62. Англія в 50–60-х рр. Хіх ст. Друга парламентська реформа

У 50-60-х роках XIX ст. першість Англії у світовій промисловості і торгівлі сягнула своєї вершини. Переваги, пов'язані з більш раннім завершенням промислового перевороту, а також використання ресурсів колоній забезпечили британським підприємцям монопольне становище на світовому ринку. Наприкінці 60-х років Англія видобувала вугілля в 5 разів більше, ніж Німеччина, і в 4 рази більше, ніж СІЛА. У 1860 р. вона переробляла на своїх фабриках стільки бавовни, скільки всі інші країни світу разом узяті. У середині XIX ст. в Англії було зосереджено половину світового виробництва чавуну, вугілля і бавовняних тканин. Країна стала найбільшим експортером машин і устаткування, своєрідною «майстернею світу».

Важливу роль у прискоренні промислового розвитку Англії відіграла відмова від протекціонізму і перехід до вільної, безмитної торгівлі. Це відбулося після скасування в 1846 р. «хлібних законів» і останніх мит на ввезення товарів. Не боючись конкуренції на власному ринку, англійські підприємці використовували безмитну торгівлю (фритред) як засіб економічної експансії. Використання машин дозволяло виробляти дешевші товари, конкурувати з якими не могла жодна країна. У 60-х роках XIX ст. Англія домоглася підписання ряду дуже вигідних торговельних угод із Францією, Італією, Австрією і німецькими державами, заполонивши ринки цих країн дешевою промисловою продукцією.

Швидкому прогресу промисловості й торгівлі Англії сприяв розвиток транспортної мережі. У 50-60-х роках залізничний транспорт став основним у суходільних перевезеннях, а пароплави витісняли вітрильні судна. Англія будувала торговельні кораблі на замовлення багатьох країн, які використовували їх для перевезення товарів до найвіддаленіших частин світу.

Величезні багатства потрапляли до Англії з її заморських колоній. Водночас англійські підприємці одержували значні прибутки від своїх іноземних капіталовкладень. Найбільші банки надавали позики іншим країнам, вкладали гроші в будівництво фабрик, заводів і залізниць за кордоном. Англія перетворилася на «світового банкіра». Фунт стерлінгів став головним засобом міжнародних розрахунків, а Англійський банк - світовим центром фінансових угод.

Противники скасування «хлібних законів», великі землевласники пророкували занепад сільського господарства, якщо запровадити вільну торгівлю. Але цього не сталося. Величезний попит на продукти харчування і сировину для фабрик давали можливість лендлордам і фермерам-підприємцям збільшувати посівні площі та застосовувати нову техніку і хімічні добрива. Внаслідок цього врожайність в Англії стала набагато вищою, ніж у сусідній Франції. Сировиною і продовольством Англію також постачали її колонії.

50-60-ті роки XIX ст. стали не лише періодом розквіту британської економічної могутності, а й остаточного утвердження парламентської монархії. Палата громад, що відкрила в 1832 р. двері для буржуазії, до середини XIX ст. витіснила на другий план палату лордів і звела до мінімуму поітичний вплив королівської влади. Англійська монархія зберегла певні важелі впливу на політичне життя країни. Королева призначала прем'єр-міністрів, хоча і змушена була вибирати їх поміж лідерів парламентської більшості. Уряд зобов'язувався інформувати її про будь-які більш-менш важливі зміни у внутрішній і зовнішній політиці.

З 1837 по 1901 р. трон Великобританії посідала королева Вікторія, яка стала символом Англії у добу найвищого піднесення її могутності. Вступивши на трон недосвідченою дівчиною, Вікторія швидко засвоїла парламентські традиції і конституційні звичаї. Поступово стали виявлятися такі риси її характеру, як наполегливість і владність. Вона високо цінувала свої права і нікому не дозволяла зазіхати на них. Вікторія відправила у відставку міністра закордонних справ, лідера вігів лорда Пальмерстона лише за те, що він поспішив визнати бонапартистський переворот 2 грудня 1851 р. у Франції, не поінформувавши її про це. Королева не конфліктувала з парламентом і не зазіхала на його повноваження. Але всі прем'єр-міністри Англії починали листи до неї словами «Смиренно виконуючи свій обов'язок» і робили свої доповіді стоячи.

