30. Політичний розвиток сша наприкінці XVIII – першій половині хіх ст. Доктрина Монро.

Станом на 1823 рік відбулися значні зміни політичної ситуації у Західній півкулі. Значна кількість країн Латинської Америки здобувала незалежність від Іспанії.

Як наслідок, у США з'явилися певні побоювання щодо можливості європейської інтервенції для повернення повсталих колоній у склад Іспанської імперії після того, як було придушено революцію та реставровано правління Фердинанда VII у 1823 р. в Іспанії.

Крім того, існувало переконання, що вільні країни Латинської Америки будуть кращим торговим партнером, ніж чиїсь колонії.

На ситуацію вплинув той факт, що у 1821 р. російський імператор Алєксандр видав указ, у якому проголосив право Російської імперії на Тихоокеанське узбережжя США, і, відповідно, надав Російсько-американській компанії монопольне право на торгівлю у цьому регіоні.

Особливе занепокоєння викликала можлива небезпека колонізації росіянами територій Орегону - величезних малозаселених територій на Північному Заході. Також іще була досить свіжою пам'ять про англо-американську війну 1812 р.

Зрештою американці задумали попередити європейські країни про пріоритетні інтереси США у Західній півкулі. Проголосити нові принципи політики вирішили у тексті щорічного звернення президента до Конгресу, а не через дипломатичну кореспонденцію персонально для кожної європейської країни.

2 грудня 1823 року став одним із визначальних днів в історії американської зовнішньої політики.

В цей день п'ятий президент США Джеймс Монро виголосив сьоме звернення до Конгресу, у якому знайшли своє місце концепції, котрі стали відомими як "Доктрина Монро". Доктрина стала ідеологічною основою для нового політичного порядку для решти територій Америки та змінила роль Європи у Західній півкулі.

Доктрина декларувала існування двох сфер, котрі різко відрізнялися між собою типами політичних систем. У ній було проголошено принцип невтручання в справи одне одного.

Відповідно до принципів свободи та незалежності американські країни "не могли розглядатися як суб'єкти для колонізації будь-якою європейською державою".

При цьому США зобов'язувалися дистанціюватися від Європи, а саме не втручатися там у її політичні справи. Наприклад, на той момент існувала проблема допомоги грекам у боротьбі за незалежність від турків.

Уся Доктрина зводилася до трьох принципів:

- поділ на сфери впливу Америки та Європи,

- неколонізація (non-colonisation),

- неінтервенція (non-intervention).

Деякі історики виділяють лише два останні пункти.

Проте існує декілька поглядів на те, як саме Доктрина Монро реалізовувалася на практиці. Автори ґрунтовної колективної праці "The America Pageant" вказують нам, що вона була досить символічною, а тому не варто перебільшувати її роль.

Адже її вплив міг лише відповідати силі американської армії, яка б мала бути її гарантом. Проте, як нам відомо, до Першої світової війни у США не було значної сухопутної армії, а флот (основний тогочасний показник сили сильної держави) розбудовувався лише на межі XIX та XX століть. Як козаки воювали проти турків спільно з засновником ВМФ США. Відповідно, США не могли б реально захищати "свою півкулю" від європейських посягань. Тому застосування Доктрини зводилося лише до захисту власних інтересів у найближчих країнах Латинської Америки. Зокрема, у майбутньому, вона схожим чином трактувалася американським президентом Вудро Вільсоном: "Доктрина є виключно національною політикою Сполучених Штатів і має стосунок до національної безпеки та життєвих інтересів".

Генрі Кісінджер у своїй праці "Дипломатія" надає Доктрині Монро дуже важливого значення. Він вважає, що проголошені принципи були не просто словами, а рішучим попередженням та виявом готовності протидіяти європейській експансії в Західну півкулю.

Американці вважали себе найбільш принциповою нацією, а тому питання про невтручання в європейські справи було кардинальним. Історик Маргарет МакМілан взагалі характеризує прийняття Доктрини як виклик європейським країнам, що перегукується з поглядами Генрі Кісінджера. Крім того, Доктрина стала одним із фундаментів у розвитку американського націоналізму (саме це слово використовують автори). Адже знання про неї запевняло американців у тому, що вони можуть почуватися у безпеці у Західній півкулі, яка належить їм, і все завдяки президенту Монро. Напевно, це сприяло частковому ментальному дистанціюванню від далекого Старого Світу та виробленню своєрідної власної ідентичності. Адже Європа була чимось іншим - територією з протилежним устроєм: автократичним регіоном з імперськими державами. Взагалі ідея non-interventionism-у США у європейські справи не була новою. Ще "батьки-засновники" висловлювалися досить негативно щодо можливості вступу у якісь альянси з європейськими країнами.

