28. Соціально-економічний розвиток сша наприкінці XVIII – першій половині хіх ст.

Після здобуття незалежності Сполучені Штати отримали можливість для вільного та динамічного соціально-економічного та політичного розвитку. Проте наприкінці XVIII - на початку XIX ст. спостерігалося відставання промисловості США від провідних європейських країн, зокрема Англії. Однак етап первісного нагромадження капіталу відбувався дуже швидко, а підприємницький дух американців та активне впровадження нововведень сприяли швидкому подоланню промислового відставання. Економічний розвиток США першої половини століття характеризувало кілька важливих чинників:

o "транспортна революція" дала змогу створити в країні широку мережу залізничних та пароплавних шляхів сполучень, спонукала розвиток торгівлі, переміщення товарів та населення, спеціалізацію окремих районів;

o розширення території США на Захід і створення там центрів сільськогосподарського виробництва;

o прискорений розвиток бавовняного плантаційного господарства Півдня, що ґрунтувався на працірабів, із низькою собівартістю продукції, яка надходила переважно на експорт;

o "індустріальна революція" у північно-східних штатах, яка створила великі промислові центри країни.

Розвиток транспортної мережі зумовлювався величезними просторами США і потребами торгівлі. Будівництво залізниць і спорудження каналів, що з'єднували внутрішні райони країни з атлантичним узбережжям, почалося в 30-х рр. Як правило, його фінансували федеральний уряд та адміністрації штатів. Великою була також частка приватного та іноземного капіталу. Водночас залізничний бум супроводжувався поганою організацією праці, недоліками у плануванні, примітивною технікою, корупцією та зловживаннями. Однак найголовніше завдання для нації, що розвивається, було виконане і в 60-х роках XIX ст. США випередили всі країни світу за протяжністю залізничних магістралей.

Безперечно, "транспортна революція" сприяла колонізації Заходу, хоча сучасні американські історики сперечаються щодо її впливу на ці процеси. Величезні вільні простори приваблювали переселенців, які мріяли про землю. Це зумовило переважно сільськогосподарський характер економіки цих регіонів. Вирощування зернових та розведення м'ясо-молочної худоби визначили їх спеціалізацію, хоча сільськогосподарське виробництво розвивалося і в північно-східних та південних районах. На Заході переважало фермерське господарство, що ґрунтувалося на сімейній праці. Землю купували або захоплювали самовільно (законом 1841 р. самовільно захоплені землі дозволялося викуповувати). Більшість ферм були сімейного типу. Фермери не зазнавали феодальної експлуатації. Вони могли більше продавати й купувати товарів, ніж селяни, які залежали від поміщика. Вони цілком задовольняли потреби американського населення в сільськогосподарській продукції. Пшениця, кукурудза, свинина та інші сільськогосподарські товари вивозилися на схід та південь США. Фермерські господарства сприяли швидкому розвитку капіталістичної економіки.

Застосування сільськогосподарських машин підвищило продуктивність сільськогосподарської праці й визначило його орієнтацію на ринок. Проте життя фермерів було позначене важкою працею, постійною нестачею грошей та вільного часу. Робітники ферм отримували незначну платню, якої ледве вистачало для прожиття. Кращі землі належали багатим фермерам. Однак порівняно з Європою кількість фермерів у США була більшою, що й визначило фермерський характер сільського господарства країни.

Вирощування бавовни обумовило характер рабовласницьких штатів Півдня. У цей період бавовна замість тютюну стала основною культурою рабовласницького Півдня, більша частина якої вивозилася в Англію. Поширювалося вирощування цукрової тростини. Екстенсивне плантаційне господарство мало "переміщуватися" на нові землі, оскільки бавовна і тютюн виснажували землю. Зростання попиту на бавовну також спонукало плантаторів захоплювати нові землі на півдні та заході країни. В заселенні вільних земель було зацікавлене суспільство, але в цій справі рабовласники вирізнялися агресивністю, непримиренністю у відстоюванні інтересів Півдня. Після прийняття в 1809 р. закону про заборону ввезення рабів тривалий час їх завозили до США контрабандно. У1860 р. в країні було близько 4 млн темношкірих рабів. Вільних афроамериканців на Півночі, де деякі штати скасували рабство, було близько 500 тис. осіб.

Саме у вирощування бавовни, яке ґрунтувалося на рабській праці, вкладався капітал. Текстильні фабрики на північному сході країни та за кордоном постійно потребували бавовни, а тому попит на неї був стабільним. Плантатор використовував працю власних рабів, утримання яких коштувало дешевше, ніж виплата заробітної плати робітникам. Розширенню бавовняних плантацій сприяли наявність вільних земель та придатний клімат. Отже, незважаючи на архаїчний характер плантаційного господарства, яке базувалося на експлуатації рабів, Південь став головним експортером бавовни та стимулював індустріальний розвиток північно-східних штатів.

Машини на фабриках почали використовувати насамперед у текстильній промисловості, яка зосереджувалась у північно-східних штатах. Робітничий клас формувався за рахунок емігрантів і молоді з навколишніх ферм.

На відміну від Старого світу (Європи), статичного, наскрізь проникнутого становими забобонами й усталеними традиціями, США вражали своїм динамізмом, мобільністю та широкими можливостями для досягнення успіху. Здавалося, що перед честолюбною, наполегливою і працьовитою людиною немає жодних бар'єрів. Багаті американські промисловці виходили з "низів" суспільства. За кількістю мільйонерів США випереджали всі країни Європи разом узяті. Звісно, чисельність багатих людей у США перевищувала офіційно зареєстровану, оскільки звичним явищем стало приховування своїх прибутків від податкових служб. Реальність була такою: в найбільших північно-східних містах США 1 % громадян володів половиною багатств, а інші мали лише незначну частку або взагалі були жебраками.

Особливістю американського суспільства була його мобільність - часта зміна професій у пошуках найприбутковіших, переміщення на нові місця проживання, постійне прагнення до поліпшення свого матеріального статку і досягнення вищого соціального статусу. Ідеал американського суспільства становила людина, що створила себе сама завдяки енергії та спритності.

Еміграція з європейських країн сприяла зростанню населення США. З 1812 по 1852 р. населення країни збільшилося з 7 млн 250 тис. до 23 млн осіб. Мільйони емігрантів, що прибули до Сполучених Штатів у першій половині XIX ст., приваблювали вільні землі, широкий ринок праці та чудові американські можливості. Значна частина переселенців колонізувала Захід і докорінно змінила демографічну ситуацію в країні - сільськогосподарський Захід за кількістю населення випереджав рабовласницький Південь та промисловий Північний Схід.

Серед переселенців, що приїхали до Сполучених Штатів у середині століття, переважали німці та ірландці. Німці створювали фермерські господарства на Заході й досягали значних успіхів, оскільки користувалися підтримкою національних товариств, заснованих попередніми поколіннями німецьких емігрантів. Ірландські емігранти, навпаки, були бідними і не могли купити землю. Переважна більшість із них мусили найматися на некваліфіковану роботу в містах, жити у бідних кварталах, постійними супутниками яких були бруд, хвороби, злочинність, пияцтво, висока смертність. Релігійний чинник зумовлював насторожене ставлення американців до ірландських емігрантів. Претендуючи на некваліфіковану працю, ірландці витісняли з цього сектору ринку праці промислових міст представників африканської раси, що спричиняло вуличні сутички.

