18. Причини, характер і рушійні сили визвольної війни укр.. Народу середини 17 ст.

Після придушення козацько-селянських повстань (кін. XVI — перша пол. XVII ст.) польській владі здалося, що вона остаточно підкорила українців, оскільки збройні виступи на деякий час припинилися. Навіть роки від 1638 до 1648 року отримали назву «десятиріччя золотого спокою». Проте в сер. XVII ст. становище українського народу під владою Речі Посполитої стало особливо важким. В Україні не було жодної соціальної верстви населення, яка б не зазнавала утисків у правах. Тому спокій, що запанував після повстань не був довготривалим, адже існуючі протиріччя залишалися не вирішеними.

Національно-визвольна боротьба українців проти польського панування була обумовлена об'єктивними передумовами і причинами.

Передумови:

• Формування української ранньоновітньої нації, яка у межах Речі Посполитої фактично не мала шансів на повноцінний розвиток.

• Перетворення українського козацтва на провідну політичну силу, що виражала ідеї народу і внаслідок загострення протиріч між Україною і великодержавними амбіціями Польщі відігравала роль суспільного детонатора.

• Поширення ідей боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини, які набули поширення на той час у Європі.

Причини:

• Козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, змушували платити податки. За будь-яку непокору козаків кидали дов'язниць, де їх катували. Більш того — багатьох з них перетворювали на кріпаків.

• Посилюється гноблення селянства, яке дедалі більше ототожнюється з польським пануванням. Панщина на Наддніпрянщині досягла чотирьох днів на тиждень, у західних районах — шести. Крім панщини, селяни мусили виконувати й інші різноманітні натуральні та грошові повинності, а також працювати в маєтку феодала: стерегти панське майно, білити полотно, лагодити греблі, возити дрова тощо.

• Міщан українського походження усували від участі в міському самоврядуванні, натомість на посади брали іноземців.

• Чинилися перешкоди вступу українців до цехів, заняття ними ремеслом чи торгівлею.

• Збільшився тиск на православну церкву, звичайним людям насаджували уніатство або католицизм.

• Застосовувалися обмеження щодо освіти та вживання української мови.

1646 року Б. Хмельницький на запрошення французів разом із І. Сірком та козаками брав участь у воєнних діях проти іспанських Габсбургів. Того ж року відбулася подія, що значною мірою вплинула на хід історичних подій. За відсутності господаря на Суботів здійснив напад чигиринський підстароста Д. Чаплинський, який, пограбувавши хутір убив його наймолодшого сина та забрав жінку, з якою мав намір одружитися овдовілий Богдан. Варто зауважити: подібні випадки були звичним явищем з боку польської шляхти, тому Хмельницький спочатку намагався покарати підстаросту законними методами через короля, але всі прохання виявилися марними. Цей випадок остаточно переконав його необхідності докорінних змін у державі.

19. Розгром польсько-шляхетських військ вснеою-восени 1648

Жовті Води

Напередодні козацькі розвідники затримали двох жовнірів, полонені розповіли, що Стефан Потоцький з військом перейшов Жовті Води. Б.Хмельницький швидко вирушив йому назустріч.

29 квітня поляки насамперед стали табором, окопавшись. Стефан Потоцький сподівався утримати свої позиції до приходу головних сил. Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, підвезли гармати, порох, почали приступ. Поляки мали сильнішу артилерію, відбили напад запорожців. Розпочалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табір, почали його обстрілювати та періодично йшли на нього приступом: «день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день».

30 квітня 1648 року штурм польського табору розпочався наступом української піхоти при підтримці татарської кінноти. Питома вага татарської кінноти у штурмі польського табору була мінімальною, але перебування навколо табору її полків, готових до бою, стримувало проведення контратак польської кавалерії проти наступаючої козацької піхоти. Але поки що козацький штурм не мав успіху. У поляків на вежах було 10 гармат. Б.Хмельницький мав на той час всього 3 гармати-фальконети малого калібру. Бойові дії 30 квітня— 1 травня 1648 року показали, що такою силою польський табір не здобути.

