56. Політичний розвиток Франції в останній третині хіх ст. Конституція 1875 р.

Хоча Францію було проголошено республікою ще 4 вересня 1870 р., питання про визначення її політичного ладу довго не вирішувалося. Більшість у Національних зборах становили монархісти, до них належали перші президенти країни - Тьєр і Мак-Магон. На французький престол претендували відразу три династії - Бурбони, Орлеани і Бонапарти. «Республікою без республіканців» називали країну в цей час. Проте Франція виявилася більш республіканськи налаштована, ніж вважали її правлячі кола, і в 1875 р. республіка здобула нову конституцію. За Конституцією 1875 р. законодавчу владу було віддано парламенту - Національним зборам, що складалися з двох палат: палати депутатів і Сенату. Останній обирався на 9 років і кожні три роки оновлювався на одну третину. Палату депутатів Обирали на 4 роки з чоловіків, що досягли 21-річного віку і мешли у виборчому окрузі не менше ніж півроку. Виконавча влада доручалась уряду країни і президенту, що обирався Національними зборами на 7 років.

Конституція наділила президента досить широкими повноваженнями, у тому числі правом законодавчої ініціативи, призначення На вищі цивільні й військові посади, розпуску нижньої палати. Але оскільки його обирав парламент, депутати незабаром стали висувати на цю посаду малоініціативних людей з посередніми здібностями, політиків, які влаштовували всі партії і парламентські угруповання. Суперництво партій у парламенті Третьої республіки призводило також до частої зміни урядів, деякі з них перебували при владі декілька тижнів або навіть днів.

Перші ж парламентські вибори, що проходили на підставі Конституції 1875 р., принесли перемогу республіканцям. Новий уряд переніс свою резиденцію з Версаля до Парижа, гімном республіки стала знаменита «Марсельєза», а 14 липня - день здобуття Бастилії - було оголошено національним святом. У 1880 р. було прийнято закон про свободу зборів і друку, тоді ж влада амністувала комунарів, завдяки чому тисячі захисників Паизької комуни змогли повернутися на батьківщину.

Республіканці здійснили і перші серйозні кроки щодо обмеження впливу католицької церкви на громадське життя: було заборонено діяльність єзуїтських організацій, священиків видалено з армії та інших державних установ. Реформи торкнулися також сфери освіти. На початку 80-х років у Франції було запроваджено безкоштовне навчання дітей з 6-ти до 13-річ-ного віку, створено систему середньої жіночої освіти.

Аби запобігти можливості відновлення монархії в країні, у 1884 р. Національні збори прийняли закон, який забороняв розглядати в парламенті питання про перегляд республіканської форми правління. Нащадкам колись правлячих у Франції династій було заборонено балотуватися на посади президента і сенаторів.

Становлення демократичної республіки у Франції відбувалося за непростих умов. У 80-90-х роках XIX ст. країна пережила ряд політичних криз, пов'язаних із корупцією в державному апараті, боротьбою між монархістами і республіканцями, зіткненням сил демократії і реакції.

У цій неспокійній обстановці розгорнув свою діяльність політичний авантюрист генерал Жорж Буланже, що мав репутацію військового-демократа. Обійнявши 1886 р. посаду військового міністра, він відразу ж звернув на себе увагу різкими випадами проти Німеччини. Про нього заговорили як про особу, здатну повернути Франції Ельзас і Лотарингію, однак насправді він був людиною вкрай честолюбною і неперебірливою в засобах для досягнення поставлених цілей.

Популярність Буланже швидко зростала, генерал став розмірковувати про диктаторські повноваження. Стривожені республіканці поспішили відправити його у відставку, проте Буланже відразу ж став на чолі всіх незадоволених. Генерала таємно підтримували монархісти, сподіваючись з його допомогою повернути королівський трон.