Темношкіре населення Півночі, на відміну від рабів Півдня, теоретично мало свободу і могло звертатися до урядових органів для захисту їхніх прав. Однак численні дискримінаційні акти - у сферах праці, релігії, освіти, забезпечення житлом, праві займатися політикою тощо - зводили цю свободу нанівець.

Докорінно відрізнялося від інших регіонів країни суспільство південних штатів. Високоприбуткове плантаційне господарство, володіння рабами давали змогу плантаторам вести розкішне аристократичне життя. Південне суспільство наскрізь було проникнуто расистськими настроями. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися недостойними білої людини. Рабовласники намагалися узаконити рабство на нових територіях, а конституції північних штатів забороняли його. Громадськість Півночі співчувала рабам, але мало хто виступав за їхнє звільнення, адже вони вважалися приватною власністю плантаторів. Інколи раби підіймали повстання. Найбільшим із них було повстання 1831 р. у Віргінії під керівництвом Ната Тернера. Прихильники скасування рабства - аболіціоністи - допомагали рабам втікати від плантаторів. Були створені таємні маршрути для темношкірих втікачів, які переправлялися на Північ і в Канаду. Приєднання в 1854 р. захоплених у Мексики територій (до складу США увійшло два штати - Канзас і Небраска) викликало гостре протиборство між плантаторами і противниками рабства.

Аболіціоністський рух - громадсько-політичний рух за скасування рабства темношкірих. Перша організація аболіціоністів - "Товариство боротьби за ліквідацію рабства" - виникла 1775р. в Пенсільванії. Ті голова - Франклін - у 1790р. надіслав американському Конгресу петицію про звільнення рабів. У 40-х рр. XIX ст. в аболіціоністських організаціях США налічувалося близько 200 тис. осіб. У 1840р. активісти руху створили "Партію свободи". В переважній більшості аболіціоністи тримались осторонь практичної політики, намагаючись вплинути на суспільну свідомість, перевиховати рабовласників публічними проповідями та публікаціями в пресі.

Найвідоміші лідери руху - К. Фоллен, А. Таппан, Т. Паркер, Г. Сміт, У. Ллойд Гаррісон, В. ФіліпсДж. Браун.

Конгрес США прийняв закон, за яким населення цих штатів саме визначало правомірність рабства. Рабовласники за допомогою озброєних банд найманців намагалися запровадити рабство в штаті Канзас. Фермери чинили опір. Протягом 1854-1856 рр. тут точилася громадянська війна. Фермери взяли гору над рабовласниками, але уряд послав до Канзасу війська, які допомогли рабовласникам відновити владу. У 1857 р. Верховний суд США дозволив переслідувати і ловити рабів-втікачів на всій території країни, а також оголосив неконституційним будь-який закон, що забороняв рабство. Це викликало різке невдоволення народних мас на Півночі та Заході. Ситуація в країні загострилася.

1859 р. загін повстанців під керівництвом білого фермера Джона Брауна захопив армійський арсенал і намагався викликати масове повстання рабів на Півдні та знищити рабство. Повстання було жорстоко придушене, а Дж. Брауна страчено. Це повстання стало ніби репетицією Громадянської війни, що розпочалася в 1861 р.

У першій половиш XIX ст. у політичному житті США відбулося становлення двопартійної системи. Це означало, що кандидати у виборні органи та президенти США висувалися від двох партій на основі певних політичних платформ. Перше нечітке розмежування на партії відбулося ще під час прийняття федеральної конституції 1788 р., коли виявилися суперечності між федералістами та антифедералістами. Другим кроком до формування партій стало різне ставлення до Великої французької революції та оголошення Англією війни республіканській Франції. Демократичні верстви населення вимагали підтримати Францію, а федералісти виступали за підтримку Англії, ґрунтуючись на суто економічних інтересах.

Т. Джефферсон, лідер антифедералістів ("джефферсонівські республіканці", пізніше - національні республіканці), у 1800 р. був обраний президентом країни. Своє президентство він почав закликом до злагоди: "Ми всі - Республіканці, ми всі - Федералісти". У внутрішній політиці Т. Джефферсон намагався суворо дотримуватися Конституції США, створювати умови для підприємницької діяльності американців. Йому вдалося придушити заколот з метою створення Конфедерації Північних штатів, яку очолював віце-президент А. Бур. Зовнішня політика Джефферсона була спрямована на розширення території США, зокрема було приєднано у 1803 р. штат Луїзіана. У 1804 р. його було переобрано президентом на другий термін.

Демократична партія організаційно оформилась у середині 20-х рр. XIX ст. Вона об'єднала підприємців Півночі, землевласників Півдня та Заходу. Лідером партії був Е. Джексон, якого обрали президентом у 1828 р. За час його президентства демократичні основи в управлінні США зміцнилися: адміністративні посади стали виборними, було розширено виборче право населення, скасовано або обмежено майновий ценз на виборах тощо. Джексон став уособленням справжньої народної демократії. Дії його адміністрації спрямовувалися на задоволення потреб розвитку приватного бізнесу на принципах "рівних можливостей". Зокрема було ліквідовано Перший Національний банк США і розширено мережу приватних банків, що сприяло інтересам ділових кіл, дрібних і середніх фермерів, які потребували кредитів.

Національних республіканців, які перебували в опозиції до демократів, у 1834 р. змінила партія вігів, тобто була створена друга двопартійна система. Кандидат від партії вігів У. Гаррісон у 1841 р. став президентом країни. Обидві партії мали підтримку промислових кіл Півночі, сільськогосподарських виробників Заходу та плантаторів Півдня і в умовах наростання конфлікту між Північчю та Півднем схилялися до компромісного вирішення питання про рабство.

У 1854 р. в м. Чикаго була створена Республіканська партія, яка мала вплив на північно-східні штати. Головною вимогою Республіканської партії була ліквідація рабства на всій території США. Кандидатом у президенти від Республіканської партії був А. Лінкольн.

У США існували й інші партії, однак вони були нечисленними і не відігравали помітної ролі у політичному житті. Зокрема робітничі партії виступали із закликами до встановлення 8-годинного робочого дня, соціального захисту трудівників, підвищення заробітної плати. У1848 р. була створена партія фрисойлерів ("фрі сойл" - вільна земля), яка заявляла, що головним у політиці має стати "обмеження і встановлення перешкод рабству". У тому ж році за її кандидатів голосувало 300 тис. осіб.

Заселення Заходу і розвиток промисловості. США - колонія Європи в економі-зації відношенні

Після війни за незалежність і утворення США - протягом майже 100 років (до громадянської війни 1861-1865 рр..) - Економічний розвиток США йшло за двома основними напрямками: по-перше, відбувалося впровадження машин у промисловість та продов-тулилося розвиток капіталістичних відносин у промисловості та сільському господарстві північних, а потім і західних штатів; по-друге, зміцнювалося і поширювалося вшир рабство в південних штатах. Це одночасний розвиток капіталістичного виробництва на Півночі і рабства на Півдні привело надалі до різкого зіткнення економіч-ських і політичних інтересів Півночі і Півдня.

Розвиток промисловості на Півночі, капіталістичного сільського господарства на Заході і рабства на Півдні відбувалося в умовах швидкого заселення західних районів. На За-паде - в північній його частині - розвивалося дрібновласницькі, часто ще без при-трансформаційних змін найманої праці фермерське господарство, а в південній - плантаційне рабство.