США і війни в європі наприкінці XVIII - початку XIX в. Внутрішня і зовнішня полі-тика федералістів

Військова гроза, що вибухнула над Європою, все більше позначалася і на Сполучених Штатах Америки. Англійське уряд не залишав думки про те, щоб знову під-лагодити свої колишні американські колонії. Користуючись їх слабкістю і недостатньою централізацією, Англія не виконувала умов мирного договору 1783: вона не виводь-ла свої війська із західних фортець, підбурювала індіанців до нападів на західних поселенців і обмежувала торгівлю американців з Вест-Індійська колоніями.

Після вступу Англії в 1793 р. у війну з Францією американські купці використовували положення США як нейтральної держави, для того щоб захопити в свої руки значну частину торгівлі воювали між собою Англії та Франції. У відповідь на це британські військові влади стали піддавати обшуку американські судна. Французи не відставали від англійців. Уряд Директорії у Франції розглядало договір Джея (1794) як зближення США з країною, яка воювала проти Франції, як прояв ворожості американського уряду, очоленого федералістами, по відношенню до Франції. Крім того, витіснення значної частини французької торгівлі американцями викликало обурення торгово-промислових кіл Франції. Дипломатичні відносини між Францією та Сполученими Штатами були перервані. Французи обшукували і захоплювали американські судна в Атлантичному океані.

З 1798 р. протягом 2 1/2 років США перебували в стані фактичної морської війни з Францією.

Основний факт політичного життя США від їх виникнення до 1850-1860 рр.-це, при існуванні капіталістичного способу виробництва на Півночі та рабовласництва на Півдні, політичний компроміс між плантаторами Півдня і капіталістами Півночі, незважаючи на наявність та економічних і політичних протиріч між ними. Питання про знищення рабства, поставлений у початковому проекті Декларації незалежності 4 липня 1776, був у той же день надовго зняте, у зв'язку з протидією делегатів південних штатів. Гаряче виступав у цей день проти рабства Томас Джефферсон не отримав підтримки буржуазії Півночі і капітулював перед представниками південних штатів, які зажадали збереження рабства. Та й надалі, ставши в 1801 р. президентом США, Джефферсон мирно уживався з рабовласниками.

Хоча вище вже говорилося в загальному вигляді про відмінності федералістів від республіканців, але зважаючи на складність і важливість цього питання доцільно зупинитися на ньому по-дрібніше.

Федералісти вважали, що центральною фігурою США повинен бути купець, великий зем-левладелец, земельну спекулянт, лихвар - плантатор-рабовласник. За думки фе-дералістов, основою процесу розвитку капіталізму в США повинне було бути не накопичення капіталу дрібними фермерами або виділяються з середовища тих же фермерів або ремісників дрібними підприємцями, а збагачення великих капіталістів.

Федералісти були зацікавлені у збереженні можливо більш тісних зв'язків, і еконо-вів і політичних, з колишньою метрополією - Англією - і мало приділяли ува-ня питань самостійного розвитку капіталістичної економіки США. Федералісти, які стояли за тісний зв'язок з Англією, придушувала своєю промисловістю американську і розвивала свою промисловість і свої міста частиною за рахунок американської сировини і сільськогосподарських продуктів, на ділі стояли за збереження колоніальної залежності США від Англії в економічному відношенні, а в той же час - і за підпорядкування США Англії у зовнішній політиці.

Таким чином, федералізм вів лінію на економічний і політичне підпорядкування з-єднань Штатів Англії.

Інша економічна і політична тенденція була представлена ​​республіканцями на чолі з Джефферсоном. Неважко розрізнити те, що було в ідеології Джефферсона уто-піческого: його неодноразові побажання, щоб Америка стала світом самостійних фермерів і ремісників, щоб у ній не було найманої праці, щоб в умовах капи-талізм здійснився демократичний лад - суверенітет народу.

Насправді в Америці, хоча і дещо уповільненими темпами, у зв'язку з переселенням-ем на Захід, відбувався процес майнового розшарування фермерства і розпадання його на два полюси: на фермерів - великих власників, які застосовували найману працю, та фермерів, які розорялися, впадали в неоплатному боргу, ставали батраками, продавали свою робочу силу, хоча інший раз і залишалися номінально власниками.

