6 Травня 1686 р. В Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір - ,,Вічний мир’’.

***

У боротьбі проти турків і татар велике значення мали суходільні та морські походи на Крим і турецькі фортеці. В 60-х роках ХVII ст. таки походи очолювали Іван Сірко та Іван Ріг. Основні напрямки цих походів пролягли на Перекоп, Кафу, Бахчисарай, Акерман, Кизикермен, Тагин та інші фортеці. Сірко разом із Запорозькою Січчю не прийняв присяги цареві в 1654 р. Постійно організовував походи проти турків і татар. Навесні 1660 р. Сірко на чолі загону козаків завдав удару Очакову. У 1663 р. Сірко разом із командиром російського гарнізону на Запоріжжі Г. Косаговим здійснив два походи на перекопські укріплення і не дав татарам можливості об’єднатися з поляками. Успішним був похід Сірка та кошового Рога проти татар 1667 р. У 1677-1678 рр. Українські козаки на чолі з І. Самойлевичем разом із московськими військом обороняли Чигирин від Турків під час російсько-турецької війни (1677-1681) за правобережні землі України. У 90-х роках козаки планували здобути турецьку фортецю Азов. Відволікаючий удар завдався в пониззі Дніпра. Було здобуто 4 ворожі фортеці, що відкривало водний шлях до Чорного моря. 19 липня 1696 р. під час другого похода Азов було здобуто. Водночас активізувалися суходільні та морські походи запорозьких козаків на Крим, що сприяло бойовим діям під Азовом. Унаслідок азово-дніпровських походів південні рубежі України та Росії стали безпечними.

У другій половині XVII ст. народ України, як і раніше, боровся проти агресії Туреччини, Польщі та Кримського ханства. На при кінці XVII ст. українські землі було поділено між Росією, Польщею і Туреччиною. Автономія Лівобережної України регулярно обмежувалася. Політика козацької старшини та української шляхти, як і боротьба між гетьманами за владу, лише руйнувала державний лад України.

28.Соціально-економічне і суспільно-політичне становище Лівобережної України в 2 пол.Хvіі ст

Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини. У другій половині XVII ст. територія Гетьманщини неодноразово змінювалася, але незмінним залишався полково-сотенний устрій. По смерті Б. Хмельницького в Гетьманщині після обрання І. Виговського утвердилась республіканська форма правління, яка вже незабаром стала республікансько-олігархічною. Змінилась також і форма державного устрою. У першій половині 60-х рр. XVII ст. з єдиної держави Гетьманщина перетворюється на нестійке об'єднання (конфедерацію), що складається з Правобережної Гетьманщини, Лівобережної Гетьманщини і Запорожжя. У першій половині 70-х рр. XVII ст. козацький устрій на Правобережжі було ліквідовано, а Запорожжя фактично вийшло з підпорядкування гетьмана. Таким чином, започаткований Б. Хмельницьким устрій зберігся лише на Лівобережній Гетьманщині, а також частково поширився на новоосвоєні землі Слобідської України. На Лівобережжі існувало 10 полків, які у свою чергу, поділялися на сотні.

Органи влади. Створений Б. Хмельницьким державний апарат упродовж другої половини XVII ст. не зазнав суттєвих змін. Вища законодавча, виконавча й судова влада перебувала в руках гетьмана. У той же час відновилась практика скликання генеральних рад, які суттєво впливали на перебіг подій. Зросла роль старшинської ради, яка регулярно збиралася та розв'язувала всі важливі поточні справи. Керівні посади обіймала генеральна старшина, яка прагнула обмежити владу гетьмана. Генеральна канцелярія виконувала функції центрального органу управління державою. На місцях діяли полкові й сотенні органи влади. Судочинство залишалося без змін. Розпад Гетьманщини на три утворення негативно позначився на збройних силах. На початок 70-х рр. XVII ст. загальна кількість козаків Лівобережної Гетьманщини сягала ЗО тис, тоді як за Б. Хмельницького їх було 100 тис. Запорожжя могло виставити кілька тисяч козаків. Армія складалася з піхоти, кінноти та артилерії. Розпочалося створення підрозділів найманців.

Від кінця 50-х рр. XVII ст. посилилося втручання Московії у внутрішні справи козацької України для того, щоб зменшити повноваження й самостійність її державних органів влади. У 1662 р. московський уряд створив Малоросійський приказ, який давав згоду від імені царя на проведення виборів гетьмана, міг забороняти призначення на посади генеральної старшини й полковників, не дозволяв самостійних відносин з іншими державами, перебрав на себе вищу судову владу, контролював дії духівництва. Від кінця 50-х рр. XVII ст. розпочалося впровадження воєводської системи правління.