У Сполучених Штатах відбувався розвиток знову виниклого американського капита-лизма і продовжувала розвиватися американська нація.

Молоде американське держава, звільнившись від політичної залежності від Ан-глії, стало прагнути до створення своєї, американської колоніальної системи. Принципово відмінність між буржуазними революціями і революцією соціалістичної позначається на тому, що буржуазні держави, які боролися за свою національність не-залежність і домоглися її, виявляли прагнення до гноблення інших народів і до перетворення себе в центр нової колоніальної системи, в той час як країни пролетарської диктатури будують зовнішню політику на основі дружби і рівноправності з народами інших країн.

Молода американська республіка була державою буржуазним, в якому збережи-лось рабство. Сполучені Штати Америки в подальшому стали державою, що має ко-ЛОНІІ і, крім того, що поставила в залежність від себе ряд держав, прагнучи до під-лагоджена їх, особливо в Центральній і Південній Америці, а надалі також у країнах Азії та Європи.Для розуміння історичного розвитку Сполучених Штатів Америки необхідно простежити їх капіталістичний розвиток, не упускаючи з виду і цієї його боку - перетворення США протягом ряду десятиліть з колишньої групи англійських колоній, а потім з молодого самостійної держави, який не мав колоній, в центр своєї американської колоніальної системи.

У той же час майже ціле сторіччя після утворення самостійної держави з-єднань Штати залишалися в економічному відношенні колонією Європи.

«Само економічний розвиток Сполучених Штатів, - писав Маркс, - є продукт європейської, особливо англійської великої промисловості. Сполучені Штати в їх сучасному вигляді (1866 р.) все ще слід розглядати як колонію Європи »(1).

У примітці до 4-му виданню «Капіталу» Енгельс зауважує: «З того часу вони розви-лись до положення другої промислової країни світу, хоча ще не зовсім втратили свій колоніальний характер» (2).

Про колоніях XIX в., В яких корінне населення знищувалося або витіснялося, Маркс писав наступне: «Тут мова йде про дійсних колоніях, про незайманій землі, ко-лонізуемой вільними іммігрантами. Сполучені Штати в економічному сенсі все ще становлять собою колонію Європи »(3). У США з Європи переселялися кре-стьяне і робітники, котрі позбулися землі або роботи. У США збувалися фабричні товари з Європи. Із США до Європи вивозили бавовна, хліб, ліс.

На Півдні США, на землях витіснених індіанців (за винятком гористих районів, де вкоренилися фермери), виникали великі рабовласницькі плантації, вироблялося-рілі головним чином бавовна. Там виробляли бавовну для Англії, Франції та інших європейських країн, а також для самих Сполучених Штатів Америки. Промисловість на Півдні розвивалася слабко. Південь був постачальником технічної сировини для капиталистиче-ської промисловості. У «Капіталі» Маркс писав про колоніях цього типу: в «... країнах великої промисловості постійне перетворення робітників у« надлишкових »породжує посилену

еміграцію і веде до колонізації чужих країн, які перетворюються на плантації сирого матеріалу для метрополії ... Складається нове, відповідне розташуванню головних центрів машинного виробництва міжнародний поділ праці, що перетворює частину земної кулі в область землеробського виробництва по перевазі »(1). При цьому на Заході США виникало головним чином дрібне патріархальне фермерське землеволодіння як етап формування капіталістичного сільського господарства. У той же час на близькому Заході швидко розвивалася своя промисловість, росли міста.

Колонізація Північно-Заходу вела в кінцевому рахунку до розширення сфери американського капіталізму, поширенню капіталістичного способу виробництва на нову тер-ритор, причому перший час Захід зберігав переважно аграрний характер. У політичному відношенні західні території не володіли спочатку тими ж правами, що основні штати, і мали особливе управління. Проте політичне нерівноправність заселених західних територій було тимчасовим. Коли конгрес знаходив це за потрібне, вони приймалися в союз в якості рівноправних штатів.

Рух американських переселенців на Захід було не тільки їх внутрішньою справою, воно супроводжувалося і значним розширенням території, на яку поширювався суверенітет США.

Якщо в 1774 р. англійські колонії займали вузьку смугу по східному березі північно-американського материка, то до середини XIX в. переселенці просунулися на Захід і за-селили узбережжі Тихого океану. Мало порушені колонізацією були Канзас і Небраска, а також обширний, але малодоступний район Скелястих гір, де жили індіанські племена-на.

У першій половині XIX в. в США чітко позначалася боротьба двох шляхів економіч-ського розвитку, що мали різний класовий характер.

Один з них відповідав прагненням буржуазії до якнайшвидшого перетворенню Сполучених Штатів Америки в індустріальну країну і в той же час до експансії. Цей напрямок представляли промислові кола і капіталістичне фермерство північних і середніх штатів.

Інші завдання ставили плантатори Півдня, особливо та їх частина, яка була безпосереднім-ного пов'язана з англійськими промисловими і торговими колами. Вони теж жадібно прагнули до захоплення земель індіанців і іспанських колоній в Північній Америці, а також Техасу, що відділився в 1836 р. від Мексики в результаті повстання, інспірованого і підтриманого США. Вони теж висунули гасло широкої експансії Сполучених Штатів Америки. Але ці кола стояли за збереження рабства.Тим самим вони в основі підривали можливість перетворення Сполучених Штатів в сильну державу. Більше того, лідери південних плантаторів, на зразок Джона Калгуна, зацікавлені в збуті бавовни в Англію, стояли за збереження максимальної економічної залежності Сполучених Штатів від англійської промисловості.

При цьому, відкидаючи втручання північних штатів у внутрішні справи рабовласницької-ського Півдня, ці лідери вважали, що Сполучені Штати є союзом суверенних штатів, кожен з яких покликаний судити про конституційність будь-якого акту федераль-ного уряду і, в разі визнання будь-якого його дії неконституційним (тобто, інакше, що суперечить інтересам рабовласників), закликати народ штату до Нулла-фікації, тобто оголошенню недійсним даного акту федерального уряду і до виходу з союзу штатів.

У спробах протиставити південні штати всьому союзу позначалися суперечності між промисловою Північчю і рабовласницьким Півднем. Ці ж протиріччя інший раз позначалися і в спробах північних або північно-західних штатів вести особливу полі-тичну лінію, відмінну від політики союзу в цілому.

На такий шлях загроз відділенням ставала торгово-промислова буржуазія Півночі, яка в 1803 і 1814 рр.. подумували про вихід з союзу, протестуючи проти переважання рабовласників і проти захоплення земель на Півдні, при покупці Луїзіани в 1803 р., при анексії Техасу в 1845 р. і при захопленні США величезних мексиканських територій в 1846-1848 рр..

«Американський», або фермерський, шлях розвитку капіталізму в сільському госпо-стве. Розвиток капіталізму «вглиб» і «вшир»

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві в різних країнах происхо-діло не однаково. «Американський» шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві має місце зазвичай в результаті революційного дозволу аграрно-селянського во-проса. В іншому випадку розвиток капіталізму в сільському господарстві йде по «прусському» шляху, це відбувається в результаті поразки буржуазно-демократичної революції, перемоги контрреволюції і перетворення аграрних відносин і сільського господарства не революцією, а реформами.