До середини XIX ст. в Англії остаточно утвердилася парламентська двопартійна система, за якою влада в країні переходила від однієї політичної партії до іншої. У цей час за традиційними британськими партіями закріплюються нові назви: торі стали називатися консерваторами, а віги - лібералами. Поступово змінювався і соціальний склад партій. Консерватори, як і раніше, спиралися на земельну аристократію та англіканську церкву, але згодом до них прилучилися великі судновласники і підприємці, пов'язані з колоніальною торгівлею. Серед лібералів було також чимало земельної знаті - лендлордів, але з 30-х років XIX ст. соціальний склад партії дедалі більше змінювався за рахунок торгово-промислової буржуазії. Розкол торі під час скасування «хлібних законів» надав можливість вігам відтіснити їх від влади. Упродовж 1846-1868 рр. консерватори перебували при владі не більше трьох років. Протягом решти часу влада знаходилася в руках ліберальних кабінетів, які охочіше від торі йшли на проведення політичних реформ, що розширювали вплив і права буржуазії.

Із зростанням економічної могутності для буржуазії дедалі обтяжливішим було становище, коли її інтереси в парламенті представляли спадкові політики-аристократи. Тим більше, що лідери вігів - лорди Пальмерстон і Рассел - стали чинити опір подальшим реформам. Тому в 50-х роках XIX ст. буржуазне крило вігів відкрито виступило з вимогою подальшого розширення виборчого права та проведення нової парламентської реформи. Смерть Пальмерстона в 1865 р. прискорила неминучий процес перетворення ліберальних вігів на партію торгово-промислової буржуазії. Ці зміни пов'язані з ім'ям міністра фінансів багатьох вігських кабінетів Вільяма Гладстона, який після смерті Пальмерстона став фактичним керівником Ліберальної партії Великої Британії.

Зовнішня і колоніальна політика Англії

Досягнувши великих успіхів , ніж інші країни , у війнах кінця XVIII - початку XIX в . , Англія стала впливовою державою світу. Промислове перевага зміцнило її провідне становище у світовій політиці. У 30- 60 -х роках зовнішня політика країни пов'язана з ім'ям лідера вігів Пальмерстона , який протягом 10 років був членом уряду і майже стільки ж часу обіймав посаду прем'єр -міністра. Цей дипломат наполегливо проводив традиційний британський курс на збереження політичної рівноваги в Європі. Це дозволяло Англії без перешкод "правити морями" , стверджувати свою торгову гегемонію і розширювати колоніальні володіння. Принципи зовнішньої політики Англії Пальмерстон сформулював чітко: " У Британії немає ні вічних союзників , ні постійних друзів. Вона має лише постійні інтереси". Керуючись цим правилом , всі англійські уряду , ліберальні і консервативні , з рідкісною одностайністю прагнули послабити політичних суперників і усунути конкурентів із зовнішніх ринків .

В інтересах торгової та промислової буржуазії Англія вела активну колоніальну експансію. Найважливішим у Британської колоніальної імперії була Індія - країна з майже 300 -мільйонного населення . У 1857-1859 рр. в Індії спалахнуло потужне визвольне повстання , але воно було жорстоко придушене англійськими військами. Не менш суворо розправлялися колонізатори і з населенням інших своїх володінь. У новій Зеландії чисельність місцевих жителів - маорі - внаслідок винищувальних воєн скоротилася втричі . В Австралії та на острові Тасманія колонізатори відтісняли корінне населення в посушливі райони і цим прирікали на вимирання.

Землі , які звільнилися , заселялися колоністами з Англії , і незабаром в Канаді , Австралії та Нової Зеландії стало переважати біле населення . Переселенці освоювали нові території , ставали покупцями англійських фабричних товарів . Колонії були джерелом сировини і продовольства , туди їхали ті , для кого не знайшлося роботи на батьківщині. У 50- 60 -х роках XIX ст. Англія вела загарбницькі війни в Китаї , Японії , Ірані та Ефіопії , нав'язуючи урядам цих країн нерівноправні торговельні договори . Але спроба англійських військ в 40 -х роках XIX ст. увірватися в Афганістан зазнала невдачі. У 60 -х роках колоніальна експансія Англії поширилася на Афріку.Безжалостно пригнічуючи найменший опір у колоніях , де основне населення становили корінні жителі , англійський уряд йшло на поступки там , де переважали переселенці. Правлячі кола Великобританії побоювалися повторення подій кінця XVIII в . , Які привели до втрати більшої частини їх північноамериканських володінь. У 1867 р. найбільша англійська колонія Канада отримала статус домініону - самоврядної території . Часу губернатори, призначені королевою , мали управляти Канадою за посередництва уряду домініону і за згодою канадського парламенту. У 50- 60 -х роках XIX ст. право створювати власні представницькі установи отримали також інші " білі колонії" Англії - Капська земля , Наталь , Австралія і Нова Зеландія . Однак суті колоніального панування це не змінювало . Прикладом була перша англійська колонія - Ірландія . Незважаючи на формально рівне з Великобританією становище в складі Сполученого Королівства , Ірландія залишалася її сировинним придатком і джерелом дешевої робочої сили. Майже вся земля на " Зеленому острові " була власністю англійських лендлордів , а ірландці - безправними її орендарями. Користуючись своїм становищем , великі землевласники постійно збільшували орендну плату , без жалю зганяли дрібних орендарів із землі за несплату , прирікаючи на голодну смерть людей , позбавлених засобів до існування. Через голод і хвороби в Ірландії гинули сотні тисяч селян. Багато хто з них покинули батьківщину і емігрували за кордон.

