78.Поняття, цільове призначення та склад земель сільськогосподарського призначення.

Землі сільськогосподарського призначення - найбільш важлива і значна частина єдиного земельного фонду. Це землі, які надані для виробництва сільськогосподарської продукції; здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, для розміщення відповідної виробничої інфраструктури.

Землі сільськогосподарського призначення розподіляються на:

- сільсьгосподарські угіддя(ріллю, сіножаті, пасовища, перелоги, землі, зайняті багаторічними насадженнями);

- не сільсьгосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Згідно з правовим режимом земель сільськогосподарського призначення припускається використання тільки поверхні цих земель для вирощування сільськогосподарських культур, овочів, розведення садів, розвитку тваринництва та інших галузей сільськогосподарського виробництва, під пасовища, сіножаті та в інших цілях, а також для будівництва різного роду житлових, адміністративних та господарських споруд, пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва або переробкою сільськогосподарської продукції.

До земель сільськогосподарського призначення належать землі, які використовуються:

1) громадянами для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

2) сільськогосподарськими підприємствами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

3) сільськогосподарськими науково-дослідними установами та навчальними закладами, сільськими професійно-технічними училищами та загальноосвітніми школами — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

4) сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та установами, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян — для ведення підсобного сільського господарства.

79. Суб'єкти права власності на землю

Суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Iноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону. Iноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, встановлених законом. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

80.Форми власності на землю в Україні

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначена на місцевості зем. ділянка належить певному гром. або юр. особі. Особливістю набуття права приватної власнос­ті на землю є суб'єкти, які це право реалізують. Гр.України, іноземні громадяни, особи без гро­мадянства мають різні за обсягом права щодо набут­тя землі у власність. Так, громадяни України мо­жуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі с/г призначен­ня. Якщо землі с/г призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, мо­жуть перебувати у цих осіб на праві приватної влас­ності. Юр. особи, як було зазначено вище, теж мо­жуть бути суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно ЗК У. набувають у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення зе­мельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом. ЗгідноЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель д-ої і приватної власнос­ті, а також зем. ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'­єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Земельне законодавство визначає землі, які мо­жуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність. Це землі заг. користування населених пунктів (майда­ни, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та ути­лізації відходів тощо); землі під залізницями, авто­мобільними дорогами, об'єктами повітряного і тру­бопровідного транспорту; землі під об'єктами при­родно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК України; зе­мельні ділянки, які використовують для забезпечен­ня діяльності органів місцевого самоврядування. У державній власності перебувають усі землі Ук­раїни, за винятком земель, переданих у приватну і комунальну власність. Об'єктами права державної власності є не лише конкретні ділянки, а й усі землі відповідних категорій у просторових межах держа­ви, не віднесені до комунальної і приватної власно­сті. Відокремлення земельних площ державної влас­ності не за ознаками місць розташування конкрет­них ділянок і встановлення їхніх меж на земній по­верхні, а за ознаками меж державного кордону за­безпечує відмежування їх від земель сусідніх дер­жав (зовнішнє) і від земель комунальної і приватної власності (внутрішнє).