Таким чином, «американський», або фермерський, шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві США - це певний тип не лише економічного, а й політичного розвитку.Він пов'язаний з перемогою або поразкою буржуазно-демократичної революції.

Звичайно, в тих країнах, де аграрне питання є основним питанням буржуазно-демократичної революції, його дозвіл має величезне значення для всього процесу розвитку капіталізму в цілому. Однак аграрно-селянське питання не вичерпує всіх моментів розвитку капіталізму в тій чи іншій країні.

Далі треба врахувати, що у формулюванні «американський» шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві »слово« американський »береться в лапки, отже, відноситься не тільки до Америці. Як шлях або як тенденція економічного і політичного розвитку «американський» шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві може зустрічатися і в історії інших країн, наприклад у Росії, Франції.

Нарешті, слід мати на увазі, що до громадянської війни 1861-1865 рр.. «Американський» шлях розвитку капіталізму в США ще не переміг, навіть в основному, в національному масштабі.

В результаті буржуазної революції XVIII в. на Півночі, в особливо чіткому вигляді на сівбі-ро-Заході, сільське господарство стало розвиватися по тому шляху, який ми називаємо «американським». Але це ще було локальним явищем.

Перемогу фермерського, «американського» шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві США, до того ж в національному масштабі, приніс результат громадянської війни 1861-1865 рр.. Хоча й після громадянської війни в США на значній території Півдня збереглося велике землеволодіння і кабальна оренда, але західні землі почали розподілятися на підставі закону про гомстедах, а політичне керівництво перейшло від плантаторів до великої буржуазії.

Характеризуючи форми переходу від докапіталістичного ладу до капіталістичного в сфері аграрних відносин, В. І. Ленін писав: «... форми цього розвитку можуть бути двоя-ки.Залишки кріпосництва можуть відпадати і шляхом перетворення поміщицьких господарств і шляхом знищення поміщицьких латифундій, тобто шляхом реформи і шляхом рево-Люції. Буржуазний розвиток може йти, маючи на чолі великі поміщицькі господарства, поступово стають усе більш буржуазними, поступово замінюють крепостніче-ські прийоми експлуатації буржуазними; воно може йти також, маючи на чолі дрібні селянські господарства, які революційним шляхом видаляють з громадського орга-нізму «наріст» кріпосницьких латифундій і вільно розвиваються потім без них по шляху капіталістичного фермерства.

Ці два шляхи об'єктивно-можливого буржуазного розвитку ми назвали б шляхом прус-ського і шляхом американського типу. У першому випадку крепостническое поміщицьке госпо-ство повільно переростає в буржуазне, юнкерське, засуджуючи селян на десятиліття самої болісної експропріації та кабали при виділенні невеликої меншості «гроссбауеров» («великих селян»). У другому випадку поміщицького господарства немає або воно розбивається революцією, яка конфіскує і роздрібнює феодальні маєтки.

Селянин переважає в такому випадку, стаючи виключним агентом землеробства і еволюціонуючи в капіталістичного фермера. У першому випадку основним змістом-ем еволюції є переростання кріпацтва в кабалу і в капіталістичну експлуатацію на землях феодалів-поміщиків - юнкерів. У другому випадку основний фон - переростання патріархального селянина в буржуазного фермера »(1). Але мож-ливість шукати і знаходити ринок в колонізуемих околицях (для фабриканта), можли-ність піти на нові землі (для селянина) послаблює гостроту цієї суперечності і сповільнює його дозвіл. «Само собою зрозуміло, що таке уповільнення зростання капіталізму-ма рівносильно підготовці ще більшого і ширшого зростання його в найближчому майбут-ньому» (2). Проте стосовно Росії Ленін враховував провідну роль російського робітничого класу за наявності контрреволюційної буржуазії і, як логічний висновок з цього співвідношення класів, поставив питання не про увічнення в Росії капіталізму, що розвивається по «американському» шляху, а про знищення капіталізму шляхом переростання буржуазно-демократичної революції в пролетарську.

При перемозі «американського» шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві можливо найбільш швидке і широке розвиток капіталізму і порівняно кращі, ніж при по-біді «прусського» шляху, умови життя робітників і селян, наприклад, більш висока заро-бітної плата робітників і т. п.

Відомо, що в Америці розвиток капіталізму «вглиб», тобто розвиток його основних, непримиренних протиріч, протиріч між працею і капіталом, супроводжувалося і сповільнювався розвитком капіталізму «вшир», поширенням його на нові території, причому спостерігається відносно більша рівність в сільському населенні. При цьому відбувався тимчасове повернення до дрібновласницьких господарству і примітивною ручній техніці (наприклад, ручна прядка, ручний ткацький верстат). 

Таким чином, розвиток капіталізму в США «вшир», поширення його на нові території шляхом їх захоплення і колонізації на деякий час гальмувало розвиток капіталізму «вглиб», тобто розвиток його непримиренних, антагоністичних протиріч, що виявляються в кризах, в класовій політичній боротьбі і провідних до пролетарської революції.

Не всяка колонізація є розвитком капіталізму «вшир». При заселенні захід-них районів США, які Маркс вважав колонією США, індіанці витіснялися або фізично знищувалися і на місці, де раніше жили індіанські племена, виникали «патріархальні» фермерські та капіталістичні господарства. На Півдні ж розвивалося плантаційне господарство, а в ході подальшої колонізації, наприклад на Тихому океані, американці не стільки насаджували капіталізм, скільки зміцнювали рабовласницьке господарство. Водночас пограбування населення колоній сприяло розвитку капіталізму в метрополіях. Розвиток капіталізму в США «вглиб» і «вшир», при тому, що США грали роль колонії Європи в економічному відношенні, і при існуванні в Америці та розповсюдженні на нові території «наросту на капіталізмі» - плантаційного рабства, - є ключем для розуміння всієї економічної і політичної історії США наприкінці XVIII і першій половині XIX в.

Враховуючи ці моменти, ми зможемо глибше розібратися у розвитку сільського господарства і промисловості на Півночі та Півдні, в співвідношенні класів, у розвитку політичної боротьби і партійної системи, в сутності американської «демократії» розглянутого періоду як компромісу буржуазії і рабовласників і в той же час як боротьби народ-них мас проти панівних класів, в першу чергу рабовласників. Це ж по-може вивчити і історію давнього розколу в робочому класі США, і боротьбу революцион-ного і опортуністичного течій в робочому русі Сполучених Штатів Амери-ки, і труднощі, що стояли в США на шляху утворення революційної, марксистської робочої партії.

Аграрні відносини і класова боротьба фермерів. Американське плантационное рабство

На формування робітничого класу в США, як уже говорилося, впливали Іммі-грація і відлив робочої сили з міст старого північного сходу у знову заселялися або недавно заселені райони північного заходу.