Парламентська реформа 1867

У 1867 р. була проведена друга парламентська реформа . Вибірниками ставали все квартиронаймачі у містах , які сплачують 10 фунтів стерлінгів на рік , тим самим право виборчого голосу отримала привілейована частина робітників , і кількість виборців в Англії збільшилася вдвічі , а в Шотландії - втричі. Більше того , була ліквідована множинність голосів для осіб , які сплачували прямі податки , що мали вклади в банках , для власників державних облігацій . Сталося і незначне зниження майнового цензу в графствах з 15 до 12 фунтів стерлінгів. Крім того , в 1868 р. було проведено перерозподіл місць. Відповідний закон передбачав розширення кордонів графств і боро ( 58 англійських боро ) .

Згідно з новим законом 46 « гнилих містечок » позбавлялися свого представництва в парламенті. Такі великі міста , як Ліверпуль , Манчестер і Лідс , отримали право на третю представника . Було збільшено і число представників від Лондона. Відзначимо , що в біллі присутня цікава поправка . В округах , від яких до парламенту входило по три депутата , кожен вибірник міг голосувати тільки за двох. Розрахунок був на те , що прихильники лібералів витратять голоси на двох своїх найбільш популярних кандидатів , а консерватори в підсумку забезпечать собі по одному місцю в таких традиційно ліберальних центрах , як Бірмінгем , Шеффілд і Лідс [см.: Blake , 474 ] . Крім того , було збільшено число шотландських членів в палаті громад до 60 осіб [см.: Некрич , Поздеева , 22-23 ] .

Таким чином , реформа 1867 майже подвоїла електорат : до колишніх 1 млн 57 тис. виборців додалися 960 тис. чоловік. Крім того , зробивши ліберальний білль радикальнішим , консерватори придбали на тривалий час симпатії робітників. Видатні консерватори Нортон і Огей вважали , що консерватори не надто довго схилялися до обструкції білля про розширення прав , так як вони вчасно усвідомили віяння часу , пристосували їх до своєї партії , і зробили це зі знанням справи [см.: Ingle , 33 ] .

Однак правом виборчого голосу могло користуватися далеко не все чоловіче населення країни , не кажучи вже про жінок. Потенційний виборець зобов'язаний був сплачувати певну суму податків , а також проживати на одному місці протягом дванадцяти місяців з моменту реєстрації (міські робітники, як правило , знімали квартиру на строк не більше одного року , оскільки часто міняли роботу). Дане обмеження « викидало за борт » великий пласт виборців. На підтвердження цього можна навести ситуацію , що склалася в таких областях , як Південний Ланарк , Західний Рідінг , Північний Ланарк і Ессекс , де зазначена проблема загострилася через промислової міграції [см.: Seymour , 1915 , 293 ] . Голова Асоціації корабельних теслярів на Клайда роз'яснив це питання [см.: Hansard , 1552 ] .

Так , в околицях Патріка проживало 94 тис. осіб , більшість яких становили кваліфіковані робітники. З них 19 442 жителів володіли правом голосу при виборах в муніципальні установи , але тільки 3 426 чоловік мали право голосу у політичних питаннях країни. Це було обумовлено змінним характером їх роботи , оскільки великі господарства переїжджали на дешевші землі [см.: Ibid. ] .

Іншими словами , назріла необхідність чергового розширення виборчого права , охоплення ним нових верств населення , а саме сільськогосподарських робітників. Необхідно відзначити , що питання про виборчі права для сільськогосподарських робітників викликав багато критичних міркувань про «сільському бовдурів » (так називали сільських жителів) , його політичної натурі і користь , яку він міг принести своїм голосом. У пресі і памфлетах часто повторювалося такий вислів , як « черв'як сквайра » [см.: Pall Mall Gazette , 4 ] .

Деякі публіцисти вважали, що при наданні всьому сільськогосподарському співтовариству права голосу будь-яке наступне перерозподіл місць повинно працювати проти аграрних графств і маленьких непромислових адміністративних округів , проти Південної Англії і на користь шахтарських і промислових районів.