25.Становище України після визвольної війни.Політика і.Виговського.Гадяцький договір.

Після смерті Богдана старшина, невдоволена політикою малолітнього гетьмана Юрка, не хотіла його слухати. Цим і скористався Виговський. Він розповів про це Хмельниченкові й порадив йому зректися булави. 24 серпня 1657 року на козацькій раді Юрась поклав булаву. Відмовились від гетьманства й Виговський, обозний Тимофій Носач та генеральний суддя. Ухвалено, що номінальне залишається гетьманом Юрко, аж до свого повноліття, а наказним гетьманом призначається Виговський, який підписуватиметься під універсалами «гетьман на той час». Виговського підтримали запорожці; він послав гінців до польського короля й кримського хана. На козацькій раді в Корсуні його затверджено гетьманом; рада просила царя схвалити ці вибори й гарантувати козацькі вольності. Московські воєводи та гарнізони мали розташуватися в козацьких полках, одначе гетьман і старшина боялись за автономію України. Після виборів старшина посіла своє керівне становище на Україні. Прибічниками Виговського стали його родичі: генеральний суддя Богданович-Зарудний, обозний Тимофій Носач, подільський полковник Іван Богун, переяславський — Павло Тетеря, прилуцький — Петро Дорошенко та інші. Щодо зовнішньополітичної діяльності гетьмана, то вона сприяла поліпшенню міжнародного становища Української держави. На початку жовтня укладено вигідний договір зі Швецією, хоча його реальна вартість була незначною, бо Швеція пішла на зближення з Річчю Посполитою. Було відправлено посольство до Порти з проханням заборонити ханові нападати на Україну, зроблено кроки до порозуміння з Кримом. Переговори з С. Беньовським завершилися домовленістю про те, що обидві сторони утримуються від ворожих дій і визнають кордон, який для України проходив рікою Случ, а для Польщі — рікою Горинь. І. Виговський та його найближче оточення добре розуміли, що чвари й розбрат між українцями часто інспірує своєю політикою Москва. на рубежі 1657—1658 рр. окреслився новий аспект у зовнішньополітичній діяльності Івана Виговського, що зумовлювався поверненням до Речі Посполитої. Як відомо, така політика зародилася під час міжусобної війни, потаємно спровокованої Москвою, яка оволоділа й Литвою і змушувала Річ Посполиту виконати необережно дану раніше обіцянку, про те, що польський уряд на найближчому сеймі ухвалить рішення, згідно з яким рід Романових буде визнаватися наступником католицької Речі Посполитої. Український гетьман побоювався такої комбінації. Гетьман розумів, що взаємини з Москвою зайшли в глухий кут і для виходу з цього становища шукав опори.

У 1658 р. у Гадячі І. Виговський підписав угоду з представниками польської держави. Згідно з нею Українська держава об'єднувалась з польською. У соціально-економічній сфері вона передбачала відновлення тих форм феодального землеволодіння, що існували до початку національно-визвольної війни поневолення селян і міщан, а також повернення панів до їхніх маєтків. Козакам, "як людям рицарським", підтверджувалися усі права і вольності. Вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції, здобували дозвіл на "виробництво напоїв". За гетьманським клопотанням щонайбільше по сто козаків з кожного полку могли здобути шляхетство. Разом з цим вони мали право жити лише в тих місцях, де були до 1648 р. Для карбування грошей з зображенням королівської особи дозволялося відкрити карбівню. В українських землях, згідно з договором, відновлювалися всі права православної церкви (куди "сягає мова народу руського"). Римська церква на території Руського князівства діставала однакові права з православною. Щодо унії, то в одних випадках передбачалося її збереження, в інших — вона підлягала ліквідації не лише в Україні, айв Литві та Речі Посполитій. Уніатам давали змогу вибрати віросповідання — грецьке чи римське. Щодо освіти, то дозволялося відкрити дві академії (з такими ж правами, як і краківська) і не обмежувалось відкриття середніх шкіл та друкарень. Зміст угоди свідчить, що вона, по-перше, узаконювала розподіл українських земель на дві частини і унеможливлювала їх об'єднання в межах національної держави. По-друге, докорінно змінювала чинний політичний устрій Української козацької держави і зводила нанівець її автономію. Уряд князівства втрачав самостійність у проведенні внутрішньої політики і позбавлявся права на зовнішню політику. В Варшві обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося "заприсяження". Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак віл енський єпископ, три великі гетьмани (2 коронні й 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посольської палати, наприкінці козаки (між ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).

Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.