Питання про «вільних землях" не був дозволений до початку XIX ст. для фермерів і робітників і в старих штатах, як наприклад в Нью-Йорку, де спостерігалися пережитки феодальних відносин: високі грошові ренти, збори на користь землевласників з продаваної фермерами пшениці і т. п. Наскільки великі земельні володіння були в Нью-Йорку, можна судити хоча б з того факту, що на початку XIX в. залежно від батька відомого письменника Фенімора Купера знаходилися 40 тисяч утримувачів землі. Найбільш ж великі менори належали Ван Рінсеелерам і Лівінгстонам. Боротьба землевласників і фермерів в старих штатах тривала аж до 30-40-х років XIX в. Особливо значно було повстання фермерів в штаті Нью-Йорк в 1839 р. після смерті земельного магната, нащадка голландських «патронів» Ван Рінсеелера, коли фермери, давно вже не вносили ренти, відмовилися платити її спадкоємцям Рінсеелера, які не тільки зажадали сплати ренти, але і намагалися стягнути заборгованість за старе час.

У 1842 р. в штаті Нью-Йорк, в місцевостях по річках Гудзон і могавков, відбувалися хвилювання орендарів. У цьому штаті були великі земельні володіння, що здавалися в оренду з сплатою за неї натурою або грошима і зобов'язанням при відчуженні землі сплачувати особливий збір тощо

Орендарі вимагали продати їм ферми в повну власність, відмовлялися вносити ренту, неодноразово збиралися збройними загонами в 1000-1500 чоловік і давали відсіч спробам збирати ренту силою, вбивали складальників податей, оголошували бойкот тим фермерам, які сплачували ренту. Найбільш великі хвилювання відбувалися з 1836 по 1845 р. У результаті в 1846 р. великі землевласники почали поступову про-дажу своїх земель місцевим власникам.

Можна вважати, що ознаки феодалізму в маєтках Рінсеелеров насправді лише прикривали буржуазні відносини. Вони були пережитком феодальних відносин, ор-ганическое увійшли в систему буржуазних відносин, а саме - абсолютної рентою, частково в перетвореної, натуральній формі. Ця абсолютна рента поєднувалася з диференційні, яка кількісно могла становити більшу частину ренти, так як штат Нью-Йорк по своєму місцю розташування міг створити особливо сприятливі умови для такої ренти.

Боротьба фермерів відбувалася не тільки в старих штатах, але і на західних землях.

Уряд США дуже ревниво оберігало свої права на державні землі і спочатку посилало на Захід війська, але «любов селян до землі була сильнішою, ніж страх покарання».Та й нелегко було оперувати військовим частинам проти сотень тисяч, а потім мільйонів фермерів, що розсипалися по неосяжних лісах і преріях Заходу, і врешті-решт війська на західні землі посилати перестали.

Боротьба уряду з фермерами через права на порожні землі привела до видання в 1841 р. закону про право займанщини, за яким особа, що зайняло ділянку незайманої землі і обробляв його протягом декількох років, отримувало переважне право на по-купки цієї землі.

За підтримки робочих фермери добилися та інших законів, що полегшували умови засе-лення західних земель. Незважаючи на труднощі переселення на Захід, гніт капиталисти-чеський експлуатації штовхав деяких робочих до перетворення з пролетарів в дрібних власників - фермерів. На цю особливість в положенні робочого класу в Америці вказував Маркс: «Сьогоднішній найманий робітник завтра стає незалежним, веду-щим самостійне господарство селянином або ремісником».

Якщо північний потік переселенців складався з робітників і ремісників, то на Півдні со-вершать переселення на Захід рабовласників з їх челяддю і «живим і рухомим майном» - рабами. Маркс розрізняв три основних види рабства: рабство при родо-вом ладі (як його уклад), античне і, нарешті, плантационное американське рабство.Американське рабство, що пройшло через два етапи відповідно розвитку капіталізму від мануфактурної стадії капіталістичного виробництва до машин, відрізнялося від античного, існувало в той період, коли не було не тільки великої капіталістичної фабричної промисловості, а й мануфактур (як відомо, ергастерії, майстерні із застосуванням праці рабів, не були мануфактурами).

На долі рабовласницького Півдня сильно вплинули промислова революція і появ-ня на Півдні нової товарної культури - бавовни. Необхідно відзначити тут ще два моменти, нерівного значення: один менш істотний - введення культури бавовни з довгим волокном (він ввезений був у Кароліни незабаром після 1787 з Багамських островів, де його почали вирощувати лоялісти, вигнані зі Сполучених Штатів під час війни). Введення цього сорту дало поштовх розвитку бавовництва в прибережних штатах. Інший, значно важливіший момент - це винахід в 1793 р. Уайтні хлопкоочистительной машини, яка зробила вигідним розведення «зеленосемянного» бавовни з коротким волокном.Цей сорт бавовни виростав на піднесених і менш вологих місцях, але волокна важко було відокремити від насіння, і при ручному чищенні ця культура себе не виправдовувала.Винахід хлопкоочистительной машини - «джина» - зробило рентабельним розведення бавовни майже на всій території південного заходу. Таким чином, технічний винахід стало передумовою інтенсивної «бавовняної» і одночасно рабовласницької експансії на Захід. До 20-м рокам бавовняні плантації з'являються в багатьох південних графствах Віргінії. У внутрішніх графствах Північної Кароліни вони перемежовувалися з тютюновими плантаціями; в Південній Кароліні під бавовною було зайнято більше половини штату (його східна частина). З винаходом бавовняного «джина» розпочався новий етап боротьби плантаторів з фермерами; плантатори рушили у внутрішні нагірні частини Віргінії, Кароліни і Джорджії і стали тіснити тут фермерів. З іншого боку, почалася інтенсивна перекидання рабів за гори Аппалачі і на крайній південний захід (у напрямку до Мексиканської затоки). Всі ці факти показують, що до кінця 30-х років уже закінчився процес перетворення півдня в область, що виробляє технічна сировина для текстильної промисловості. Виняток становив штат Джорджія, утворився значно пізніше Вірджинії і Кароліни і менш населений; тут ще не закінчився процес колонізації, і рабовласницьке плантаційне господарство ще не скрізь витіснило фермерське.

Рух плантаторів на Захід, окупація ними незайманих земель були в Америці «життєвим законом існування рабства» (Маркс). При екстенсивному характері аме-риканського плантаційного господарства культури тютюну і бавовни, рису і індиго швидко виснажували землю. Хоча під обробкою знаходилося не більше 1/5-1/7 площі планта-ції, але навіть при подібній перелоговою системі товарна культура цих злаків станови-лась невигідною, раз була можливість величезних урожаїв на незайманих західних землях.

Виснаження земель, падіння цін на бавовну (внаслідок конкуренції екстенсивних план-Тацій південного заходу), потреба в грошах для купівлі нових земель на заході - все це спо-собствовало зростання заборгованості південних плантаторів. У 1832 р. сенатор Лайон говорив у конгресі про «безприкладної депресії», про «величезному, все охоплює розорення Південної Кароліни», про те, що праця рабів стає важчим, що їжа їх стае гірше і, незважаючи на це, плантації розоряються. З 1800 по 1830 р. в прибережній смузі всюди спостерігалися ознаки занепаду, виснажені хижацької культурою «бавовняні» і «тютюнові» землі падали в ціні. Навіть фермерські землі під маїсом і пшеницею були виснажені хижацьким господарством. У 1817 р. середня вартість негра-раба у Віргінії становила 300 доларів; в 1829 р. вартість раба впала до 150 доларів. У 1832 р. віргінський діяч Маршал заявив у місцевому представницькому установі, що значна частина великих плантаторів, що мають від 50 до 100 рабів, обтяжена боргами, і рідко плантація приносить хоча б півтора відсотка на капітал. Медисон домагався позики з державного банку США для поправлення своїх справ. Багатий плантатор Монро до кінця свого президенства виявився розореним.