8 — 9 травня татарська кіннота залишила Жовті Води, пішла в район зосередження на Інгульці, де хан збирав усі сили для допомоги Богдану Хмельницькому.

Польський табір залишався в облозі козаків. Богдан Хмельницький знав, що Дніпром проти нього йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, послані ними, тобто такі самі православно-руські люди, як і всі українці, лише зобов'язані службою польському королеви. Запорозький вождь зважився вплинути на їхні почуття, аби відірвати від поляків. Залишивши табір, Богдан Хмельницький поспішив до правого берега Дніпра, до урочища Кам'яний Затон, куди ввечері 3 травня підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. За допомогою таємних агентів Богдан Хмельницький зумів пробудити у реєстрових козаків таку ненависть до поляків, що вони повстали, ледь прийшовши до Кам'яного Затону, перебили своїх начальників Івана Барабаша, Вадовського, Ілляша Караїмовича та інших (полковнику Кричевському, як особистому другу Хмельницького, зберегли життя і свободу), вибрали наказним гетьманом Филона Джалалія, 4 травня об'єдналися з козаками, що стояли в таборі. До Жовтих Вод їх доставили на прохання Богдана Хмельницького кіньми Тугай-бея.

14 травня під час переговорів Хмельницький і Потоцький-молодший домовилися: поляки передають козакам всю артилерію з порохом та клейноди, їм дають можливість відступити. Насправді в табір приїхав сотник Кривоніс. Домовились про те, що він залишається в заручниках, а Стефан віддає всі гармати. Стефан розумів: без підтримки батька важко буде впоратись. Після цього поляки почали пригощати козаків горілкою, в табір йшли козаки, їх поїли, однак надвечір не було ні козаків, ні заручників. Вночі 15 травня польське військо вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки в умовах козацького оточення не «табором» з возовою рухомою обороною, а в інший похідно-бойовий порядок — так званого «старого польського шикування». Це шикування мало вигляд великого, порожнього всередині кінного чотирикутника, готового з кожного боку до негайної кавалерійської атаки. Стефан Потоцький просунувся на 8-12 км уздовж урочища Княжі Байраки.

Стефан не здогадувався, що в його тилу проходить татарське військо. На шляху відходу Кривоніс перекопав дорогу, приготувався у засідці. Коли на світанку Стефан почав рух, позаду почувся дикий крик, хмара стріл. По опису очевидця, стріли нищили і нівечили людей і коней. Почавши бігти вперед, Стефан потрапив на загін Кривоноса. Почалась битва, у якій «вода змішалась з кров'ю». Стефан загинув. Врятувався тільки один жовнір, який переодягнувшись в селянина, подав знак Миколаю Потоцькому про загибель сина. Битва мала велике політичне і воєнне значення. Перша перемога породила надії українського народу до виходу з-під польського ярма. Надбанням військового мистецтва Богдана Хмельницького є застосування загону, сформованого з татарської кінноти, що прикривала головні сили козацької армії, i розгрому ворога частинами.

Корсунська битва

14 (24) травня 1648 року Хмельницький вислав наперед полк Кривоноса та частину татар із наказом затримати противника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Увечері цей полк розпочав дії за Россю, у тилу Потоцького. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня, козаки Кривоноса загатили ріку Рось, щоб полегшити доступ до польського табору.

На світанку 15 (25) травня у район Корсуня підійшла основна козацько-татарська армія і переправилась через Рось, скупчившись у Корсуні. Військо Б. Хмельницького мало понад 15 тисяч козацької піхоти і кінноти, 26 гармат. З ним були також не менше 3 тисячі татарської кінноти.

Довідавшись про підхід Хмельницького, Микола Потоцький наказав запалити фільварки. Вогонь швидко перекинувся на Корсунь, випаливши ціле місто, за винятком замку та церкви. Увесь день пройшов у розвідувальних операціях та перестрілках невеликих загонів.

