13.1. Фольклористика, етнографія, етнологія: співвідношення дисциплін.

Фольклористика — наука, що вивчає фольклор: його сутність, тематику, специфіку, закономірності, особливості та взаємозв'язок з іншими видами мистецтва.

Досліджує загальнотеоретичні проблеми фольклору, історії фольклору та фольклористики, закономірностей і динаміки розвитку поетики, жанрів і видів художнього відтворення дійсності, генези художнього мислення, ідейно-художньої структури міфологічного мислення у традиційній культурі, ритуального контексту фольклорної жанрології, фольклоризму певного етапу літературного процесу чи творчості окремого письменника.

• вивчення системи жанрів фольклору;

• типологія художньої структури народнопоетичних творів;

• еволюція символіки й образності;

• традиції і новаторство народного поетичного мислення;

• контамінація української дуалістичної традиції та християнства у фольклорі;

• історія вивчення розвитку жанрових систем фольклору;

• фольклорно-літературні взаємини; синхронний та діахронний підходи;

фольклоризм у літературі;

Етнологія (етнос — народ, логос — наука, вчення) — наука про пізнання народів, прогресу і цивілізацій. Вживається як рівнозначний з етнографією, або позначає окрему дисципліну. У науковій обіг термін «етнологія» був введений ще 1784 p. А. Шаванном, проте справжнє поширення він набув лише у першій половині XIX ст. завдяки роботам В. Едвардса і Андре-Марі Ампера. У різних наукових школах та у різні періоди етнологія мала неоднозначний статус: і як наука про народи на відміну від антропології — науки про людину, і як частина соціальної антропології, і як дисципліна описова і, навпаки, теоретична галузь знання. Згідно з найбільш усталеною концепцією (К. Леві-Строса) етнологія є проміжним етапом у процесі наукового пізнання людини взагалі.

Етнографія (від грецького етнос — плем'я, народ; графо — пишу) — суспільствознавча наука, об'єктом дослідження якої є народи, їхня культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства. Концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.Це історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв. Вона тісно зв'язана з власне історією, археологією, мовознавством, фольклористикою. Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу — це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

Етнографія позначає науку описову, а етнологія — загальнотеоретичну, яка розв'язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису.

13.2. Дитячий фольклор у зарубіжних дослідженнях.

Дитячий фольклор став об’єктом зацікавлення, збирання та накового осмислення ще німецьких філологів у часи романтизму 18-19 ст. Первинна орієнтація на збирання творів дит. ф. була закономірною, а укладання збірок ставало поштовхом до теоретичних узагальнень.

Людвіг фон Арнім і Клеменс Брентано 1808 р. опублікував збірник «Чарівний ріг хлопчика», у якому поєднувались записані твори від інформантів, з друкованих джерел, розповідей друзів, або спогадів з власного дитинства. Після виходу цієї хрестоматії почали укладатись збірники німецького дит. ф. Твори дит. Ф. друкувались у календарях, часописах, газетах, з яскравими ілюстраціями що викликало інтерес до дит.ф.

На новий рівень дослідження виходить у другій пол. 19 ст. коли здійснюються спроби тлумачення та систематизації творів. Однією з вдалих спроб типологічного аналізу фольклору в межах міфологічної школи була праця Ф.Бьоме “Німецькі дит. пісні та ігри”. Дослідник не лише зібрав а й запропонував класифікацію, проаналізував походження та структуру окремих пісень на предмет язичницьких реліктів уявлень та міфів.

Розвиток педагогічної науки знову спричинив поштовх до вивч дит. ф. Праця Елен Кей Вік “Дитинство”, у якій дит. ф. різко протиставлений обов’язковій програмі навчання у середніх школах, стала взірцем поваги до особистості дитини, свободи її самовираження. Водночас дослідниця звернула увагу на те що твори шкільного репертуару часто стають ключовим елементом дитячого фольк. та культури.

ХХ ст.: дослідження дит. ф. в працях Курта Франца, Рут Лорбе, Ернеста Борнемана та ін. У них окреслено саме поняття дитячий фольклор, зроблено типологію жанрів, подано їх характеристику. Обгрунтовано необхідність відмовитися від цензури при укладанні збірників, бо істина дит. ф. лежить на вулиці.

Перші серйозні досл в англо-амер. традиції припадають на кінець 19 ст. Це зібрання Аліси Берти Гром “Традиційні ігри Англії Шотландії та Ірландії” та зібрання “Ігри та пісні американських дітей” Вільгельма Ньюела. Аліса Гром разом з чоловіком була редактором багатотомного словника британського фольклору, вона орієнтувалась на аналіз традиційних ігор як джерел для реконструкції ідей і побуту примітивних народів. Але вона орієнтувалась на спогади інформантів а не на спостереження за дітьми, тому це створило штучність її зібрання, у якому містились лише «правильні» факти дит. ф., а «непристойні» залишились поза увагою. Ігри та пісні американських дітей Вільгельма Ньюела, зміг зібрати дит мелодії, ігрові правила, та рухи не тільки зі слів дорослих, а й від дітей, групував матеріали функціонально на відміну від Гром (за алфавітом).

Внесок у збир англомовного фольк зробили Джозеф Страт (спортивні ігри), Джеймс Холліуел (дит вірші та оповіді), У.Ніколсон, фіксував легенди, байки про привидів, пісні, ігри, вірші. Важливими є дослідження Маргарет Мід, яка досліджувала процес дорослішання на острові Самоа, Новій Гвінеї, Індонезії, здійснила порівняльні дослідження систем виховання (стаття “Культура і світ дитинства”, “Культура і спадкоємність”). Дослідження конфлікту між поколіннями. На її думку в історії людства можуть існувати три типи культур, зважаючи на взаємини дітей та дорослих: постфігуративні, коли діти навчаються у своїх предків, конфігуративні, коли і діти і дорослі вчаться у своїх однолітків. Саме в таких культурах відзначається посилення значення субкультур, і внаслідок-виникнення конфліктів поколінь. Третій тип – префігуративні, коли дорослі вчаться у дітей.

Пожружжя Опі уклали Оксфордський словник дитячої поезії, дослідили дит. тв. У книжці “Мудрість і мова школярів» (5 тис. інформантів з 70 регіонів ВБ), вперше продемонструвала багатство жанрів дитячного фольклору.