Перемога плантационной системи і прогресуюче виснаження земель на Півдні викликали там зменшення приросту населення, а в деяких районах навіть абсолютне падіння його чисельності. З 1820 до 1830 р. приріст населення в південних штатах навряд чи перевищував півмільйона; це було менше приросту населення в одному штаті Нью-Йорк. У 20-х го-дах приріст населення у Вірджинії і Кароліні становив 13,7% і 15,5%, в 40-х роках - 2%. Плантатори пересувалися на Захід, «поступово знищуючи», за образним Вира-жению професора Тернера, «дисгармоніювати елементи» (тобто фермерів). При цьому сільське господарство занепадало, і район залишався залежним від Півночі і Заходу щодо постачання м'ясними продуктами, кіньми, мулами і навіть сіном і хлібом. Таким чином, рабство, розвинулась під впливом промислового перевороту в якос-стве «наросту» на капіталізмі, справляло зворотний вплив на розвиток капіталізму, сприяло виробничої диференціації районів і зростання товарності сільського господарства.

Занепад старих приморських штатів і швидкий розвиток південно-західних штатів призвели до того, що до 30-х років XIX століття центр ваги плантаційного господарства переме-стиль далеко на захід, до Мексиканської затоки і в долину річки Міссісіпі.

Товарна продукція бавовни південних штатів становила в 1791 р. 2 мільйони фунтів, в 1826 р. - вже 180 мільйонів. У старих районах відбувалося зростання продукції до кінця 30-х років, незважаючи на те, що землі в приморській смузі були виснажені тютюновими плантаціями ще до введення культури бавовни. Зростання продукції пояснюється просуванням плантаторів у внутрішні райони штатів і розширенням площі плантацій за рахунок ліквідації фермерських господарств.

З кінця 30-х років у старих штатах не тільки припиняється ріст продукції бавовни, але починається її скорочення. У нових же західних рабовласницьких районах, до 1800 р. зовсім не давали товарного виходу бавовни, спостерігається набагато більш швидке зростання продукції - з 1 мільйона в 1800 р. до 150 мільйонів в 1826 р., так як тут землі були ще виснажені який- або іншою культурою і були більш родючими, ніж у приморських південних штатах; зростання продукції бавовни, на відміну від старого східного району, триває на південному заході і в 30-х роках. До початку 30-х років «новий південний захід» вже значно обігнав «старий Південь».

У США в особі плантатора «... капіталіст і землевласник представлені в одній особі» (1), - писав Маркс. Якщо капітал, вкладений в плантацію, не давав достатньою при-чи, плантатор міг перейти до розведення рабів для продажу в західні штати, або про-дати рабів і вкласти свій капітал в промислові і торгові підприємства, або ж ку-пити цінні папери і стати рантьє.

Захоплюючи невиснажені землі, плантатор волів не продавати рабів, а продов-жати вести господарство плантації.

Плантаційного система і техніка сільського господарства на Півдні в XIX в, в основному лишилися такими ж, якими були ів XVII-XVIII ст. Землеробство і раніше залишалося екстенсивним. Різниця була лише в тому, що місце тютюну як головної культури зайняв бавовна і що виробництво тепер велося на величезних плантаціях, оброблюваних десятками і сотнями, а в окремих випадках і тисячами рабів.

Винахід хлопкоочистительной машини, так званого «джина», у кілька де-сятка раз підвищило продуктивність праці при відділенні волокон бавовняного семе-ні від його ядерця. Ця проста машина, приводиться в рух руками рабів, полу-чила поширення на південних плантаціях і здешевила виробництво бавовни.

Однак у господарстві плантаторів відбулися і деякі зміни. Оскільки здійняв-вання бавовни було багато вигідніше, ніж вирощування кукурудзи, пшениці або бобів, господарство стало монокультурним. Майже вся його продукція йшла на зовнішній ринок, а продовольство надходило з північно-західних штатів по Міссісіпі. Бавовна збувався в північно-східні штати США і ще більше в Англії й інших країн Європи, де розвивалася велика текстильна промисловість. Працею рабів вироблялася сировина для механізованої текстильної промисловості, але таке пристосування рабства до потреб капіталістичної промисловості, у зв'язку з вкрай низькою продуктивністю рабської праці і прогресуючим виснаженням земель, могло бути тільки тимчасовим.

Олмстед в книзі «Подорож по прибережних рабовласницьким штатам», написаної незадовго до громадянської війни 1861-1865 рр.. в США, розповідає: «Тут вкрай важко вводити нові, вдосконалені методи праці. Негр завжди рішуче про-тівітся застосуванню нових знарядь та інструментів; і якщо їх насильно вкладуть йому в руки, то він вважає найкращим поламати їх або застосовувати на роботі таким способом, щоб результати праці були гірші в порівнянні з колишніми. На дорожніх роботах можна було побачити, як негри, повільно випливаючи уздовж насипу, несуть на дошці по чотири лопати піску, кожен раз обходячи кругом великого поля, не менше милі в окружності, щоб засипати пролом в насипу; таке ж число ірландців, проклавши дошки уздовж поля і використавши тачки, виконувало б цю роботу раз на десять швидше. Груба залізна мотика майже всюди застосовується замість кирки (кайла), заступа і плуга. Я бачив, як такий мотикою копали могилу. На багатьох плантаціях ніколи не користувалися плугом. Землю підготовляють до посіву, розпушуючи мотикою ... »

Плантаційного система в США мала двухзвенную структуру. У вищій ланці примі-нялся найману працю білого наглядача, на великих плантаціях по найму також звичайні-но служив лікар. У нижчому ланці панувало позаекономічний примус. Раби були позбавлені засобів виробництва, не мали свого будинку і жили зазвичай в особливих об-щих казармах, що складалися з підвалу, в якому містилися в ланцюгах недавно привезений-ні раби, і надземного приміщення, в якому жили «приручені» раби, чи раби, ви -рощення в неволі, з яких ланцюга були зняті. В окремих владних, на рисових плантаціях, головним чином в Південній Кароліні і Джорджії, роботи вироблялися не партіями, а кожному рабу давалося окреме завдання; ввечері наглядач перевіряв, чи зробив раб роботу, і якщо вона не була виконана, раба піддавали жорстоким покаранням-ям. Ще рідше були випадки, коли неграм дозволялося мати свою ділянку, на якому вони працювали зазвичай ночами і у святкові дні. У порядку окремого винятку неграм дозволялося тримати курей або свиней. Система роботи партіями під наглядом господарів або їх наглядачів була панівною.

Не доводиться спеціально зупинятися на тому, що примус до роботи здійснюва-лялось шляхом жорстокого терору. Ось одна з сумних пісень американського негра-раба про його господаря:

У нього ремінний батіг в одній руці, батіг з волової

шкіри - в іншій,

Карман сповнений шкіряних мотузок, щоб авязать мені руки ...

Старий господар, що не Сьокі мене, я дам тобі півдолара.

О, ні, задирака, я охочіше послухаю твій крик.

Джонні, ие хочеш ти піти, хоу-хоу-хоу.

(Пісня «Джонні, чи не хочеш ти піти»).