Пізно ввечері 15 травня у наметі М.Потоцького відбулася військова рада. Серед командування військ Речі Посполитої одностайності не було. Польний гетьман Мартин Калиновський та інші досвідчені воїни радили зміцнити табір і відбиватися. Проте більшість на чолі з Миколою Потоцьким, налякані перебільшеними чутками про чисельність татарської кінноти, наполягали на відступі. Врешті-решт, зважаючи на перевагу козаків і татар у живій силі, відсутність допомоги та провізії, було вирішено на світанку наступного дня відступити на Богуслав під захистом табору з возів.

Про наміри ворога Хмельницький дізнався від козака-розвідника Самійла Зарудного, який за його дорученням виконував роль провідника урядових військ. Аби перерізати їм шляхи відступу, був відряджений Корсунський полк на чолі з Кривоносом, який вранці 16 (26) травня зупинився у березовому гаю, в урочищі Горохова Діброва (поблизу с. Виграєва за 8–10 верст від Корсуня) із піхотою й 10 гарматами. Козаки перекопали шлях глибокими ровами, завалили стовбурами дерев, а у хащі поставили гармати.

На світанку 16 (26) травня, під захистом табору з возів, військо Речі Посполитої рушило з-під Корсуня по Богуславському шляху. Козаки і татари пропустили його, однак супроводжуючи, тиснули з флангів і тилу. Кілька разів зчинялася перестрілка. Опівдні урядові війська, зазнавши відчутних втрат, увійшли у балку, густо зарослу лісом і чагарником. Там командири урядових військ сподівалися зменшити перевагу татарської кавалерії і уберегти себе від стріл та куль.

Долаючи перешкоди та яруги під постійним обстрілом козаків і татар, сили Речі Посполитої наблизились до пагорбів, між якими проходила широка (близько 3,5км) і глибока балка. Затиснуте ліворуч болотом, а праворуч кручами, шляхетське військо наткнулося на перекоп та завали на шляху і змушене було зупинитися. Схил балки був таким урвистим, що, під час спроб обійти перешкоду, вози переверталися. Табір утратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, бо вози застряли в багні. Тіснота не дозволила стати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини.

У цю мить, козаки Кривоноса, які засіли в заздалегідь викопаних шанцях, вдарили спереду і з флангів. Раптовий вогонь гармат і самопалів спричинив паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки самого Хмельницького і татари Тугай-бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена.

Битва завершилась близько другої-третьої години дня. Переважна більшість солдат противника загинула. До полону потрапили 80 великих вельмож, разом із гетьманами Потоцьким і Калиновським, 127 офіцерів, 8520 жовнірів. Козаки захопили обоз, 41 гармату, багато вогнепальної і холодної зброї, військові припаси. Татарська кіннота переслідувала втікачів понад 30 км. З усього війська від полону й загибелі врятувалося тільки 1,5 тисячі чоловік.

Незабаром Б. Хмельницький з усім військом, рухаючись понад Россю, підійшов до Білої Церкви. Відсвяткувавши перемогу і укріпивши місто, він відпустив полки на відпочинок, а сам переїхав до Чигирина.

Пилявці

Під Пилявцями, на правому березі ріки Ікви (за іншими даними Пиляви) українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил української армії, розташувалась кіннота Максима Кривоноса. Козацька піхота, зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки і збудувала на ній шанці. 9(19) вересня 1648 надійшло польське військо і стало табором на протилежному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 11(21) вересня 1648 запеклими боями за греблю через річку Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Йордана і Осінського розпочали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави, що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу.

Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13(23) вересня 1648 у козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 15(25) вересня 1648, а гучні вигуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оманупольське командування. Вранці 13(23) вересня 1648 українська армія (лівим флангом командував Кривоніс, центром — I. Чорнота, правим —Карпо Півторакожух) вишикувалась в бойові порядки на полі бою. Першими нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужній натиск ворожих хоругв, українська піхота при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись всезростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилось підготуватись до відходу табором. Під вечір в погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14(24) вересня 1648 польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу.

Українська армія захопила всю ворожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз з матеріальними цінностями. Загальна вартість трофеїв перевищувала 7 млн. злотих. Блискуча перемога української армії в Пилявецькій битві мала велике воєнно-політичне значення. В результаті Пилявецької битви польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».