвитку необхідна була ліквідація кріпацтва, яке дедалі відчутніше стримувало розвиток суспільства.

Протягом першої половини ХІХ ст. змінювали місце і роль міст у суспільному розвитку Наддніпрянщини.

Міське населення Наддніпрянщини зросло за цей час утричі. Особливо швидко розвивалися міста Півдня.Міста були передовсім адміністративними центрами, і лише декілька стали навчальними і культурними осередками.

Під владою Російської імперії правовий статус і устрій українських міст зазнав історичних змін і став подібним до інших імперських міст. У 1831 р. було скасовано магдебурзьке право для всіх міст Наддніпрянщини, крім Києва, а 1835 р. його ліквідували й тут. Замість цього створювалися міські думи на чолі з міськими головами, діяльність яких контролювалася імперською адміністрацією. Найбільшим містом усієї Наддніпрянщини 1861 р. була Одеса (116 тис. жителів), яка завдяки своєму статусові порто-франко (відкритого порту з правом безмитної торгівлі) стала центром зосередження підприємництва і торгівлі європейського значення.

У першій половині ХІХ ст. склалася сільськогосподарська спеціалізація окремих регіонів Наддніпрянської України. На Лівобережжі поруч із зерновими вирощували тютюн і коноплі. Правобережна Україна була районом виробництва озимої пшениці. На Півдні розвивалося переважно тонкорунне вівчарство. Поглиблення спеціалізації сприяло розвиткові внутрішньої торгівлі. Товари, що вироблялися в Україні,– хліб, цукор, тютюн, вовну, сукно, шкіру тощо – продавали на ярмарках і в місцях постійної торгівлі – на базарах і в крамницях.

У складі імперії Наддніпрянщина перетворилася на ринок збуту товарів російської промисловості. На початку 50-х рр. третина всієї продукції текстильної промисловості спрямовувалася на українські ярмарки, де складала близько 90% збуту текстильних виробів. Натомість сировина для російських підприємств постачалася з українських земель. Наслідком цього був занепад української текстильної (зокрема суконної) промисловості у середині ХІХ ст.

Наддніпрянщина посідала важливе місце у зовнішній торгівлі Російської імперії. Багаті українські землі забезпечували 78% хлібного експорту і 55% вивозу вовни з імперії. Українська пшениця складала 81% продукції рільництва, що експортувалася через чорноморсько-азовські порти. Значну роль відігравали ці порти у ввозі (імпорті) закордонних товарів до імперії. Переважну більшість імпорту становили предмети розкоші, і лише в роки промислової революції їх значно потіснили машини і технічне устаткування. Митні служби забезпечували величезні прибутки, що надходили до імперської казни.