Застосування праці рабів не обмежувалося сільським господарством. Праця рабів (іноді в порядку відпустки на оброк) застосовувався також і в текстильній промисловості, в метал-Лургі, на будівництво залізниць, на вантажно-розвантажувальних роботах на пристанях і т. п. Так, наприклад, в одній газеті в 1854 р. пропонувалися до продажу негри-раби - ме-Ханик, мідник і жінки, «працюючі по железоделательной частини». В оголошенні про продаж металургійного підприємства (ливарно-механічне виробництво і т. п.) у Південній Кароліні (графство Йорк) повідомлялося, що разом з заводом продаються 90 негрів, з них 70 дорослих і 20 дітей, що негри мають великий стаж роботи в якості горновщіков, ковалів, ливарників, рудокопів і з інших спеціальностей.

Не слід думати, що вся історія негрів в Америці навіть в той період, коли там було рабство, зводиться тільки до історії негрів-рабів.

У 1790 р. в Сполучених Штатах було 760 тисяч негрів-рабів і 60 тисяч вільних негрів, тобто 7,9 відсотка. У 1860 р. негрів-рабів було 3953000, а вільних 488 ти-сяч, або 11%. Легально негри отримували свободу наступним чином: в порядку законо-давальний скасування рабства в штаті (на Півночі), шляхом відпустки на волю, найчастіше в по-рядку заповіту або, нарешті, шляхом викупу самих себе. Між іншим, негрів, мріє-ших про викуп, нещадно оббирали шляхом лотерей, поширюючи серед негрів квитки і всіляко їх обманюючи при цьому.

В епоху рабовласництва вільні негри не мали виборчих прав, не могли відвідувати школи, де навчалися діти білих, і не мали своїх шкіл, не мали права свідчити в суді проти білого у справі, касавшемся білих, і навіть не поміщалися в лікарні, де лікували білих . Крім того, вільному негру завжди загрожувала небезпека бути вкраденим і зверненим в рабство. Негрів - і рабів і вільних - заборонялося вчити читання та письма.

Всупереч важким умовам життя, як виняток, можна було зустріти серед них і вчених і письменників. Але й багато раніше, ще в колоніальний період, були негри лікарі-хірурги, які брали участь у війні за незалежність, діячі науки, а також письменники, поети і т. п.

Про величезні творчих силах негритянського народу свідчить безліч негрів, видних діячів американської культури.

Бенджемін Баннекер з Меріленда, негр, який отримав свободу, був великим ученим - астрономом і математиком. Вільям П. Нелл написав значна праця про негрів, учас-никах американської революції. Інший письменник, Вільям Уелс Браун, був видним діяль-телем американського суспільства боротьби проти рабства в 40-х роках XIX в. Він же був од-ним із провідників «підземної залізниці» (див. про неї нижче). Відвідавши Європу, Браун познайомився з Кобденом, Віктором Гюго, Алексісом де Токвілль та іншими вид-ними діячами. Він брав участь в європейській і американській прогресивної пресі і опублікував кілька книг з історії американських негрів.

Невтомним борцем за свободу негрів був великий син негритянського народу Ф. Дуглас (1817-1895) - публіцист, організатор аболіціоністського руху. Однак, поки основна маса негритянського населення перебувала на положенні «говорить знаряддя» і піддавалася нелюдським катуванням і тортурам, в середовищі негрів в безлічі гинули чудові таланти і обдарування, які в умовах американської рабовласницької «демократії» не могли знайти собі застосування.

Рабовласники домагалися покори негрів найжорстокішими покараннями і катування-ми, так як плантатор ніс відповідальність (до того ж - чисто формальну) тільки за вбивство раба. Господар завжди міг довести, що раб був непокірним, небезпечним, а в цьому випадку вбивство раба виправдовувалося.

Порівняно незадовго перед громадянською війною, в 1850 р., що подорожував по США англійська буржуа Олмстед, уподібнившись Митрофанушке Фонвізіна, пошкодував наглядача на плантації, який так часто пускав у хід батіг, що важко дихав, і піт лився з нього в три струмки. «Має бути, дуже неприємно так часто вдаватися до нака-пізнання, як це доводиться робити вам?» - Співчутливо запитав англієць. «Так, для того, хто не звик, це неприємно, - холоднокровно відповів американець; - але така моя служба, і я вже не замислююся над цим. Для мене, сер, вбити негра, мабуть, все одно що вбити собаку ».

У зв'язку із забороною привозу нових рабів в США з 30-х років XIX в. вартість рабів зросла. Негр-раб коштував наприкінці XVIII в. 300 доларів, а в 1853 р. - 1200-1800 доларів, і більше. Але висока кон'юнктура на бавовняному ринку робила вигідною найінтенсивнішу, саму нелюдську експлуатацію рабів, хоча б вона і приводила їх до смерті.

Всупереч збоченого зображенню історії американських негрів істориками-расистами, вся історія негритянського народу в США наповнена його мужньої борь-бій проти нелюдського гноблення, за своє визволення.

Так, після великої повстання 1791 на Сан-Домінго, цьому прикладу пішли негри з Луїзіани. Змова була розкрита, і 23 негра, запідозрені в участі в змові, були повішені, а тіла їх виставлені напоказ для залякування.

Великий змову рабів був у Віргінії в 1800 р. Він пов'язаний з ім'ям Габріеля (Проссе-ра). Негри на плантаціях в околицях Річмонда повинні були одночасно рушити-ся до міста, захопивши арсенал, придушити опір білих і звільнити рабів. Змова розкрили через зраду одного з його учасників. Однак почалися повстання негрів в Вірджінії, а також в обох Каролинах. Через кілька тижнів влада захопили Габріеля і його помічників і стратили разом з дев'ятнадцятьма іншими неграми.

Повстання Габріеля, з одного боку, викликало паніку серед рабовласників Півдня, кото-раю довго не могла влягтися, а з іншого - спричинило низку негритянських повстань в інших місцях: в 1802 р. у ряді графств Віргінії і Північної Кароліни, в 1804 г . у Південній Кароліні. У 1805 р. в Південній Кароліні перед будівлею палати представників штату були навіть виставлені гармати, так як на наступний день очікувалося загальне повстання рабів. Великий змову негрів мав місце в Чарльстоні (Південна Кароліна) в 1822 р. На чолі його стояв освічений негр із Сан-Домінго Телемак Вези. Вигравши у лотереї, він викупив себе і працював як тесляр. Об'єднавшись з вільними неграми, котрі жили в Чарльстоні (багато з них знали ремесло і вміли читати і писати), Вези став видавати листівки з метою підняти повстання негрів. Повстання призначили на другий понеділок липня 1822 У списках значилося до дев'яти тисяч завербованих рабів і вільних негрів. На зібрані гроші закупили зброю. Негри-ковалі виковували піки і багнети. Але один з негрів видав змову. Вези і його товариші, 35 чоловік, були повішені, 43 були вигнані зі штату. Крім того, у справі про даний змові четверо білих було присуджено до тюремного ув'язнення на термін до одного року. Цікава одна пісня, що характеризує настрої негрів-рабів. Ця пісня має релігійний характер і в той же час містить заклик до повстання: в судний день бог велить архангелу Гавриїлу сурмити. Той питає:

«Боже, голосно чи сурмити мені?» - І чує у відповідь спершу:

«Сурми спокійно і легко,

Щоб розбудити моїх сплячих дітей ».

