45. Робітничий рух у Германии напрікінці хіх ст. Виключний закон проти соціалістів.

В умовах індустріалізації динамічно збільшувалася чисельність робочого класу. У 1895 р. у всіх секторах економіки було зайнято 12,8 млн, а 1907 р. - 17,8 млн робітників.Особливо швидко зростала чисельність робітників у промисловості та ремеслі: в 1895 р. вона склала майже 6 млн, в 1907 р. - 8,6 млн. Концентрація робітників на великих підприємствах сприяла усвідомленню ними суспільної значимості їхньої праці. В окремих його групах, особливо перебувають під впливом соціал-демократів, відбувалося формування класової самосвідомості, готовності до більш радикальних методів захисту інтересів. Єдності дій перешкоджало наявність у профспілковому русі декількох течій.Впливовими були християнські профспілки (340 тис.), що прямували католицькою церквою і партією Центру. У робочій середовищі діяли також буржуазно-ліберальні профспілки (120 тис.), створені ще в 1860-і рр.. Максом Гірш (1832-1905) і Францем Густавом Дункера (1822-1888), - вони називалися гірш-дункеровскімі. Страйки 1889-1890 рр.. сприяли зростанню впливу Вільних німецьких профспілок, які співпрацюють з СДПН.

Переслідування в роки «виняткового закону» зумовили, з одного боку, радикалізацію теорії Соціал-демократичної партії Німеччини і поширення в ній марксизму. З іншого боку, закон проти соціалістів, який заборонив партію, але допускав її участь у парламентській діяльності, сприяв виробленню реформаторської практики. У 1891 р. на з'їзді в Ерфурті була прийнята нова партійна програма («Ерфуртська програма»), У підготовці її теоретичної частини брали участь Фрідріх Енгельс (1820-1895), Карл Каутський (1854-1938) і Едуард Бернштейн. З неї були вилучені всі лассальянського становища. Кінцевою завданням у ній ставилося створення соціалістичного суспільства шляхом перетворення приватної власності на засоби виробництва в суспільну власність. Програма містила установку на завоювання політичної влади пролетаріатом. Але її творці не включили вимога встановлення диктатури пролетаріату, як і демократичної республіки, аргументуючи це побоюванням викликати переслідування. Друга частина Ерфуртської програми містила вимогу загального виборчого права, пропорційної системи виборів, введення прогресивного податку, права на страйк, свободи слова, зібрань, друку, рівноправності жінок та ін У програмі були відсутні положення щодо шляхів побудови соціалістичного суспільства. Вона допускала боротьбу за демократичні свободи, шлях соціальних реформ і революцію. В результаті, одні групи соціал-демократів привертав революційний пафос партії, інші - її прагматичні установки. На Ерфуртському з'їзді германська соціал-демократія прийняла не тільки нову програму, а й нову назву - «Соціал-демократична партія Німеччини» (СДПН).

У 90-і рр.. XIX в. формується масове соціал-демократичний рух. Ще в 1880-і рр.. СДПН перетворилася на найбільшу партію Німеччини. У 1906 р. вона налічувала 400 тис. членів, в 1914 р. - 1,1 млн, а вільні профспілки - 2,6 млн. На початку XX в. соціал-демократи мали 65 друкарень, які випускали 91 партійне видання. Партією були створені масові організації: Робочий спортивний союз, молодіжні і жіночі групи. В її кооперативні організації в 1909 р. входило 1,4 млн чоловік. На виборах до рейхстагу СДПН отримала в 1898 р. - 2,1 млн голосів (27,2%), в 1903 р. - 3 млн (31,7%); в 1907 р. - 3,3 млн (28,9%); в 1912 р. - 4250000 (34,8%). Робоче і соціал-демократичний рух став важливим фактором політичного розвитку Німецької імперії.

Центрами впливу СДПН були індустріальні регіони і великі міста з переважанням пролетарського населення. За партію голосувало, як правило, більшість робітників-протестантів старше 25 років (за офіційною статистикою 5,5 млн), так як робітники-католики в основному орієнтувалися на партію Центру. Соціал-демократів підтримувала також частина виборців із середовища інтелігенції, службовців і чиновників нижчого рангу, дрібних підприємців. Але СДПН так і не вдалося налагодити зв'язки з селянством. У 1895 р. на черговому з'їзді в Бреслау більшість депутатів відкинуло проект аграрної програми А. Бебеля, який хотів залучити до підтримки партії дрібне селянство. Партія свідомо робила наголос на агітаційній роботі серед міських робітників і ремісників. Не ставилося завдання притягнення до СДПН представників зростаючих «нових середніх верств».Таким чином, і на рубежі XX в. СДПН у цілому залишалася чисто «класової партією».

Швидке зростання кількості членів, зміни у соціальному складі СДПН привели до зрушень у розстановці сил всередині партії, які відображали глибинні процеси, пов'язані з новою фазою розвитку капіталізму. Кадрові робочі представляли опору революційного напрямку, в той же час в партії збільшувалася частка вихідців з дрібнобуржуазних шарів, незадоволених політикою уряду, часом навіть «пролетаризовані» у процесі індустріалізації. В умовах економічного підйому зросла прошарок так званої «робочої аристократії» - кваліфікованих робітників. У 1912 р. їх частка у складі трудящих Пруссії досягла 15%. Ці групи були більш схильні до боротьби за соціальні реформи і легальні методи дії. Опорою реформізму в СДПН стала частина бюрократизуються профспілкової верхівки і депутатів фракції СДПН в рейхстазі, переконаних в ефективності методів парламентаризму.Протиріччя між революційною теорією і реформістської практикою, яке містилося в Ерфуртською програмою, було обумовлено не тільки тактичними міркуваннями.