У 1889 р. буланжистський рух досяг найбільшого піднесення. Прибічники генерала здобули низку перемог на виборах і пройшли до парламенту. Всі очікували, що Буланже здійснить державний переворот, але він не зважувався на це. А тим часом уряд почав проти генерала процес за обвинуваченням у змові проти республіки і підбурюванні армії до заколоту. Чутки про можливий арешт змусили Буланже втекти з Франції. Верховний суд засудив його заочно. Незабаром після цього буланжистський рух розпався, а сам невдалий кандидат у диктатори застрелився.

Через кілька років у Франції вибухнув новий політичний скандал, викликаний хабарництвом у державному апараті. Ще в 1880 р. з ініціативи будівника Суецького каналу Фердинанда Лессепса було створено компанію для прориття каналу через Панамський перешийок. Акції було розповсюджено серед великої кількості французів, спокушених обіцянками високих прибутків. Але будівництво затяглося,- і в 1888 р. компанія оголосила про своє банкрутство. Численні власники акцій втратили вкладені гроші. Незабаром з'ясувалося, що із зібраних 1,4 млрд франків на будівництво каналу було витрачено лише 700 млн; решта грошей була або розтрачена керівництвом компанії, або пішла на підкуп офіційних осіб. В одержанні хабарів було викрито понад 100 депутатів, сенаторів і навіть міністрів. Розкрилися й факти підкупу відомих газет, що рекламували Панамську компанію навіть тоді, коли вже був очевидний її неминучий крах.

Країна була вражена обсягами скандалу. Підприємці, що керували компанією, опинилися у в'язниці. Уряд був змушений зажадати суду над особливо скомпрометованими депутатами, хоча майже всіх їх було виправдано.

Не встигла Франція забути про генерала Буланже й отямитися після «Панамської афери», як країну струснула нова політична криза, пов'язана зі «справою Дрейфуса». 1894 р. капіана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, було обвинувачено в передачі секретної військової інформації Німеччині. Дрейфуса було розжалувано і засуджено трибуналом на довічне ув'язнення. Серед французьких офіцерів, в основному вихідців із дворянських родин, були сильні антисемітські настрої, і «справу Дрейфуса» військове командування використало для розпалення шовінізму й антисемітизму в країні.

Через два роки новий начальник французької контррозвідки Пікар з'ясував невинність Дрейфуса та ім'я справжнього шпигуна - австрійського графа Естергазі. Він зажадав виправити помилку, але був усунутий з посади. Військове міністерство, намагаючись зберегти «честь мундира», воліло приховати виявлені факти, але про відкриття Пікара довідалися газети. За вимогою брата Дрейфуса і ряду депутатів у 1898 р. відбувся новий суд, але і цього разу, всупереч очевидним фактам, Дрейфуса було визнано винним.

Проти цього судового фарсу виступили відомі французькі письменники, вчені, прогресивні політичні діячі. Вони звинувачували військове командування в навмисній підробці фактів на догоду реакціонерам і клерикалам в армії. «Справа Дрейфуса» набувала політичного значення. Йшлося не просто про реабілітацію безневинно засудженого, а про захист демократичних свобод у країні. Франція розкололася на два табори - прихильників і противників Дрейфуса. Під час обговорення його справи в парламенті спалахували бійки, а в багатьох містах демонстрації дрейфу-сарів і антидрейфусарів переростали в Збройні зіткнення. У ці кризові дні в Парижі було навіть запроваджено воєнний стан.

Найдалекогляднішим політикам країни було зрозуміло, що зі «справою Дрейфуса» треба покінчити якомога швидше - Франція була на межі громаянської війни. У1899р. Дрейфуса помилував новий президент Лубе, а через сім років вирок у його справі було остаточно скасовано. Політична криза 1898-1899рр. закінчилася поразкою сил реакції, після якої вони вже не зважувалися на відкритий виступ проти демократії і республіканського ладу у Франції.