А потім:

«З силою семи гуркоту грому-

Розбуди сплячі народи ».

Безперервний ланцюг розрізнених виступів негрів і їх великих повстань підготувала найзначніше і грізне для плантаторів подія - повстання Ната Тарнер.

Тарнер народився рабом в 1800 р. Він рано навчився читати і вмів робити папір, порох і гончарні вироби. Будучи баптистським проповідником і людиною релігійною, він вважав, що бог вселив йому ідею звільнити негрів. Він зібрав навколо себе негрів, кото-які вирішили відкрито боротися проти рабства.

У серпні 1831 Нат Тарнер у Віргінії, в графстві Саутгемптон, разом з повсталими рабами став переходити з плантації на плантацію, вбиваючи рабовласників. Повсталі йшли з сокирами і косами.

Близько Єрусалиму, адміністративного центру графства, повсталі негри були розсіюванням ни ротою солдатів. Шість тижнів Тарнер переховувався, у той час як ополчення і федераль-ні війська його шукали. Переслідувачі вистежили його за допомогою собак. 11 листопада він був страчений, причому тримався з найбільшим мужністю.Стратили ще 17 негрів. Після цього повстання у Вірджинії запанував терор. Багато плантатори, побоюючись нового вос-Стань, бігли зі своїх маєтків. Негрів катували до смерті, спалювали, калічили і під-Вергал іншим жахливим катуванням. Частина рабів продали в інші штати. Менше ніж протягом двох днів після повстання вбили 120 негрів, причому кінні загони рабовла-ділків і їх челядь полювали за неграми з собаками і вбивали всіх негрів, що попадалися на шляху, особливо вільних. Два генерала федеральних військ, прислані в штат, взяли участь у розправах над неграми. Однак після повстання Тарнер негритянські виступи тривали на всьому Півдні.

Якщо повстання Ната Тарнер було пов'язано з низкою повстань попереднього часу, то воно викликало і широкі відгуки. У Північній Кароліні поширився слух, що негри хочуть спалити Вілмінгтон; чотири негра були розстріляні, а їх відрубані голови виставлені для залякування негритянського населення. Рабовласники зібрали зброю для 1200 осіб. Хвилювання відбувалися в Південній Кароліні, Джорджії, в Алабамі, в Новому Орлеані. У Законодавчі збори штату Віргінії надійшли петиції про скасування рабства.

Американське плантационное рабство було придатком до капіталістичної машинної промисловості Америки та Європи. Існування рабства і його поширення на нові величезні території на даному етапі, приблизно до середини XIX в., Відволікало сили робітничого класу від політичної боротьби проти буржуазії і направляло политиче-ську боротьбу робітників в першу чергу проти рабства.

Нові риси в боротьбі індіанських племен

Індіанці, знищує американцями, співчували жорстоко гноблених неграм. Так, наприклад, ще в 1787 р. індіанців, що жили в Віргінії, звинувачували в тому, що вони надають притулок втікачам неграм, а індіанці Флориди переховували втікачів з плантацій Північної і Південної Кароліни і Джорджії. У 1815 г негри в Джорджії заня-ли залишений британськими військами форт і об'єдналися з індіанцями. Рабовладель-ці послали проти них регулярні війська.

Під час боротьби проти знищували їх американців в середовищі індіанських племен офор-мілось рух проти буржуазної цивілізації; з'явилися пророки-ідеологи, які пропонували бойкот європейської культури, відмова від вживання вогнепальної зброї, які проповідували повернення до «золотого віку», і т. п. Були серед них і такі вожді, які пропонували йти шляхом наслідування європейцям, як індіанець чироки Секвойя, він ж Осеола - вождь семінолів.

Джордж Джіст (Гесс, народився близько 1770 р., помер в 1842 р.). Він був ковалем, ювеліром. У 1821 р. він закінчив складання чірокского алфавіту, за який головний рада Чіро-ков нагородив його срібною медаллю. Його алфавіт успішно застосовувався, зокрема для видання газети «Фенікс» на чірокском мовою.

На початку XIX століття між індіанцями території Індіана з'явився вождь Текумсе, що поставив завданням освіту великого індіанського союзу з воїнів усіх племен. За його задумом, воїни повинні були скласти об'єднання племен, в розпорядження якого повинні були надійти всі індіанські землі. Проти Текумсе наприкінці жовтня 1811 виступив губернатор Індіани Гаррісон на чолі загону з 800 чоловік, але придушити рух індіанців Гаррисону не вдалося. У 1811 і в 1812 рр.. Текумсе організував повстання чірокскіх племен на чолі з плем'ям криків. Повстання 1811 було придушене Ендрю Джексона, що перетворив цю війну у нелюдяний винищення індійців. За мирним договором, укладеним з племенем криків 9 серпня 1814, це плем'я було змушене виявитися від 2/3 своїх земель і оселитися в резервації.

Своєю експедицією генерал Джексон завдав рішучого удару войовничої конфедера-ції чірокскіх племен, розчистивши шлях для колонізації південного заходу плантаторами-рабовласниками. У той же час після війни 1812-1814 рр.. індіанці «старого» північного сходу були настільки розорені, що військам США не доставило великих труднощів прогнати їх і рушити на захід.

Після закінчення війни 1812-1814 рр.. уряд США зажадало, щоб чироки і крики, що жили в штаті Джорджія, поступилися свої землі - а ці два племені мали понад 10 мільйонів га. Криків змусили «продати» федеральному уряду 6 мільйонів, а чирок - 400 тисяч га. Тоді крики і чироки поклялися вбивати вождів, які будуть підписувати такі договори, і вбили трьох вождів.

Президент США Монро лицемірно заявляв, що індіанців треба врятувати від знищення, а для цього переселити на Захід. Переселення індіанців на захід відбувалося етапним по-рядком.

Індіанців оточували війська США. Плем'я чирок взимку 1838-1839 рр.. втратило під час такого переселення майже четверту частину. Взимку 1838 сім тисяч солдатів погнали на захід, на індіанську територію, понад 14 тисяч криків і чирок, частиною в кайданах. Близько чотирьох тисяч індіанців (у тому числі всі діти) загинуло.

У 1842 р., після закінчення останньої війни з індіанцями південній конфедерації (війна з семінолів у Флориді в 1832 - 1842 рр..), Частина семинолов і більшість інших пле-мен південній конфедерації виявилися вигнаними зі старого Півдня. Залишки племені Чіро-ки бігли в південну частину Північної Кароліни, Північну Джорджію і Західний Теннессі. Там вони спробували заснувати свій «конгрес» і стали будувати школи і церкви, заснували суди і, винайшовши власну абетку, почали друкувати книги на своїй мові.Але вже через два роки законодавчі збори Джорджії оголосило їх землі громадськими землями штату (при цьому штат діяв навіть всупереч існував закону, за яким весь фонд громадських земель надходив у розпорядження федерального уряду).

Протягом 1833 і 1838 рр.. останні з чирок були переселені за Міссісіпі; вони пройшли свій скорботний шлях - «дорогу сліз». З 1825 р. федеральний уряд уста-новіло практику укладення з племенами на схід від Міссісіпі договорів про переселення-ванні їх на землі на захід від «Великої ріки», і до 1842 тільки невеликі острівці ін-дейскіх резервацій нагадували про те, що вся територія на схід від Міссісіпі рань-ше була населена індійськими племенами