Всупереч благим побажанням Джефферсона в Америці існувало рабство.

Якщо порівняти федералістів і республіканців в їх відношенні до рабства, то між ними практично не було різниці, а економічно і політично лінія вододілу між цими партіями йшла з питання про підпорядкування Англії чи про самостійному розвитку капіталізму в США. Федералісти стояли за політичний союз з Англією, яка ду-шила французьку революцію і вела боротьбу проти її спадщини, а всередині країни вони пішли шляхом видання цілої низки законів для знищення, придушення прогресивних почав американської буржуазної демократії.

З 1797 р. президентом після Вашингтона став реакціонер-федераліст Джон Адамс. У напруженій міжнародній і внутрішній обстановці, коли все рішучіше ставала опозиція проти політики федералістів, уряд Джона Адамса вирішило розгорнутим фронтом зробити наступ проти демократичних встановлень і «білля про права» і репресіями придушити опір народних мас і своїх політичних супротивників - республіканців.

У цей період вирішувалося питання про те, яким шляхом піде надалі політичний розвиток США: чи будуть збережені хоча б вельми обмежені демократичні пра-ва, завойовані американським народом в роки війни за незалежність і зафіксований-ні в «біллі про права», або ж восторжествує політична реакція і демократичні завоювання будуть зведені нанівець.

У період президентства Джона Адамса було видано низку антидемократичних законів: про натуралізацію, про іноземців та про зраду, що викликали народне невдоволення і різкі нападки республіканців.

Закон про натуралізацію збільшував термін, необхідний для набуття громадянства США іноземцями, що переселилися туди, з 5 до 14 років, і перетворив на іноземців тих громадян, які вже отримали громадянство США на основі діючого раніше зако-на. У числі багатьох осіб, несподівано втратили громадянство США, виявилися і некот-рие члени конгресу.

Інший з названих законів - закон про іноземців - був спрямований головним чином проти французьких громадян - якобінців, що переселилися до Америки. Цей закон жодного разу не застосовувався.

Закон про зраду знайшов застосування в ряді випадків. Згідно з цим законом підлягали укладенні або штрафу особи, які усно або письмово критикували дії прези-дента або конгресу з наміром «обмовити їх або поширити про них погану сла-ву». Така невизначена формулювання дозволяла федералістам широко застосовувати цей закон проти своїх політичних супротивників. На підставі цього закону піддав-лись репресіям особи, що засуджували у пресі реакційну політику Джона Адамса.

Закон про зраду був неприкритим порушенням першої поправки до конституції, яка на словах кожному громадянину США гарантувала свободу слова.

У жовтні 1797 в Париж прибула американська комісія для переговорів про установ-лення нормальних відносин з Францією.

Талейран через своїх агентів (що залишилися в історії під умовним позначенням Ікс, Ігрек, Зет) поставив умовою відновлення відносин із Сполученими Штатами позику в розмірі 10 мільйонів доларів і, крім того, зажадав собі особисто хабар в 250 тисяч доларів. Американські посли погоджувалися дати хабар, але розміри її і позики по-здавалися їм надмірними. Вони повернулися в США і в квітні 1798 зробили всю цю ис-торію надбанням гласності. Федералісти опублікували документи про переговори з розрахунку на те, що це викличе оголошення війни з боку Франції. Прагнучи до війни, вони вважали, що якщо перший війну оголосить Франція, то це згуртує широкі кола під знаменами федералізму.

У цей момент був створений морський департамент і знову почав створюватися військово-морський флот в США. Договір 1778 США з Францією був формально розірваний. На виборах в конгрес в 1798 р. федералісти, залякуючи виборців уявної загрозою вторгнення французької армії на територію США, отримали значну більшість.

Гамільтон, фактичний глава табору федералістів, прагнув всіма засобами розпалити війну, розраховуючи, що під час війни він зможе завдати нищівного удару по сво-їм політичним противникам і придушити демократичні сили. У критичний момент франко-американських відносин походи російських військ на чолі з Суворовим в Західну Європу і ескадри Ушакова в Середземному морі вплинули на рішення французького уряду піти на мирову з США. 30 вересня 1800 було підписано формальну угоду Сполучених Штатів з Францією, яка припинила військові дії на морі.

На виборах 1800 реакціонери-федералісти зазнали повної поразки. Їх звинувачували у збільшенні державного боргу, в навмисній сварці з Францією, в орієнтації на союз з Англією і в прагненні встановити монархію.