3.2. Функціональна школа (б.Малиновський і ін.)

Функціональна школа, функционалізм, напрям в буржуазній етнографії, що склався в 1920-х рр. головним чином у Великобританії і її колишніх домініонах. Засновники і головні теоретики — Б. До. Маліновський і А. Р. Радкліфф-Браун . На відміну від еволюційної школи і діффузіонізма Маліновський і представники Ф. ш. (Р. Ферт, Е. Еванс-Прітчард і ін.) розглядали культуру кожного народу не як механічне поєднання пережитків і запозичень, а як систему «інститутів» (норм, звичаїв, вірувань), покликаних виконати необхідні суспільні «функції» (звідси назва школи). Порушення якої-небудь функції приводить до руйнуванню соціального організму в цілому. Теоретичні дослідження функционалісти поєднували із збором етнографічних матеріалів. Метод послідовників Ф. ш. був однобічним: вони враховували лише «синхронне» функціонування культури, ігноруючи необхідність історичного підходу до проблем суспільного розвитку. Дослідження Ф. ш. були використані голений.(британський) колоніальною адміністрацією («непряме управління» через місцевих вождів, консервація архаїчних меж культури). Метод і теоретичні побудови Ф. ш. у соціології розвинені і частково переглянуті прибічниками структурно-функціонального аналізу, в етнографії — структуралістами (Е. Ліч, Ст. Тернер).

Незважаючи нате, що дана етнографічна школа починає бути популярною в 20-ті роки, величезний вплив на неї зробив французький соціолог Е.Дюркгейм. В основі напряму лежить ідея культури як цілісного і єдиного освіти, в якій кожен елемент відіграє

важливу роль, а руйнування одного з них, може її порушити. Основоположниками даної концепції є Б.Малиновський (культура служить потребам індивіда) і А.Редкліфф-Браун (культура служить всьому суспільству). Б.Малиновський виділяє три види основних людських потреб: базові (їжа та ін); похідні (розподіл продуктів життєдіяльності, в захисті поселень, контролю народжуваності), інтегративні (закони, релігія та ін.)

4.1. Фольклор як предмет культурології.

Основними формами існування культури є явища, які у сучасній філософсько-культурологічній літературі позначаються поняттями “фольклор”, “народна культура”, “масова культура” та “національна культура”.

Фольклор як безпосеердній спадкоємець найдавніших форм людської культури доніс до наших днів естетичні уявлення минулих поколінь, вивірений століттями художній досвід. Виражаючи рівень свідомості й світовідчуття народну, фольклор зберігає в кожну історичну епоху значення первинної художньої переробки сукупного чуттєво-практичного досвіду й є складним естетичним, художнім і соціальним явищем.

Термін “фольклор” з’явився в сер. ХІХ ст. Його запропонував англійський вчений В.Томс для позначення матеріалів старовинної поезії, обрядів, вірувань. Але вже задовго до нього в німецькій науковій і художній літературі існцвали аналогічні терміни.

Фольклор досить часто називають “усною творчістю народу”, “народною поетичною творчістю”, “уснопоетичною творчістю народу”. Тому немає нічого дивного и тому, що як у минулому, так і нині поняття “фольклор” ототожнюється з поняттям “народне мистецтво”, “народна культура”. Водночас надмірне розширення поняття “фольклор”, ототожнення його з поняттям “народне мистецтво”, “народна культура” може призвести до помилок методологічного характеру. Поняття “фольклор” і “народне мистецтво” – не тотожні”. ФОльклор, безсумнівно, є народним мистецтвом, але не все народне мистецтво – фольклор. Ця думка не нова і була висловлена вже П.Куаро. Він вважав, що все фольклорне – народне; але народне – не обов’язково фольклорне.

Нині, коли йдеться про збереження національних традицій, відродження духовності й національної самосвідомості, особливої уваги набуває вивчення традиційних і сучасних форм народної творчості. Важливо проводити грунтовний науковий і культорологічний аналіз як словесно-музично-хореографічних, так і класичних жанрів і видів традиційної народної творчості. Їх цінність не підлягає ніякому сумніву.