Конституційні закони 1875

Конституція Третьої республіки, розроблена консерваторами, помітно відступала від сформованих раніше загальних стереотипів французького конституціоналізму. У ній не було Декларації чи вступної частини, містила виклад принципів державної влади, переліку прав і свобод громадян. Конституція повністю була присвячена організації вищих державних установ. Вона не являла собою єдиного документа, а складалася з трьох органічних законів: Закону 24 лютого 1875 про організацію Сенату, Закону 25 лютого 1875 про організацію державної влади, Закону 16 липня 1875 про відносини між державними органами влади. Ці закони відрізнялися надзвичайною стислістю (налічували всього 34 статті), а тому багато питань конституційного устрою республіки залишалися неопрацьованими і вирішувалися в подальшому за допомогою поточного законодавства. Передбачена конституцією державна організація Третьої республіки, заснована на принципах парламентаризму і лібералізму, відобразила ряд серйозних поступок консерваторам. Установчі збори, які всього лише більшістю в один голос підтвердило республіканський лад, прагнуло створити систему державних органів, що нагадують монархію. Саме тому що обирається на 7 років і має право переобрання президент Республіки наділявся багатьма прерогативами, які до цього часу вже загубив англійський король. Президент мав право законодавчої ініціативи, промульгіровал закони і стежив за їх виконанням. Він міг відстрочити засідання парламенту, розпустити нижню палату (за згодою верхньої). Президент керував збройними силами, призначав на всі цивільні і військові посади, мав право помилування. За президента як глави держави акредитовуються іноземні дипломати. За свої дії президент не ніс політичної відповідальності, його декрети підлягали контрасигнації одного з міністрів. Вплив консерваторів знайшло своє відображення і в організації законодавчої влади. Остання здійснювалася Палатою депутатів, що обирається на 4 роки загальним голосуванням, і Сенатом, що складається з 75 довічних сенаторів і 225 сенаторів, які обиралися непрямим шляхом особливими колегіями вибірників по департаментам на 9 років. Сенат як верхня палата парламенту був постійно діючим установою. Він не міг бути розпущений і кожні 3 роки оновлювався на одну третину. Як і Палата депутатів, він володів правом законодавчої ініціативи, розробки законів, контролю за діяльністю уряду. Лише фінансові закони повинні були в першу чергу представлятися в нижню палату і прийматися нею. Конституція, таким чином, відводила Сенату, склад якого, природно, був більш консервативним, роль гальма на шляху радикального законодавства. Конституційна поправка 1884 ліквідувала інститут довічних сенаторів, але призначені раніше сенатори зберігали свій пост до кінця життя (аж до першої світової війни). Засідання палат проходили одночасно, але кожна з них працювала самостійно. На загальні збори, іменоване Національними зборами, вони скликалися лише у випадку обрання президента або перегляду конституції. Конституція 1875 передбачила створення Ради міністрів, правовий статус якого не був детально розроблений. Але принципове значення мало положення про те, що "міністри солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і індивідуально - за їх особисті дії". Таким чином закріплювався інститут парламентської відповідальності уряду, який надавав йому самостійність по відношенню до президента. Останній не був главою уряду, а лише призначав голову Ради міністрів з числа осіб, які користуються підтримкою більшості депутатів. Якщо пост президента Республіки був вакантним, Рада міністрів здійснював всю повноту виконавчої влади. Конституційні закони не регламентували організацію і порядок проведення виборів. Спеціальним законодавством було підтверджено загальне чоловіче виборче право (з 21 року), але у виборах не брали участь жінки, військовослужбовці, основна частина населення колоній, особи, що проживають у виборчому окрузі менше 6 місяців. З 40 млн. французів виборчим правом користувалися 12 млн. У ще більшою мірою недосконалість виборчої системи виявилося в самій організації виборів, які проводилися за мажоритарною системою з голосуванням у 2 тури. У першому турі обраним вважався лише той кандидат, який набирав більше 50% голосів виборців в окрузі. Оскільки, як правило, жоден з кандидатів не отримував абсолютної більшості голосів, проводився другий тур голосування. На цей раз обраним вважався кандидат, який отримав відносним (порівняно з іншими кандидатами) більшість голосів. Обрання депутата відносною більшістю голосів означало, що проти нього виступило переважна більшість виборців округу. Така система явно спотворювала волевиявлення населення і, за висловом Гамбетта, лідера "поміркованих республіканців", була "вщент розбите дзеркало, в якому Франція ледве може впізнати себе".