У соціал-демократичному русі визрівало протягом, що закликає переглянути деякі принципові положення марксизму. Наприкінці 1890-х рр.. головним теоретиком ревізіонізму стає Е. Бернштейн. Найбільшу популярність здобула його робота «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії», що вийшла в 1899 р. Автор назвав марксизм «теорією катастроф» і виступив із запереченням майже всіх його основних постулатів. Бернштейн спростовував тези марксизму про наростання суперечностей між працею і капіталом, про неминучий крах буржуазного суспільства. Він виступив проти тверджень марксизму про необхідність революції, класової боротьби, експропріації буржуазії та усуспільнення основних засобів виробництва. Особливо гостро він критикував положення про диктатуру пролетаріату, стверджуючи, що робітничий клас не підготовлений до здійснення політичної влади. Автор доводив, що більшість громадських інститутів охопив процес демократизації, і можливо перетворення капіталістичного суспільства шляхом соціальних реформ, зокрема через створення кооперативних товариств, які можуть стати осередками майбутнього соціалістичного суспільства. Надаючи виняткового значення реформам, він писав про соціалізм: «Ця мета ... для мене ніщо, рух же - все». Бернштейн закликав СДПН відмовитися від революційних цілей і стати не пролетарської, а народною партією, тобто відкрити доступ в неї представників усіх демократичних верств населення.

Проти Бернштейна і його прихильників виступили Роза Люксембург (1871-1919), В. Лібкнехт, К. Каутський, Франц Мерінг (1846-1919), А. Бебель та ін Центральним питанням дискусії стала проблема співвідношення революції і реформи. Представниця революційного крила СДПН Р. Люксембург в брошурі «Соціальна реформа чи революція» (1900) відстоювала установку СДПН на завоювання робочим класом політичної влади. Вона заперечувала можливість проведення через буржуазний парламент кардинальних суспільних перетворень, що сприяють руху до соціалізму.

К. Каутський в «суперечці про ревізіонізм» посів центристську позицію. Не погоджуючись з Р. Люксембург з більшості пунктів, він підтримав її в головному: заявив, що марксизм як і раніше є вірною теорією. На його думку, робоча партія, щоб перемогти, повинна ставити в якості кінцевої мети соціалістичну революцію. Каутського підтримала більшість керівників СДПН, які побоювалися, що загострення дискусій призведе до розколу партії. На з'їзді СДПН у Ганновері в 1899 р. вони домоглися засудження ревізіонізму.У резолюції оголошувалося неприпустимим зміну програми і тактики СДПН. Резолюція наказувала партії «дбати про збереження самостійності і незалежності», але вона не забороняла соціал-демократам співпраця «від випадку до випадку» з буржуазними партіями, якщо мова йде «про посилення СДПН на виборах, розширенні прав і свобод народу, поліпшенні його соціального статусу ».

Незважаючи на засудження більшістю делегатів з'їзду, ревізіоністи не припинили своєї діяльності. Навколо Бернштейна склалася група видатних діячів і теоретиків СДПН: Г. фон Фольмар, І. Ауер та ін Вони налагодили випуск ряду видань для пропаганди своїх поглядів, використовували партійну пресу, в тому числі центральний орган СДПН - газету «Форвертс». У 1901 р. Бернштейн був обраний депутатом рейхстагу. Численні дрібні групи «ревізіоністів» виникли в місцевих організаціях партії. Ідеї ​​реформізму і ревізіонізму поширилися і в профспілковому русі. Але свідомість більшості соціал-демократів було відзначено неприйняттям духу вильгельмовской епохи, просякнуту агресією, націоналізмом, антисемітизмом. У партії домінувала установка на збереження «пролетарської чистоти», класової однорідності. Ідея створення широкого союзу демократичних сил не знаходила широкої підтримки. Ця установка, незважаючи на зростання числа виборців партії, приводила СДПН до політичної ізоляції, і особливий збиток наносила в період виборів до рейхстагу. Мажоритарна виборча система, що діяла в Німеччині, передбачала проведення другого туру голосування, якщо в першому турі жоден кандидат не набере абсолютної більшості голосів. Буржуазні партії, як правило, об'єднувалися, щоб не допустити перемоги кандидата від соціал-демократів, а СДПН до початку XX в.відкидала передвиборчі блоки і, отримуючи велике число голосів виборців, значно поступалася буржуазним партіям за кількістю депутатів у рейхстазі.

На початку XX в. під впливом революції в Росії 1905-1907 рр.. підвищилася активність робітничого класу Німеччини. На з'їзді СДПН в Єні в 1905 р. більшістю голосів була прийнята резолюція про можливість застосування масового політичного страйку з метою захисту виборчого права і права на коаліції. У січні 1906 р. в Гамбурзі була організована перша масова політична страйк. У страйках в 1905-1907 рр.. брало участь близько 11 млн робітників. Робочі висловлювали солідарність з російською революцією.СДПН різко засудила жорстокі дії німецьких колонізаторів при розгромі повстання племен гереро і готтентотів в 1904-1907 рр.. у Південно-Західній Африці. Ліві соціал-демократи під керівництвом Р. Люксембург і Карла Лібкнехта (1871-1919) вели активну боротьбу проти мілітаризму і загрози війни. За опубліковану в 1907 р. книгу «Мілітаризм і антимілітаризм» К. Лібкнехт був засуджений на півтора роки ув'язнення у фортеці.