Соціальний устрій. Після Національно-визвольної війни соціальна структура козацької України істотно змінилася. Зникли польські магнати, шляхта, католицьке духівництво. Українська шляхта злилася з козацькою старшиною, утворивши привілейований прошарок суспільства. До нього слід також віднести і верхівку православного духівництва.

В останні десятиліття XVII ст. селяни, міщани, козаки стали втрачати завойовані ними соціальні й майнові права. Попри зміни, суспільство продовжувало зберігати становий характер. Воно поділялося на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані прошарки.

До привілейованого соціального стану належали:

ш козацька старшина, що виокремилась із козацтва й посіла панівне становище в суспільстві, мала політичну владу, землі та маєтності, які отримувала за свою службу, а з часом також спадкові маєтки;

- українська шляхта — панівний стан українського суспільства — швидко злилась із козацькою старшиною внаслідок поширення на неї старшинських прав і привілеїв;

- духівництво. Верхівка духівництва мала великі земельні володіння і залежних селян і суттєво відрізнялася за своїм становищем від простого духівництва — парафіяльних священиків;

- козацтво було особисто вільним, звільнялося від усіх державних податків і повинностей, крім несення військової служби за власний кошт, мало право на становий суд і спадкове землеволодіння.

Напівпривілеиованим соціальним станом було міщанство, що мало права і привілеї на самоврядування, становий суд, мало право займатися ремеслами, промислами і торгівлею, але було зобов'язано сплачувати податки і виконувати повинності на користь держави.

Непривілейованим соціальним станом було селянство, що в результаті Національно-визвольної війни здобуло особисту свободу і право змінювати місце проживання. Однак через те, що селяни не мали спадкової власності на землю, вони змушені були працювати на козацьку старшину, шляхту і монастирі, а також сплачувати по¬датки натуральними продуктами і грошима. У Слобідській Україні селяни сплачували податки до царської казни.

У середині кожного зі станів існував ще й майновий поділ.

Система землеволодіння. Господарський розвиток. Національно-визвольна війна суттєво вплинула на систему землеволодіння і, відповідно, на господарський розвиток українських земель, оскільки основою господарства залишалося землеробство.

У результаті Національно-визвольної війни селянство стало користуватися козацькими вольностями.На Лівобережжі села, розташовані на землях військового Скарбу, почали називатися вільними військовими селами, їхні жителі могли продавати, купувати, дарувати, закладати, передавати у спадок землю. Одночасно вони належали державі, на користь якої виконували повинності й сплачували податки. Землі козаків не підлягали військовому Скарбу, і тому вони не сплачували податків, але натомість власним коштом мали нести військову службу на користь держави. У разі ухилення козаків від служби вони виключалися з козацького стану і втрачали право на землю.

На Лівобережжі почала формуватися старшинська форма землеволодіння, яка за своєю суттю нагадувала шляхетську, дворянську. Старшинська земельна власність існувала у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова формувалася з царських і гетьманських пожалувань старшині на час обіймання нею посад; приватна — із пожалувань «на підпору дому» чи «ку¬польне» (повне) володіння. Таким чином, на Лівобережжі фактично відбувалася поступова ліквідація здобутків Національно-визвольної війни і відновлення феодального землеволодіння. Новими феодалами-землевласниками ставала козацька старшина.

У другій половині XVII ст. на Лівобережжі загалом спостері¬гається піднесення господарського життя. Провідну роль, як і раніше, відігравало землеробство. Цьому сприяли природні й кліматичні умови. Старшинські, монастирські господарства і господарства заможних козаків вирощували товарний хліб. Розширювалися посіви під технічні культури, зокрема коноплю. Товарного характеру поступово набувало садівництво і городництво. Важливе місце в господарстві посідало і тваринництво. Розводили велику рогату худобу, коней, овець, свиней. У цей час також швидко розвивалися і міста, перетворюючись на центри ремесла, промислів і торгівлі. Загалом на Лівобережжі налічувалося близько 50 міст. Такі великі міста як Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб мали магдебурзьке право, менші — ратушне. Поступово ремесло набирає рис дрібнотоварного виробництва. Досить помітним стає і розвиток торгівлі, формуються центри ярмаркової торгівлі. Основним торговельним партнером стає Московська держава.